Флорентійської ночі

Така тиша, мов будинок стоїть не у великому місті, а серед великого саду. Повний місяць світить над головою. При його сяєві сад, котрий я бачу внизу з балкона третього поверху, здається розкішним та хорошим. Навкруги його високі будинки, за ними малюється проти темного зоряного неба готична дзвіниця. Чудно, що будинки не шкодять картині. Там скрізь світяться вікна… Там живуть люди… Так близько і наче на якійсь іншій планеті… Погасне вікно, покине цей світ та людина, для котрої воно освітилося, я на це не зверну уваги, не знатиму…

Місяць осяює верхів'я дерева, і воно здається хмаринками зеленастого туману, ясного та півпрозорого. Унизу, поміж темним віттям та пишними трояндовими кущами, невпинно блищать крилаті світлячки. Наче іскорки, вони займаються і гаснуть літаючи… Часом пахне липовим цвітом, часом якимись дуже пахучими квітками. Десь здалеку чути мандоліну, але дзвін її ледве-ледве доходить; не знати, чи то хто торкає струни, чи це долітають сюди тільки окремі ноти якоїсь мелодії…

На дзвіниці Сан-Лоренцо вдарив дзвін. Повний, низький згук широко та спокійно розійшовся в повітрі. Задзвонили у всі дзвони. Це якась проста, але велична музика, котру слухаєш із справжньою втіхою і котра надзвичайно гармонірує зо старим прекрасним містом, повним спогадів.

Якось чудно себе почуваєш під впливом хорошої ночі, під впливом стародавнього міста, під впливом його спогадів та тих дивних творів людського генія, що воно має. Здається, не знаєш, коли живеш, у які часи… Здається, що смерті нема, що життя — то сон, помилка, омана… Здається, що всі люди, котрі сотні років лежать під мармуровими брилами, під тими мальовничими пам'ятниками, в підземеллях старих церков, живі й досі, що дух їх живе біля їхніх могил, біля тих будинків, де вони пробували.

Здається, що знаєш їх, як живих людей… Живі люди… Свої люди… Де я їх знала і бачила? Коли? У якому житті? У якому колі? Чим вони відрізняються від тих, що ніби століття лежать під землею? Вони так саме досяжні та реальні тут, у цьому місті-музеї, при цьому чудному сяєві місяця, як ті, образи котрих так виразно проходять в уяві.

Не зрозуміло тепер, що таке горе, що таке щастя. Все минає, все хвилинне. Коли перед думкою стоять віки, коли вона вільно перелітає через їх, що значать хвилини щастя чи горя? І життя не має вартості — це теж хвилина. Хіба воно кінчається, коли тіло положать у землю? Життя людське — хвилина з вічного життя… Минули віки над могилами Дайте, Рафаеля, Донателло, а вони живуть… Не може бути, щоб згинув той дух, що творив такі безсмертні твори. У цю дивну ніч серед славного старого міста це здається неможливим.

Як пахощі обгортають квітки, так спогади обгортають будинки та речі… Тут кожна вулиця, кожна будівля має свої спогади, і як проходиш поуз, як бачиш їх, то живеш не в сьогочасному, а в минулому.

Не бачиш тих людей, що ідуть навколо, а тих, що віки тому назад ходили тут… Ідеш містом і уявляєш кого-небудь з славних, уявляєш події з його життя… І додому вернешся, то все думка блукає по темних монастирях, під високими стелями палат, по вузьких вулицях… Наче не своя, наче сама вільна блукає…

Ось мені здається, що оце я опинилась у монастирі св. Марка, де жив Савонарола[1] і де досі живе його дух. Минуло чотири віки з того часу, як там, у низенькій тісній келійці з віконцем, прорубаним у товстому кам'яному мурі, під дахом, улітку розпеченим, а зимою холодним, як крига, жив Савонарола. Проте здається, що він тільки-тільки вийшов з неї і знову вернеться та сяде біля того невеличкого столу читати ті книжки, що лежать на йому розгорнуті, і писатиме далі ті рукописи, пописані дрібними твердими літерами… Та вже, вдається, й бачу високу, суху постать у чернечому вбранні і ще молоде, але змучене негарне та суворе обличчя з добрими, натхненними карими очима…

Цю постать, здається, бачиш і в темних похмурих коридорах, і на тих сходах, над котрими важко налягає низька мурована стеля, і в півтемних салях, де з стін дивляться виразні обличчя, змальовані фра-Анджеліко…

Що передумав тут Савонарола? Він вірив, що може повернути на інший шлях людське життя, і вів до його людей, аж поки вони не замордували свого провідця…

Коли він ще був малий і жив при дворі феррарського синьйора, його вражало те, що в пишних салях палат блищали злото та срібло, гуляли веселі синьйори, пили та їли, солодко і спокійно спали на шовком вистелених ліжках, а в той самий час під ними, в страшних темних та вогких підземеллях мучилися їхні вороги, часом добрі та розумні, куди кращі від тих, що раділи життям над ними…

Ще, мабуть, тоді він думав і шукав такої сили, котра б повернула життя. Таку силу, здавалось йому, мала церква, треба було тільки очистити від зайвого, від того пороху, яким забруднили її недостойні люди, і тоді вона встановить рівність та братерство між людьми.

Ніщо не могло одвернути юнака від наміру стати ченцем. Він рішив це зробити зараз, але не мав сили сказати матері. Тільки, певне, та догадувалася…

Одного разу він узяв лютню і заграв щось без краю журливе… Здавалося, ніби він, збираючись узяти на себе важкий хрест, прощався з усіма, кого любив, з усіма радощами життя, молодості…

Мати зрозуміла ту музику.

