З моїх спогадів

Як я колись й собі хотіла писати історію

І

Коли я була малою, то з усіх наук, здається, найбільше любила історію. Досить було мені прочитати на книжці, що вона історична, а вже й вигляд її здавався цікавим та принадним.

Мені й самій хотілося писати історію. Але яку? Се було дуже трудно. Може, історію нашого села? Але як почну розпитувати, то старші зараз догадаються і будуть з мене сміятися. Я хотіла писати історію для власної втіхи і нікому її не показувати.

Хіба написати історію нашого саду?

От я й почала думати, як би її написати.

Той сад з прадідів належав до нашого роду. Се був невеличкий сад. За прадіда там була пасіка. Він був зараз за нашою господою, а я завсіди гуляла тамки. Зі старших туди мало хто ходив, і я вважала його ніби своєю власністю.

Овочевого дерева там було небагато; воно там щось не приймалося або погано росло. Зате там була величезна груша, віття якої спускалося навколо неї наметом аж до землі, і коли вона цвіла, то під нею було без краю хороше та пахучо. Вона мені тоді здавалася якимсь храмом, так там торжественно гули бджоли, такий чудовий запах ішов від віття і так таємничо-прекрасно світило сонячне проміння крізь білий цвіт.

Посеред саду стояло багато вишень, котрі завсіди рясно цвіли, але завсіди мало родили. Уліті я дуже любила сидіти під ними. Вишні росли так, що під ними лишалися вільні круглі місця — лощини. Я їх вважала своїми покоями. Мені хотілося прибрати і прикрасити ті покої обов'язково власноручними виробами і обов’язково з найпростішого матеріалу. Там у мене були "подушечки", виплетені з тоненьких гнучких лозинок. Трудно було користуватися тими "подушечками", бо вони були тверді і скрізь стреміли гострі кінці. Були там килими з рогожі та трави, дуже не міцні і кострубаті. Але мені здавалося, що в тих, збудованих самою природою, палатах не личило слати килими з тканини, Бог відає де виробленої, — там повинно було бути тільки своє, питоме.

Там були також і прикраси. На лозових обручиках висіло усяке пахуче зілля, на гілках різні немудрі речі з жолудів, з різнобарвної квасольки, з квіток та китиць різної волохатої трави.

Мені здавалося, що там їсти треба тільки найпростішу страву і обов'язково тільки рослинну. І там вона вдавалася незвичайно смачною. Я туди брала хліб, огірки, помідори, моркву, печену картоплю, яблука та грушки. Ласощі та м'ясо були би там зовсім не до речі, і я їх там ніколи не їла.

Моя страва висіла у кошичках власного виробу на високих гілках; були в мене і трав'яні обрусики та полумиски, що я їх сама наробила з жовтої глини, вибілила та прикрасила по вінцях жолудями та усяким гарненьким зерном.

Кімнат там було чимало: світлиця, кабінет, спочивальня і ще кілька кімнаток. Але мій собака Жучко нарешті випровадив мене відтіль. Він сподобав собі мою світлицю, а часом спочивальню на спання і, викопавши ямку на моїй чудово вирівняній долівці, лягав там спати.

Він се робив день по день, і щодня я мусила зарівнювати ямку, котру він викопував. Але долівка вже не могла бути такою рівною та твердою. Се мені було так неприємно, що я занедбала свої палати і перенеслися під грушу.

Там була тільки одна величезна саля, така величезна, що я не могла її усю прибрати як слід. Навіть замести її було трудно, стільки гіллячок та давнього листя назбиралося під нею за довгі роки. Крім того, сидіти там долі було трошки страшно. Там недалечко ріс кущ бучини, під яким, я чула, хтось колись бачив гадюку. Та й я сама власними очима бачила під ним жука рогача.

