Легенда про святого Юліана Милосердного

Батько й мати Юліанові мешкали у замку, що стояв на згір'ї серед лісу.

На кожному з чотирьох ріжків будинку була гостроверха башта з дахом, вибитим олов'яною бляхою, а підвалини мурів стояли на важких могутніх скелях, які круто спускались в глибину лісу.

Брукований двір був виметений так чисто, мов підлога у церкві. Довжезні ринви зроблені на кшталт драконів з пащами, з них виливали дощову воду у цистерни. На вікнах у всіх поверхах стояли розмальовані глиняні горшки, в яких зеленів васильок або геліотроп, що починав розквітатися.

За другою огорожею, зробленою з паль, починався фруктовий сад, потім квітники, на яких штучно розсаджені квітки формували літери й цифри, виноградові альтанки, де можна було знайти прохолоду у спеку, далі вирівняний плац, котрий був назначений панам для забави в різні гри. З другого боку знаходилась псарня, стайні, пекарня, винниця і тік. Зелені пасовиська тяглись навкруги, наче обведені огорожею з колючих рослин.

Війни не було так довго, що вже перестали спускать залізні грати в замкових воротах, в ровах було повно води, ластівки клали гнізда в щілинах поміж зубцями мурів, і лучник, що повинен був цілий день проходжуватись по куршині, як тільки сонечко починало припікати, ховався в свою дучку і міцно спав.

У будинку залізо, яким були окуті двері, так і сяяло, обої в покоях захищали від холоду. У шафах було повно білизни, льохи заставлені бочками з вином, дубові скрині аж тріщали від мішків з грошима.

В збройовні, поміж прапорами і головами диких звірів, можна було бачити зброю всіх часів і народів, починаючи від пращ Амамцишів і дротиків Гарамонтів, до коротких і широких сарацинських шпаг і до норманських кольчуг.

На головному рожні у пекарні можна було обертати цілого вола; каплиця була така розкішна, що і королеві можна було в ній молитись. У замку були навіть трохи на одшибі римські терми, але благочестивий володар не користувався з них, бо, на його думку, це був поганський звичай.

Завсіди закутаний у лисяче хутро, він проходжувався по своїй господі, чинив суд і розправу своїм васалам, задовольняв скарги сусідів. Зимою він дивився на лискучий сніг, що тихо спускався, вкриваючи замкове подвір'я, або велів, щоб йому читали історії. Але як тільки приходили перші гарні дні, він сідав на свого мула і, проїжджаючи вузькими стежками, що окружляли ниви, на котрих зеленіла ярина, розмовляв із селянами і давав їм поради.

Після багатьох авантюр він взяв собі за жінку одну панну з високого роду.

Вона була дуже біла, трохи гордовита і серйозна. Коли вона проходила через двері, то її високий чепець зачіпав за поперечину, шлейф її суконної шати тягся за нею на три кроки. У її домовому життю панував суворий монастирський лад. Кожного ранку вона роздавала роботу своїм слугам, наглядала за тим, як готувались різні варива, а також масті для ран, пряла на прядці або вишивала убрус на церковний вівтар. За її щирі молитви Бог дав їй сина.

Тоді була велика радість, бенкетували три дні і чотири ночі при світлі смолоскипів, музики грали на арфах, і гостей посипали пелюстками квіток.

Подавались найдорожчі приправи й присмаки; кури були завбільшки з барана; для забави з торта вийшов карлик. Не ставало вже чирок, бо гості прибували і мусили пити з шоломів.

Породілля не була присутня на сьому банкеті. Вона спокійно лежала в ліжку. Якось увечері вона прокинулась і зауважила в місячному промені, що входив у світлицю через вікно, якусь рухому тінь. Це був старенький дідусь в чернечій одежі з товстого сукна, з чотками біля пояса і торбою за плечима: він мав вигляд пустинника. Віч наблизився до її ліжка і, не розмикаючи уст, промовив:

— Радуйся, мати! Твій син буде святим!

Вона крикнула, але дідусь тихо піднявсь угору на місячнім промінні і зник у повітрі. Співи бенкетуючих почулись дужче. Вона почула голоси ангелів, і голова її знову впала на маленьку подушку, в якій, окружлена дорогоцінними каміннями, була зашита кістка св. мученика.

На другий день розпитувано усіх слуг, але всі вони сказали, що не бачили ніякого пустинника. Уява чи дійсність — це була звістка з неба. Але вона береглася розказувати кому про се, боячись, щоб її не обвинувачували в гордощах. Гості роз'їжджались рано-вранці, і батько Юліана, випровадивши останнього з їх, стояв за ворітьми, коли це раптом де не взявся перед ним серед туману якийсь старець. Це був циган з закучерявленою бородою, із срібними кільцями на обох руках і блискучими палкими очима. З пророчим виглядом він бурмотів оці слова без жодного зв'язку:

— Ах, ах, твій син!.. багато крові!.. багато слави!.. завсігди щасливий! Родина імператора!

І, нахилившись, щоб підняти свою милостиню, він зник, наче у землю увійшов.

Добрий властитель замку подивився праворуч, ліворуч, став гукати з усієї сили… Нема й не чуть нікого. Вітер шумів, і ранішній туман піднімався вгору.

Він подумав, що це йому примарилось від того, що він майже не спав останній час і був дуже змучений. "Як я буду розказувать про се, то з мене сміятимуться", — сказав він собі.

Одначе блискуча доля, що була назначена його синові, вабила й осліпляла його, не зважаючи на те, що ся обіцянка не була виразна і він не був певний навіть, що чув її.