— Сину, ти ж нас покидаєш! Цією піснею ти прощаєшся з нами! — прошепотіла вона.

Певне, у неї на серці похололо, як перед великим нещастям. Син нічого не сказав, положив лютню і, не оглядаючись, пішов. З цього часу почалося життя, присвячене ідеї, і ні в найменшій дрібниці не зраджував він їй…

Одна за другою проходять перед очима картини та події. Хіба вони не виразніші від тих, що я колись справді бачила і потім згадую? Однакові вони.

Ось, наприклад, я бачу квадратове монастирське подвір'я; навколо, на частих тоненьких колонах, портики. По стінах фрески видатних малярів XV століття. Це я сьогодні справді бачила. Але тепер мені здається, що я там бачила і Лоренцо Медічі, котрий поволі ходив під портиками. Він зупинявся, розглядав фрески і знову помалу йшов, наче замислений. Але погляд у нього був нетерплячий та гнівний, хоч він і намагався не показувати цього. Дійсно я бачила це бридке, люте, сатиричне, але надзвичайно розумне обличчя, бачила не тільки намальованим та витесаним з мармуру, а живим. Бачила його живим в монастирі св. Марка. Адже не раз приходив він туди, ніби слухати служби Божої, а потім ішов ніби погуляти під портиками, сподіваючись, що Савонарола вийде до нього і йому вдасться причарувати його та перетягти на свій бік. Та чернець не виходив. Гордий та хитрий Лоренцо терпів приниження. Як, певне, він лютував, ходячи поуз ті хороші фрески! Але дужий і владний, він знав, що добув собі влади завдяки умінню перетягати до себе впливових та видатних людей. Для цього він не жалкував ні грошей, ні своїх гордощів і майже завсіди досягав свого. Та Савонаролу нічим не можна було спокусити, ніщо не могло зупинити його грізних казаннів, його промов. А певне вони були могутні і робили величезне враження. Енергійні, прості та красиві, не вимислені, а просто з душі, повної екстазу. Читаючи його писання, можна собі їх уявити і можна зрозуміти, чого інші жадали положити за нього своє життя, а чого інші жадали послати його на смерть…

В тому величезному соборі, що зокола оздоблений різнокольоровим мармуром, здається таким життєрадісним та ясним, а всередині таким суворим, Савонарола промовляв свої казання. Навкруги, як і тепер, стояли велетенські сірі колони та важкі мури, темніли саркофаги з трунами давніх єпископів… З високості горіли червоним огнем та золотим сяєвом вузькі довгі вікна.

…Савонарола промовляє… Здається, що його голос іде згори… Екстаз захоплює слухачів, вони без ‘вагання пішли б на смерть, коли б чернець їм звелів… Він здається їм святим… Здається пророком… Вони вже вірять, що він святий пророк!

Знову в уяві встають монастирські мури. Там правиться служба Божа, але мало зібралось народу, не так, як бувало раніше. Блимають свічки перед образами, та не розганяють півтемряви… блищать, наче смутні зірки, і за ними журливо дивляться на людей образи святих… Наче здалеку чуть виразливе читаннє св. письма… Чогось здається, що то читають над труною замученої кривдою людини…

…Недалеко від монастиря, на майдані св. Анунціати збирається і суне розлютована юрба. Кожний озброївся, як міг: у кого спис, у кого ніж, у кого вила або кілок… Всі йдуть за купкою поліцаїв, закованих у чорні залізні лати.

Безглузда, але могутня і безжалісна ненависть веде людей. Так може ненавидіти тільки натовп, підбурений лихими проти того, хто був його оборонцем та заступником. Недарма ж працювали прихильники Медічі та багатих… Сам люд упевнив себе, що Савонарола — святий, що він має надлюдську силу, і коли ті прихильники переконали, що він не святий і не має надлюдської сили, то люд розлютувався так, мов Савонарола дурив його, ошукав…

Там на сходах, під портиками, з котрих безвинно дивляться немовлята Делла Роббіа, юрба, не знать за віщо, вбила якогось ченця. Ніхто не мав злоби проти нього, всім був він невідомий і йшов собі вулицею, читаючи молитовник. Потім вона убила робітника, котрий, бачачи злочинство, жахнувся. Коли до монастиря дійшла звістка, що на нього йде сила народу, всі побожні повтікали з церкви. Зосталися тільки ченці та кілька городян, що хотіли боронити Савонаролу.

Мені здається, ніби я бачила, як по подвір’ю та по коридорах бігали ченці зі списами та а шаблями, бачила і Савонаролу, що йшов віддатися народові, аби через нього не проливалася людська кров.

…Ченці не пускають його і, плачучи, цілують йому руки. Вони благають його:

— Не покидайте нас, не покидайте! Що ми без вас робитимемо, як житимемо?! Коли ви вийдете до їх, вони розірвуть вас, як дикі звірі!..

Він не може вирватись з їхніх рук. Веде у церкву і починає з ними молитись…

Юрба вже шаленіє біля монастиря, але не може розбити важких дверей Тоді приносять соломи та дрів і розкладають під дверима вогнище, щоб спалити їх… Незабаром юрба вривається в монастир.

Один з ченців бере на себе ролю Іуди і веде юрбу до Савонароли…

Той уже висповідався і причастився, як перед смертю.

Попрощався і поцілував усіх, поцілував і самого Іуду та разом з ченцем Доменіко, котрий і на хвилину не покидав учителя, виходить до ворогів…

Перед входом у бібліотеку, єдину ясно освітлену хату, приспособлену для науки та розмислювання, було взято Савонаролу, щоб повести його в тюрму на довге страшне катування, а відтіль на ганебну смерть…

Певне, була чудова весняна ніч.