Я вибрала собі резиденцію на самій груші поміж гілками, що розлягалися на всі боки. Там посередині було дуже гарно сидіти. Відтіль було видно далеко навколо, навіть було видно шлях і частину села. Бувало, як зачую, що шляхом гуркотять колеса, зараз гляну і побачу, що їде. Я не знаю, чого було так цікаво побачити, що воно їде попри двір, але було дуже, дуже цікаво, який кінь, який віз і хто там сидить.

У саду була моя гойдалка. Ох, як же я любила гойдатись! І як же трудно мені було її зробити! Річ в тім, що старші не давали мені на неї шкура, бо вважали гойдання пустою забавкою, котрій не треба потурати. Але й не забороняли. Я ж без неї не могла собі й уявити ні весни, ні літа, ні осені. Мені було дуже трудно роздобути шнура. Купити не дозволялося, так і доводилося здобувати його іншими способами.

Протягом цілої зими я збирала всі шнури та шнурочки, які тільки могла, і змотувала їх на клубах. Час від часу я брала їх і міряла, щоби знати, скільки назбиралося шнуру. З початку зими і навіть серед зими, у мене завмирало серце, коли я се робила. Мені здавалося, що я ніколи не надбаю стільки, скільки було треба на гойдалку. Але кожної зими все кінчалося добре: на весну мій клубок оказувався величенький. Весною, коли вже спадали сніги і земля тужавіла, коли у садку на сонячних лощинах пробивалася молода травичка, а в гаю розцвітилися ясно-сині проліски, я бралася робити гойдалку. Найперше треба було зв'язати всі шнурки і виміряти їх, щоби знати, у скільки зсукувати їх, чи уп'ятеро, чи ушестеро, чи можна і в більше. Коли шнур був готовий, я першого свята прохала одну з наймичок, щоби вона причепила шнур до гілки. До сього в мене була призначена велика яблунева гілляка, що виросла якось чудно: зовсім рівно над землею убік. Зверху на ній було чимало густолистого віття, через що моя гойдалка була завсіди в холодку.

У саду були дві вишеньки, що я посадила, коли була зовсім маленькою. Тоді восени я якось викопала кілька молоденьких вишеньок, майже обрубала їм коріння і всім на сміх посадила. А вони взяли та й поприймалися. Боже, яка то мені радість була, коли вони уперше зацвіли! Правда, квіточок було мало і якісь такі марненькі, але мені вони здавалися кращими над усі. Тільки ягід з них ніколи не виходило.

Окрім кількох трояндових та бузкових кущів, у садку майже нічого не було, але трава і прості квітки там гарно розросталися. Особливо з того краю, що прилягав до діброви. Вона зараз від саду круто спускалася униз до болота, де росли густі та високі очерети.

Тільки я туди не любила ходити — мені було страшно. Я була певна, що в очеретах водяться вовки. Моя мати розказувала, що як була маленькою, то одного разу пішла з сестрами гуляти в діброву, і вони, гуляючи, спустилися аж до очеретів. Там вони почали рвати квітки, коли глянуть, а з очеретів виглядає справжній вовк. Такий великий, сірий, а очі аж горять. Щастя було, що вони встигли втекти від нього.

Під дібровою в садку росло багато листя і полуниць. Щовесни там бував і цвіт, але ягід ніколи не родило. У нас в родині були перекази, що колись давно там уродило стільки полуниць, що хтось назбирав їх цілу жменю. Я іноді цілу годину лазила та шукала їх. Не ласувати мені хотілося — я навіть зовсім не могла їсти полуниці, а найти їх, наче який скарб. Потім, положивши їх на кленовий листочок і обложивши навколо дрібними квіточками, врочисто подарувати бабусі.