Подружжя не сказали один одному про їхню таємницю. Але вони обоє любили однаково сина, дивились на його як на відзначеного Богом і мали до його надзвичайну увагу. Його постілька була з найделікатнішого пуху, лампадка, зроблена на кшталт голуба, день і ніч горіла над колискою; три няньки доглядали його; сповитий туго у своїх пелюшках, в плащику з парчі і шапочці, вишитій перлинами, він був подібний до маленького Христа.

Як у його вирізувались зуби, він ні разу не плакав.

Коли він мав сім років, мати научила його співати. Щоб зробити його сміливим, батько садовив його на великого коня. Хлопець усміхався від утіхи і скоро навчився всьому, що належить до коней.

Старий чернець, дуже вчений, учив його Св. Письма, арабської цифри, читати по латині і малювати мініатюри на пергаменті. Вони це робили на останньому поверсі невеликої башти, де їм нічого не могло заважати.

Скінчивши лекцію, вони спускались у сад і, проходжуючись потихеньку, студіювали квітки.

Часом в глибині долини показувався караван, за яким йшов чоловік в незвичайній східній одежі. Властитель замку пізнавав у йому купця і посилав слугу напроти його.

Чужинець, довірившись, звертав з своєї дороги. Його вводили в замок, і він витягував із своїх скринь шматки оксамиту та шовку, золоті й срібні речі, пахощі та якісь чудні речі невідомого вжитку. В кінці купець виїздив, добре заробивши на товарі і не зазнавши нінайменшого ґвалту.

Іншим разом у ворота стукали прочани. Згодом мокра одежа парувала, розвішана перед вогнем. Підживившись стравою, вони розказували про свої подорожі, про те, як на кораблях вони блукали по бурхливім морі, як ішли пішки розпаленими пісками, розповідали про лютість тубільців, про сірійські печери, про ясла, в яких народився Христос, про святий гроб і давали в гостинець молодому властителеві черепашки.

Часто властитель замку частував старих товаришів по зброї. Попиваючи вино, вони згадували про війни, на яких бували, про штурми фортець, стіни котрих розвалювали машинами, про свої страшні рани. Юліан, слухаючи їх, войовничо скрикував; тоді його батько не сумнівався, що з нього буде завойовник. Але увечері, коли, виходячи з каплиці після angelus, він проходив поміж схиленими жебраками, то доставав гроші з гаманця з такою скромністю та повагою, що мати вже бачила його в своїй думці архієпископом.

Його місце в церкві було біля батька й матері. Яка б довга не була служба, він вистоював її на колінах, згорнувши руки на грудях і положивши біля себе на землю шапку.

Одного разу, під час служби, він, піднявши голову, зауважив біленьку мишку, що вибігла із нірки в стіні, побігла до вівтаря і, покрутившись туди й сюди на першому ступні, знову заховалась у нірку. У другу неділю думка, що він може знову побачити її, його бентежила, Вона появилась знову. Він став чекати її щонеділі, це його дратувало, він зненавидів її і порішив скінчив ти з нею.

Зачинивши двері, він посипав на її дорозі крихток з пирога і став підстерігать перед ніркою з паличкою у руці.

Пройшло багато часу, потім показалась з нірки рожева мордочка, а за нею вилізла й сама мишка. Він злегка вдарив її паличкою і зупинивсь, здивований, перед цим маленьким тільцем, яке вже не ворушилось. Крапля крові забрукала плитку підлоги. Він швиденько стер її рукавом і нікому не розказав про це.

Різні птички клювали ягоди в саду. Він примудрував накласти сухого гороху в очеретину. Почувши, що вони щебечуть на дереві, він потихеньку підкрадався, потім піднімав очеретину, надуваючи щоки, дмухав у нижній кінець, і пташенята сипались йому на плечі, а він не міг здержати сміху, радіючи своїм злостивим хитрощам.

Одного ранку, вертаючись з проходки вздовж алеї, він побачив на гребені кам'яної огорожі великого голуба, що пишався на сонці. Юліан зупинився, щоб подивитись на його. Стіна в цьому місці була трохи обвалена, і під руку йому трапився камінець. Він зробив округлий рух рукою, камінь збив птицю, яка, мов грудка, упала в рів.

Він прожогом спустився на дно рову, обдираючись об кущі, розшукуючи скрізь, проворніший за молодого хорта. Голуб, з поламаними крилами, тріпотів, зачепившись за кущ глоду. Ця живучість роздратувала хлопця. Він кинувся душити птаху, і від її конвульсій у його дужче билось серце та наповняло його якоюсь дикою радістю. Коли він здавив голуба останній раз, то почув, що умлівав.

За вечерею батько заявив, що син дойшов уже тих літ, копи пора учитись полювання. Він вишукав десь старинний зшиток, у якому в формі запитань і відповідей була розказана наука. В тому зшиткові було описано, як учитель вчить свого учня дресирувати собак і спускать соколів, розказувалось, як розставляти тенети, як пізнавати оленя по його пометі, а лисицю по слідах, про добрі прикмети, щоб пізнавати їхні голоси, про те, як вони кидаються на людей, де шукати їхніх схованок, який вітер найвигідніший для полювання, як скликати собак та перегукуватись з товаришами і яку частину здобичі віддавати собакам.

Коли Юліан міг розказати все це напам'ять, батько став вибирать йому собак..

Найпоперід двадцять чотири барбарійських хортів, прудкіших за газель, але занадто гарячих, потім сімнадцять пар бретонських псів з білими крапками по рудому, аж червоному тлі, на яких можна було здатися, міцногрудих та голосистих! Для нападу на кабанів і для небезпечних випадків було сорок собак з породи, званої грифонами, волохатих, мов ведмеді.