1924 року, після смерти Ілліча, я зустрів Петра Голомозого на вулиці. Був він сумний, скоцюрблений, пригнічений страшенною втратою.
– Куди йдете, Голомозий?
– До редакції... – Туга й нудьга в голосі. – Несу вірша. Вчора зробив. На смерть Ілліча. Ох, яка ж неймовірна втрата!
"Як гостро, щиро відчувають сучасність наші поети", – подумав я.
***
1925 року я здибався з ним в редакції.
– Що хорошого, Голомозий? Як ся маєте?
З його обличчя зникла посмішка.
– Дякую. Живемо потроху. Оце ж роковини смерти Ілліча, так я парочку віршів приніс. Треба ж відзначити сумну дату.
"Щасливий той народ, що має таких поетів", – промайнуло у мене в голові.
***
1926 року я знов зустрів його.
– Що нового написали, Голомозий?
– Та особливого нічого. Зробив оце три вірші на смерть Ілліча. "Три роки без Вождя". Треба ж! Як ви гадаєте, по сімдесят п'ять копійок за рядок дадуть? Що? Шістдесят? А оце ви бачили? Не було ще такого випадку, щоб Голомозий продавав свої вірші менше як за сімдесят п'ять копійок за рядок.
Мені щось кольнуло під серцем.
***
Позавчора оце я зіткнувся з ним на перехресті.
Обличчя йому світилось щастям і радістю.
– Чого ви так сяєте, Голомозий?
– А-а, це ви! Добрий день! Чого я сяю? А як же: роковини смерти Ілліча.
– Ну, і що з того?
– Як то що? Ото я й бігаю по редакціях, розносю вірші.
– Які вірші?
– Та ви що, з місяця впали, чи що? Вірші на смерть Леніна. Сім штук. Щороку я ж пишу парочку, тепер набралося їх вже сім штук.
– Ну?
– Та це ж капітал! Як тільки роковини, так я їх розпихую по редакціях. З маленькими змінами. Як на вашу думку: дадуть мені по карбованцю за рядок? Не треба. Дешевше не продам. Собі дорожче коштує.
Він сквапливо потиснув мою руку й побіг.
***
– Хто це? – запитав мене знайомий, що стояв поруч.
– Голомозий. Поет, – сумно зітхнув я.
– Псевдонім?
– Так.
– А справжнє прізвище?
– Мокриця, – сказав я. Справжнє його наймення – Мокриця.
__________________
("Червоний перець", № 2, 1928).