Заліз Максимко на клена, вмостився на гілці — і ну висвистувати. І так гарно в нього виходить, що хто не йде вулицею, то похвалить:
— Артист!
Але бабуся не дає йому натішитись славою. Ось чути вже від порога:
— Максимку! Йди-но сюди. Нарвете з Іринкою вишень, та вареників наваримо!
— Зараз, бабусю! Тільки трохи поскрекочу, як сорока!
І справді, скрекоче, куди тій сороці!
А бабуся своєї:
— Онучку, принеси води з криниці!
— Добре! — відповідає Максимко.— Ось покукурікаю трішки.
І кукурікає.
Бабуся вкотре гукає:
— Допоможи сестричці дровець занести до хати!
— Аякже, допоможу. Ось лишень… Ось лишень помекекекаю.
Незабаром бабуся відчинила вікно й кличе:
— Максиме, ходи-но вареники їсти!
Максимко хутко злазить з дерева й біжить до хати. Він дзвінко вицмокує язиком, немовби копитами коник — цок, цок, цок.
За столом хлопчик сидить мовчки. Ніколи. Он у мисці скільки вареників! Гора. Та смачні ж!
Лише одне дивує Максимка: чому це бабуся не погладила його по голівці і не сказала, як завше: "Розумничок! Слухняний онук!"