Майже посеред саду була досить глибока яма, в котрій ріс великий та буйний кущ бучини. Казали, що колись давно то був льох на бджоли. Мені не дозволялося близько підходити до неї, то я й сама боялася, щоби не впасти і не покалічитися. Проте мене Та яма дуже цікавила. Мені здавалося, що якби ту яму розкопати, то можна найти якусь стародавню річ. Я ж тоді тільки й мріяла, що про археологію. Одного разу, копаючи поблизу, я найшла якісь черепки і була певна, що вони рештки стародавньої посудини. З мене сміялися і казали, що там не так давно був смітник.

Але я все-таки намагалася складати до купи ті черепки, чи не вийде яка посудина, а тим часом уявляла собі тих людей, що колись нею користувалися.

Може, її зроблено ще в ті часи, коли були козаки. Тут, кажуть, за їхніх часів було невеличке селище. У степу, не дуже далеко від нашого двора, була могила, котра називалася сторожовою. На тій могилі день і ніч стояла варта і дивилася, чи не йдуть татари. Коли вона загляджувала їх, то запалювала смоляні барила, що завсіди стояли напоготові на сторожовій. Люди, побачивши той вогонь, забирали своє майно і тікали в очерети. Коли татари, пограбувавши що можна, ішла геть, вони верталися назад до своїх півзруйнованих, а часом і зовсім спалених осель.

Ох, як, мабуть, страшно було людям, коли вони бачили той червоний огонь на сторожовій! Як вони плакали та метушились, покидаючи свої оселі!

А може, сю посудину зроблено ще давніше? Ті люди, що жили ще раніше від козаків, здавались мені мовби не справжніми людьми, а нібито трошки русалками та лісовиками. Певне, тоді тут не було ні селищ, ні садів, самі тільки ліси та степи. Болото було не болото, а могутня, широка та глибока ріка. У степу росла трава куди вища від людини, вся перевита пахучим червоним горошком, рожевою та білою березкою, вся уквітчана васильками, материнкою та іншими запашними квітами.

Ліси були такі густі, що там було аж темно, а стовбури дерева здавалися величезними стрункими коло нами. Там родило багато усяких ягід, і пташки співали з ранку до вечора. У лісі водилися дикі звірі, але мені чогось здавалося, ніби люди, що жили в ті часи, вміли боронитися і перемагати їх. Ті люди були зручні, дужі та сміливі, і змагання з дикими звірами надавало лісовому життю якоїсь принади.

Певне, ті люди ходили в довгих білих сорочках, а дівчата завсіди були заквітчані і замість намиста носили разки червоних ягідок та горішків.

Я іноді так захоплювалась тим уявленим життям, що надівала довгу білу сорочку, набирала горіхів, ягід та хліба і сідала під берестками біля самої діброви. Біля себе, як збрую, клала сапку і сиділа там від обіду аж до вечера. Надвечір думка про вовків, що, напевно, водяться в очеретах, робилася такою настирливою, що переважувала усі уявлені небезпеки та перемоги над хижими звірами. Тоді я верталася додому, і там мені вдавалося так тісно та невесело.

У садку ще був мій квітник. Багато я мала з ним роботи, але він завсіди виглядав досить нужденно. Чи я не вміла ходити біля квіток, чи там була для них негарна земля — не знаю. Обложення з трави всихало та розпадалося, насіння не сходило або сходило пізно, рослини виростали якісь хворі.

* * *

Коли я обдумувала, як се все написати, мені нараз шибнула думка: хіба се буде історія? Швидше, може, географія, ніж історія, а ще швидше мої власні спогади.

Се все для історії було зовсім непридатне, треба було придумати щось інше.

II

Мені все-таки дуже, дуже хотілося написати історію.

Я думала, думала, нарешті надумала: наш двір — се уся земля.

Коти, собаки, барани, телята, кури, індики та каченята — се різні народи.

Приміром, котяча історія.

Котячий народ у нашому дворі починає свою історію ще з тих часів, коли моя мати була малою.

Коли вона з дідусем та бабусею уперше приїхала сюди літувати, їй хтось подарував сіреньку з жовтими плямами кіточку Мурочку.