Людина з іншої планети

1

— Ви тут на курорті з дружиною?

— Ні, я нежонатий. У мене наречена в Ленінграді.

— Ах, наречена? Скільки?

— Дивне запитання. Одна, звичайно.

— Ні, я питаю, скільки тисяч має ваша наречена?

— А звідки я знаю? Карбованців, мабуть, сто на місяць. Мене те мало цікавить.

— Ага, розумію. Ви, напевне, директор тресту. Нафта?

— Я зовсім не директор. Я письменник.

— Ах, письменник? Дуже приємно. Скільки?

— Років п'ять.

— Ні, я питаю, скільки заробляєте? Тисяч п'ятнадцять-двадцять?

— Ви вгадали. Років за десять я можу заробити таку суму.

— І ви після цього не цікавитесь, скільки грошей має ваша наречена?!

— Звичайно, ні. Просто я люблю її — та й годі.

В його очах блиснуло презирство й відзначилася робота думки — наскільки, звичайно, може працювати мозок в таку пекельну спеку.

Ми, голі, лежали поруч на гарячому піску, насунувши на потилиці свої капелюхи.

Вгорі над нами палало сліпуче сонце. Навкруги весь пляж вкрито було сотнями півголих тіл. Біля наших ніг ласкаво хлюпотіло блакитне море.

Він закліпав очима, став на коліна й закричав:

— Ви, українці — неймовірні ідеалісти! Так-так! Така молода, така обдарована нація — і раптом ідеалісти! Неможливо! Йому однаково — мільйонерка його наречена чи просто жебрачка. Він — письменник, і він не думає, що на виробництві борного вазеліну він міг би заробити вдесятеро більше! Ганьба! У вас немає ділового підходу до життя, організованости, цільового настановлення!

— Слухайте, — ліниво зупинив я його. — Ви часом не фінінспектор?

Він ніби тільки й чекав на це запитання: одкинув простирало, скинув панаму і простяг мені руку:

— Джим Вілкінз, фабрикант богів.

— Фабрикант чого-о?

— Богів.

— Не розумію.

— Нема нічого дивного. Відсутність морально-комерційного хисту. Хочете, розкажу? Історія ідеального сполучення найчистішого християнського морального задоволення з комерційними інтересами. Хочете слухати?

2

Помираючи, мій добрий батько закликав до себе мене і брата Тома.

— Сини мої, — простогнав старий, — прийшла моя черга покинути цей вередливий світ. Чесна двадцятирічна праця на біржі дала мені змогу лишити вам непогану спадщину у векселях та цінних паперах. Але з власного досвіду я знаю, як мало думає діловий американець про спасіння душі та добродійні справи. Не забувайте про це, сини мої, як забув ваш батько, якого чорти вже готуються підсмалювати на повільному вогні. Для полегшення його пекельних страждань ви повинні у вашому бюджеті почесне місце одвести на добрі діла. Не забувайте про малих сих, страждущих і нещасних. Ви повинні віддавати на це діло принаймні процентів... процентів... центів...

Тут наш добрий батько закректав і віддав душу тому, хто мав на неї право... Боюсь запевняти вас, що це був саме бог.

Ми дуже любили нашого батька. Ми дуже сумували. Ще б пак! Зупинка діла на два дні дала нам збитку на триста десять тисяч! Жах! Том ходив білий як крейда.

— Ну, — сказав я Томові згодом, — як же ми використаємо капітал?

— Старий хрін був не такий дурень, яким він хотів прикинутись, — глибокодумно відповів Том. — Він пустив по світу з торбиною не одну сотню людей. Він розкошував, а ми тепер повинні віддавати свої гроші на його спасіння. Це неможливо, Джиме. Треба щось придумати. От маєш повну збірку творів Зиґмунда Фройда. Я беру Крафт-Ебінґа[1]. Читай. Читай і думай. Ми повинні винайти такі компромісні форми, що задовольнили б обидві сторони.

