Сонце під веслами

I

Влітку цього року мені довелося забігти до Лермонтовського санаторію.

Біля віконця, де продавались квитки на якісь вуглекислі ван­ни, серед неймовірної літньої задухи, від якої дохли мухи, стояла велика черга. Червоні знеможені одесити тяжко дихали й вити­рали строкатими хустками спітнілі потилиці.

Маленький худорлявий чоловічок кліпнув чорними очмарілими очима і, криво посміхаючись, скорбно розповів сам собі свої враження:

– І кожен преться в чергу, і кожен хоче першим, і кожен хоче ванну, і кожен хоче купатись...

І в ту ж мить на нього глянуло чиєсь перекривлене обуренням гладке спітніле обличчя. І пролунав неповторимий зойк душі:

– Хочеш?.. – Пауза, і за нею, як постріл, крик одчаю: – Нада!!

Ах, гладкий спітнілий обурений одесите!

Скільки разів, коли життя притискувало мене в куток, давило мені глотку і примушувало мене робити те, чого я не хотів роби­ти, від чого мене нудило й вивертало всю істоту, – скільки разів я з ніжністю згадував про тебе і, стиснувши зуби, повторював твоє незрівнянне:

– Хочеш?.. Нада!!

Хто скаже, що ви не розумієте філософію життя, одесити?

II

В найскромнішому одеситі десь у найглухіших закутках його душі сидить сибарит.

Після гарного обіду одесит зручно вмощується в кріслі, запа­лює сигару і, мрійно слідкуючи за димними кільцями, глибоко­думно пророкує:

– Наше життя – так ето фонтан, которий...

– Соловейчик! – роздратовано перебиває його сусід. – Ви сьогодні цілий день тільки й знаєте: "Фонтан, фонтан, фон­тан"!!

Одесит здивовано дивиться на сусіду, незадоволено знизує плечима (чого, мовляв, людина хвилюється з-за всяких дур­ниць?) і трохи ображено відповідає:

– Так не фонтан.

І тебе я згадую, громадянине Соловейчик.

Згадую тебе тоді, коли бачу, як розумні й поважні люди до сьомого поту з піною на вустах сперечаються з дурнями, дово­дячи їм яку-небудь копійчану хамелеонисту істину. Тоді розумні люди самі бувають подібні до дурнів.

Чи не краще знизати плечима:

– Ти не згоден? Не розумієш? Так не фонтан!

Часом, коли мені дуже, нестерпно хочеться досягти якоїсь мети, – я, немов скажений бик, до останньої міри напружую всі свої людські сили, розум, серце, м'язи, талант, скрегочу зу­бами від паленого бажання й болю – я йду до мети. Сили мої не витримують безумного напруження. Я хитаюсь з надмірної втоми, але йду-йду-йду. І раптом – удар. Я не витримую і падаю долі – спустошений, сплюндрований, виснажений до кінця. А мета – ген-ген за синій обрій. Іди, шукай її...

І що ж мені? Плакати? Скиглити? Кусати до крови губи? Па­дати в безодню розпачу?

А дзуськи! В цей грізний час я згадаю краще про тебе, любий, хороший мій Соловейчик:

– Зірвався? Не досягнув? Добре... Так не фонтан.

III

– Сімонович! Ви не знаєте, що таке "філін"?

Сімонович відривається від гросбуха і трохи докірливо ("ну як же можна не знати такої дурниці?"), безапеляційно, трохи здивований неуцтвом приятеля, пояснює:

– "Філін"? Це риба.

– А чому ж вона отут, у книзі, сидить на дереві?

– Я знаю?.. Сумасшедшая.

Спробуйте спіймати Сімоновича на тому, що він чогось не знає. Не піймаєте. Він скоріше повірить, що риба збожеволі­ла, пурхнула на гілку й заспівала соловейком, ніж погодиться з вами, що "філін" – звичайнісінька собі птиця.

Як часто на мистецьких диспутах, коли наші вчені критики, приперті до стінки, називають "філіна" рибою, як часто я зга­дую вас, вельмишановний громадянине Сімонович.

Коли наших критиків запитують: "А чому ж "філін" сидить на дереві, коли він – риба?" – критики, не задумуючись, від­повідають: "Я знаю?.. Сумасшедшая".

І коли мій близький товариш, з яким я вчора плече в плече зубами й нігтями боровся за своє право, коли сьогодні цей товариш продасть мене за копійку і нагадить мені в душу – я й тоді не хочу визнати, що цей товариш – мерзотник і предатель.

Я знизую плечима і кажу вашими словами, дорогий товаришу Сімонович:

– Мерзотник? Ні, не мерзотник. В основному він непогана людина.

– А чому ж він нагадив?

– Я знаю?.. Сумасшедший.

***

Вчені пишуть багатотомні праці про старовинні народи на основі старих народних пісень.

Як жаль, що я не вчений. Я написав би колосальний блиску­чий трактат про любих і дорогих мені одеситів. І за основу я взяв би одеський анекдот.

Бо одеський анекдот – це сонце під веслами.

("Червоний перець", № 2, 1929р.)

________________________