Зустрічі з читачами

Сторінки дорожнього блокнота

ОДЕСА З УСІХ БОКІВ

Скільки облич має Одеса?

Два, три?

Ні, не два й не три. Далеко більше.

Наприклад: що найбільше вразило нас, коли ми помчали авто широкими сонячними вулицями?

Перше, що нас вразило, – це напис на паркані величезними білими літерами крейдою: "Райх, пріході на Ланжерон"[40].

І друге – це одеські "Известия" – на три чверти українською мовою"[41].

От два бігуни[42], два полюси сьогоднішньої Одеси.

З одного боку – відомий цілому світові одеський "любопітнік", гонивітер, ледарюватий піжончик – отой самий, що за часів імперіалістичної війни торгував "діабетом"[43]. Тепер нащот "діабету" важко. Доводиться йти на біржу праці або перебиватись дрібненькими "дєлами", фланірувати по Дерибасівській і зітхати, зітхати...

"Любопітнік" надзвичайно "компанійська людина". Він вам усю душу викладе, як на долоні:

– Ви ж розумієте: була Одеса-мама, стала Одеса-яма. Раніше, коли ти не хотів заробляти, ти повинен був затуляти руками кишені, інакше гроші самі туди сипались. А тепер...

Тяжке зітхання.

Погано живеться неробам в Одесі. Немає "дєл". Доводиться працювати.

Сам Гольдштейн зажурився.

Про Гольдштейна в Одесі є легенда.

Ще за часів громадянської війни він випадково знайшов портфель з дуже важливими документами. Приніс і віддав. "Яку нагороду хотіли б ви за це мати, Гольдштейн?" – "Я хотів би одне, – відказав Гольдштейн, – щоб мені дозволили вільно торгувати горілкою".

Дозволили. Найрозкішніший ресторан у "Лондонському" готелі належав Гольдштейнові. Фокстрот, коштовні вина, знамениті одеські музиканти – Мітнік і Саксонський"[44], ті самі, що "своєю музикою держать Ерденка[45] у жилетному кармані".

І справді, прекрасні музиканти. Мітніком і Саксонським пишається Одеса.

Але сьогодні закрили Гольдштейна за борги.

Маленький, чорненький, гладенький, елегантський, з чорними щіточками вусиків, він страшенно розмахує білими здобними руками і кричить:

– Можна "делать дело"? Спробуй. Не встигнеш почати, як сам себе мимоволі питаєш: "Гольдштейн, камо грядеши, кво вадіс?"

І сам собі відповідає з фаталістичною покорою:

– Ясно. І к неплатежу. А фінвідділ має право штрафувати від двадцяти п'яти до шестисот карбованців. Но, как хороший співак, він завжди бере верхнє "до".

Старі, завзяті одесити сидять тепер на сонечку на бульварі Фельдмана і скептично поглядають на порт. Вони бачили "кращі часи". Тепер ліве око примружене (як примружив його дванадцять років тому, так воно і лишилось), і з ока того бризкає убивчий скепсис, недовіра, презирство.

Це уламки старої Одеси.

А поруч буяє нова Одеса, бурхлива пролетарська красуня. А поруч одеські "Известия" – на три чверти українською мовою.

В Одесі українська газета.

Влітку цього року автор цих рядків жив в Одесі і ходив у тропічному шоломі. Якось у трамваї якийсь допитливий одесит не втримався:

– Скажіть, ви англієць?

– Ні.

– Ах я чудак! Як я не догадався, що ви австрієць.

– Ні, я й не австрієць.

– Гм! – Довга пауза. – Я сам собі дивуюсь. Як це я не вгадав. Кожна дитина скаже, що ви німець.

– Ви знову помилились. Я не німець.

– А хто ж?

– Українець.

– Ага, значить руський.

– Ні, не руський. Українець.

– А, тепер розумію: малорос.

– І не малорос. Я – українець.

В очах у нього –– здивування й нерозуміння:

– Да какая ж разніца?

Україна, українець, українська мова – це пересічний одесит розуміє тільки в пристосуванні до посвідки другої категорії[46]. Далі українське кінчається. Далі починається "Малоросія".

І оцей самий одесит починає читати українську газету.

Дозвольте тепер дати коротеньке слово цифрам.

В Одесі 341 тисяча населення.

Одна лише велика промисловість налічує двісті підприємств Дрібних підприємств більше восьми тисяч. В Одесі двадцять тисяч робітників. Тут великий Суднобудівельний завод імені Андре Марті. Машинобудівельний завод імені Леніна. Джутова[47] фабрика. Дві шкіряні фабрики. Великий Завод сільськогосподарських машин імені Жовтневої революції. Він випускає один плуг що півтори хвилини.

Оце і є другий полюс славного міста Одеси з двадцятитисячною армією робітництва – той полюс, куди ми приїхали продемонструвати свою роботу і почути слово нашого споживача.

В БУДИНКУ ПРЕСИ Й НА ЗЇЗДІ РАД

Про наш перший виступ в одеському Будинку преси писали так:

"Тов. Демченко гаряче вітав українських письменників. Сосюра. Йогансен. Слісаренко. Вражливий. Василь Чечвянський. Леонід Чернов. І кожне ім'я ми зустрічали як близьке, як знайоме, як рідне..."

Ми не маємо сумніву, що тов. Свєтлов як гостинний хазяїн трошки перебільшив і наговорив нам компліментів. Бо нас, звичайно, мало знає не тільки трудяща Одеса, а навіть одеський професор Волков[48], який, читаючи доповідь, мало не переплутав наші прізвища і виїжджав на загальних фразах.