***

Минув місяць.

Я вже з пам'яті цитував цілі сторінки старого Зиґмунда.

Одного разу вранці Том прибіг до мене, впав на канапу і застогнав:

— Нічого не можу придумати. Лишається відкрити притулок для недоношених цуценят або богадільню для підстаркуватих клерків.

— Ти — справжній дикун! — крикнув я. — Ти забув про наш принцип: поєднання добрих діл з комерційною справою. Одне одному не повинно заважати. Еврика! Я придумав! Єсть! Я відкриваю фабрику богів. Ти організуй школу місіонерів.

Ви не розумієте? Том теж відразу не зрозумів.

Ая в той час придумав діло, що відразу посунуло вперед справу цивілізації.

***

За пів року фабрика почала працювати.

Бажаючи полегшити життя нещасних темних дикунів наших тропічних колоній, я почав дешеве масове виробництво ідолів для всіх поганських вір на всі ціни й смаки.

Велетенські океанські пароплави везуть моїх ідолів разом з моїми комерційними агентами до всіх тропічних країн, де ще живуть бідні некультурні дикуни.

Дикуни благословляють моє ім'я, падають ниць перед богами і в обмін на ідолів несуть на мої пароплави всякі витребеньки: золоті самородки, слонову кість, самоцвітне каміння...

Трохи згодом, коли весь чорношкірий світ молиться моїм ідолам і збут помітно зменшується, я оповіщаю про це брата.

Том негайно відряджає до тропічних країн кілька партій місіонерів власної школи. Місіонери за чотириста доларів на місяць несуть до дикунів світ істинної християнської віри і, щоб довести безсилля ідолів, влучно відбивають їм голови й скидають з підніжжя.

Некультурні дикуни ображаються, кричать, кличуть жерців — і місіонери дістають кілька стріл у м'які частини тіла.

За десять хвилин увесь світ облітає тривожне радіо: "Повстання дикунів на островах Реджі-Педжі. Життя наших громадян у небезпеці. SOS! Рятуйте наші душі!"

Весь світ знає, як турбується наш уряд за своїх громадян. Пів десятка дредноутів з аеропланами приводять дикунів до переконання, що місіонерські м'які частини користуються в колоніальних країнах правом цілковитої екстериторіальности.

Правда, тут трапляються й маленькі незручності нашої професії. Руйнуючи поганських богів, солдати заразом, про всякий випадок, знищують між іншим і частину дикунів.

Коли мене сповіщають про це, я згадую покійного батька, і серце моє обливається кров'ю за нещасних дикунів.

— Вони потребують утіхи в релігії, — думаю я, — а богів їхніх геть знищено. Що робити? Як допомогти нещасним?

Я кличу свого управителя — і другого дня океанський пароплав, навантажений новою партією ідолів та агентів, відпливає до берегів дикунської країни.

А Том тимчасом готує свіжу партію місіонерів.

3

Містер Джим Вілкінз сперся на лікоть.

— Ну... Що ви скажете?

— Що я скажу? Що ви зовсім не американець — от що я скажу.

— Тобто як?

— Дуже просто. Маючи власних ідолів та місіонерів, ви не могли додуматись до того, щоб одкрити також і власний завод дикунів на кшталт кінського. Так-так! Ще десяток років — і ваші солдати переб'ють усіх дикунів. Що ви тоді робитимете, га?

— Любчику, та ви ж стопроцентний американець!

— Надто багато чести, містере. Я лише скромний український літератор... І я кажу: вам треба організувати власний завод дикунів...

— Чудесно!!

— ... і власний рушничний та гарматний заводи...

— Геніально!

— ... і чекати того часу, коли дикуни захоплять ваші рушниці та гармати, і повернуть їх пащами до вас, і виженуть зі своїх країн усіх мерзотників та негідників...

