Заліз Максимко на клена, вмостився на гілці — і ну висвистувати. І так гарно в нього виходить, що хто не йде вулицею, то похвалить:
— Артист!
Але бабуся не дає йому натішитись славою. Ось чути вже від порога:
— Максимку! Йди-но сюди. Нарвете з Іринкою вишень, та вареників наваримо!
— Зараз, бабусю! Тільки трохи поскрекочу, як сорока!
І справді, скрекоче, куди тій сороці!..
Влітку Лесик, як і обіцяв, поїхав до бабусі Олександри на село. Добре жилося хлопцеві. В ліс по ягоди ходив, купався в річці уволю, пас череду з дідом Максимом, допомагав поратися на городі... Словом, жив — не тужив. Та й пригоди з ним траплялися всілякі.
Якось прокинувся Лесик тоді, коли сонце, ніби з подивом, зазирало у вікно і припікало в п'яти. Вставати не хотілося, а ось випити свіжого молока так закортіло... Внесла б оце бабуся Олександра великий кухоль, повен-повнісінький молока...
У під'їзді Лесик вивів крейдою на стіні: "Юрко + Віта = любов".
Загнав на вершечок акації кицьку тітки Олени.
На паркані нашвидку зробив ще один напис: "Олег — дурень!!!" Навіть три жирні оклики поставив.
Перевернув догори ніжками лавочку на дитячому майданчику.
Жбурнув камінцем, поціляючи в ліхтаря.
Першим ускочив до автобуса і зайняв місце біля вікна.
Уздовж вулиці, що до школи веде, з гуркотом прогнав, підфутболюючи, порожню бляшанку...
Василькові подарували синичку.
— О, яка гарна! — вигукнув Петрик, побачивши пташку в товариша.— Давай мінятися?! На вертольотика! Як запустиш—сам літає.
— А навіщо вона тобі?
— Так просто, пограюся…
— Це ж подарунок…
— Ну й що? Він же твій — от і розпоряджайся ним, як захочеш.
Помінялися, бо Василькові, чесно кажучи, давно кортіло мати вертольотика, який сам літає...
— Сьогодні, — сказала Надія Павлівна, — ми розглянемо твори на тему: "Мої літні канікули". Я рада за вас. Адже ви цікаво провели літо. Одні побували біля моря, інші — на селі, в горах, у таборах відпочинку... Саме про це ви й розповіли, хоча... — Вчителька усміхнулася. — Хоча у ваших творах є і курйози. Ось, наприклад, Василько Чумак пише: "В таборі мене записали в живий куточок..."
Усі засміялися, а Лесик — найдзвінкіше...
Ішов тато з роботи додому, аж дивиться – хлопчик стоїть. І такий замурзаний, що й очей не видно.
– Ти чий? – питає тато.
– Твій, – каже хлопчик. – Я ж Максимко.
– Ні, – сказав тато. – Свого Максимка я зразу впізнав би. Вранці, коли я йшов з дому, в нього личко було вмите, і штани чисті, й сорочечка випрасувана. А ти на себе подивись!
– Це калюжа винна, – промовив насупившись Максимко. – Я йшов, йшов – і раптом дороги не стало, то я і потрапив у калюжу.
– Гаразд, – сказав тато. – Ходімо до нас...