У Будинку преси нас слухала кваліфікована аудиторія, і я занотував у себе в блокноті: "Цілком помітний перелам у ставленні одеських робітників мистецтва до української культури".

Цей перелам справді мене вразив. І треба знати пересічного одеського робітника мистецтва, щоб зрозуміти моє здивування.

Йогансен на естраді. Читає. А за лаштунками художник одеської "Вечірки" накидає портрет Василя Чечвянського.

Обидва нерухомі. Чечвянський позує, художник з головою поринув у роботу. Пильно малює і, між іншим, кидає Чечвянському запитання.

– Слушайте, откуда вы приехали?

– З Харкова.

– Куда едете?

– В Харків.

Пауза. Малює.

– Что вы с этого дела имеете?

– Майже нічого.

Художник зневажливо, недовірливо дивиться на Чечвянського ("Бреше, фраєр" ) і знизує плечима:

– Стоит ездить...

Ззаду хтось підходить. Художник, не відриваючись від роботи, до нього:

– Слухайте, Навроцький... – Пауза, малює. – Ви мінє забгали стуль... – Пауза, малює. – Я очень устал... – Пауза, малює. – Я на вас ругаюсь...

– То я вам зараз дам стільця.

– Не надо... Я этого уже кончаю.

У цьому діалозі – ціла психологія одеського митця в лапках, що вже, на щастя, поволі зникає.

Раз ви "с этого дела" нічого не маєте, то "стоит ездить".

І хоч нам приємно було виступати перед такою гостинною, уважною аудиторією, проте ми з нетерпінням чекали нашого виступу на Одеському окружному з'їзді рад.

О, це зовсім інша аудиторія. Нас тут зустріли без компліментів, але ми без слів бачили тепле ставлення до нас господаря Одещини.

Тов. Триліський[49] говорив так:

– У вашій особі ми вітаємо українське пролетарське письменство, що так буйно розквітло за часів нашої революції. Вашу працю ми вважаємо за невідійману частину загального соціалістичного будівництва. Ми знаємо, що ви являєте ті течії українського пролетарського письменства, що своєю творчою роботою сприяють пролетаріатові в його боротьбі за здійснення соціалізму.

Потім ми читали свої твори. Коли виступав Сосюра і читав свою "Червону зиму", я дивився в обличчя літньої селянки, що сиділа в першому ряду. Я бачив, як вона приставляла руку до вуха, щоб краще чути. (Сосюра під кінець читає дуже тихо.) Я бачив, як вона розкрила рота. І я бачив, як вона плескала й вимагала, щоб Сосюра прочитав іще свій вірш про батька.

Хай ті письменники, що вагаються, частіше перевіряють свої твори перед робітничою аудиторією. Хай частіше слухають відгуки робітників про свої твори.

Скінчивши виступ, ми говорили з тов. Триліським. Завбудинку преси розповідав йому про план наших майбутніх виступів на найбільших фабриках і заводах.

Слісаренко сидів блідий – йому напередодні сподобались купати (жахливі одеські ковбаси на три чверти з перцем, гірчицею, мало не товченим салом), і тепер Слісаренко трагічним голосом говорив, що йому, мабуть, доведеться передчасно виїхати до Харкова.

– Не пустимо. Не пустимо! – говорили нам. – Лікуйтесь в Одесі. Відпочивайте. Завтра ми дамо вам автомобіль і покажемо Одесу з усіх боків.

Слісаренко сидить, посміхається з виглядом мученика науки, якому роблять вівісекцію.

ПО ФАБРИКАХ І ЗАВОДАХ

Національний склад славного міста Одеси такий: росіян – 156 тисяч, євреїв, здебільшого зросійщених – 153 тисячі і українців – теж зросійщених – 47 тисяч. За соціальним складом найбільший процент зросійщених українців падає на робітництво.

Після цього ясно, як обережно треба підходити до питання про українізацію Одеси.

У цьому ми переконалися, коли після виступів у центрі міста поділились на групи й почали їздити в гості до робітників на найбільші одеські підприємства.

В перший же день мені довелось тут дуже перетремтіти.

Я сплю, як відомо, довше за всіх. Того ранку я прокинувся від удару по голові: розплющивши очі, я побачив над собою зава Будинку преси з якоюсь жінкою. Завбудинку необережно впустив мені на голову свій жахливо важкий портфель. Тепер він збентежено чухав потилицю і говорив:

– Я вас дуже прошу. Якомога швидше. Нас чекає авто. Там обідня перерва.

– Де?

– На шкіряному заводі.

– А де решта письменників?

– Снідають. Де ваші черевики? Поспішайте, товаришу.

Я одягся й побіг шукати товаришів.

В їдальні Чечвянський з Вражливим покірно чекали на Йогансена й Слісаренка. Ці двоє, як звичайно, побігли розшукувати дріб. Цей дріб якимсь прокляттям висів над нашими головами в Одесі. Увесь свій вільний час Йогансен зі Слісаренком акуратно розподіляють на дві рівні частини: першу вони витрачають на біль у шлунку, другу – на шукання дробу. Вони купують неймовірну кількість дробу. Я боюсь, що незабаром Слісаренко з Йогансеном вистріляють усіх зайців на Україні.

Я нервуюсь: біля готелю нас чекає автомобіль, а Йогансена нема. Я лечу на Дерибасівську, бігаю по всіх мисливських крамницях і в кожній дістаю стандартну відповідь:

– Були й зараз тільки вийшли.

Нарешті я ловлю мисливців. Ідемо до їдальні. Але Чечвянського вже немає. Він пішов по мисливських крамницях шукати нас. Лишаю в їдальні Йогансена, біжу шукати Чечвянського.