Він розкрив рота, довго мовчки дивився на мене, потім плюнув і одвернувся.

Одвернувсь і я.

Сонце ще міцніше почало пестити мене своїм пекучим промінням.

Мені здалося, що я поволі розтоплююсь у сліпучому сяйві.

***

... Коли повіяв свіжий вітрець, я підвів голову. Містера Вілкінза вже не було коло мене. Біля моїх ніг солодко хлюпотіло море.

Хто він, містер Вілкінз? Коли я бачив його? І чи бачив узагалі? Не знаю сам.

Може, все це тільки приснилося мені під гарячими ласками південного сонця.

4

Минало літо.

Рожеві сутінки переповнили повітря, палубу, пароплав, далекий берег прозорим кришталевим покоєм.

На палубі сиділо троє: маленький чорний, як жук, репортер провінціальної газети; відомий український артист з енергійним чуттєвим обличчям; і третій — самовпевнений огрядний мовчазний чоловік у великих чорних окулярах.

Серед широкої урочистої тиші їх розмову було чути на весь пароплав.

Ті двоє спокійно пхакали цигарками, а нервовий репортер танцював на місці й кричав:

— Не перечте, будь ласка! — Ніхто й не думав з ним сперечатися. — Не перечте! Не говоріть дурниць! — Ніхто нічого й не говорив. — Дайте мені скінчити! Я ще не скінчив... Так от: хай вони приїхали б та подивились, якими велетенськими кроками ми посуваємо вперед свою культуру. На могутнім червонім паровозі революції, здіймаючи навкруги грім і бурю, переможно прямуємо ми в царство соціалізму, в царство червон...

— Він має рацію, — спокійно перебив артист. — Коли б трохи менше галасу й крику, він був би цілком правий. Але, знаєте, професія накладає своє тавро: він журналіст. Ви чули про театр "Березіль"?

— О-о! — вхопив собі слово репортер. — О-о-о! Це наша гордість, наше світло, наше тепло, втіха й надія!

— Коли б не так пишно, — сказав артист, — він мав би рацію.

Чоловік у чорних окулярах, що до цього часу мовчав, повільно запалив нову сигару і смачно затягнувся.

— Я бачив цей театр, — поважно вимовив він. — Я був задоволений. Серйозні мистецькі досягнення. Тільки я вам скажу, і ви, будь ласка, не ображайтеся... Вам, поступовим українцям, бракує ділової практичности.

— Що-о?

— Так-так! Ви називаєте себе матеріалістами, марксистами і ще там якось... і в той же час ви ідеалісти.

— Вибачте, будь ласка, але...

— Чекайте. Візьмімо, наприклад, ваші театри...

— Кожна постановка — нове слово мистецтва! — гукнув екзальтований репортер.

— Припустімо. Але як ви використовуєте свої досягнення? Я кажу про матеріальний бік справи. Постановки високої мистецької цінности, що у нас пів року йшли б з нечуваним тріумфом, у вас майже не викликають відгуку широких кіл суспільства.

— Ну, знаєте, — нахмурився артист, — ми поволі наближаємо театр до глядача, ми вживаємо заходів, щоб...

— А, залиште! Зразок ділової безпорадности та наївности — от що є оті ваші заходи. Та якби ми мали такий театр, ми за пів року озолотилися б! Трест озолотився б, я озолотився б, артисти озолотилися б, репортери озолотилися б!

— Ви жартуєте?

— До біса жарти! Я вам кажу!

Репортер соромливо глянув на свої обшарпані штани і з відтінком в'їдливости сказав:

— А дозвольте вас запитати: яким же способом ви озолотилися б?

Чоловік в окулярах ласкаво посміхнувся:

— Як?..

Він видержав паузу, саркастично кахикнув і врочисто гримнув:

— Р-р-реклама!! Розумієте? Культура реклами! Я весь тремчу від досади, коли бачу вашу дитячу рекламу.