Павло Тодосенко

Павло Тодосенко був з убогої селянської сім'ї. Батько був п'яниця, мати злодійка. Вона навіть сиділа в тюрмі за те, що вкрала у однієї молодиці сувій полотна. Якось таки впіймалася вона тоді на гарячому вчинку, а то все її ніколи не можна було накрити. Від неї нічого не можна було вберегти: ні городини, ні курей, ні крашанок, ні топлива, така вона була метка. Крадіжкою вона годувала себе, чоловіка та сина. Те, що заробляла поденщиною, чоловік пропивав, а п'яний бешкетував дома, на улиці чіплявся до людей і всім страшенно впікся.

На селі не любили Тодосенків, обминали їх і вважали найпослідущими. Людська неприхильність до старих перейшла і на малого. Люди теж не любили його і пильнували, щоб він не крутився близько біля їхнього добра, думаючи, що, напевне, синок у матінку вдався. Він те примічав і, боячись сорому та кари, ніколи нічого не займав. Часом інші діти залазили в чужі городи та сади ласувати, а він ніколи. Проте все-таки хлопця всі боялись і скоса на його поглядали. Він чув, що він наче позначений чорним між іншими дітьми.

З самого малечку він був жвавий і дуже охочий погуляти в гурті, де йому хотілося ще й верховодити. Але від старших і діти навчилися не доймати йому віри та ним гордувати; вони чіплялися до його, дратували й били, вважаючи, що він не сміє, не має права робити з ними те ж саме: він же був "поганого кодла". Що іншим минало дурно, за те на його нападалися гуртом. Часто з ним не хотіли гуляти і відганяли його геть.

Він став мало виходити на вигін між діти і вигадував собі забавки дома. Все йому хотілося вигадати щось надзвичайне, щоб усі діти йому заздрили. Він усе щось стругав, складав, та нічого з того не виходило — нічим було перед ними хвалитись, і це йому було дуже прикро, та ще дужче сердився він від безсилля.

Далі він уже зовсім не виходив на вигін. Діти, забачивши його ще здалеку, вигукували йому всякі образливі прізвища, показували язики і не знать чого лаялися.

На самоті його брала нудьга, аж плакати хотілося. Бачить, бувало, здалеку, як бавляться діти, і серце так і рветься туди, а знає, що коли піде, то дратуватимуть та штовхатимуть. Якби в його була сила, він бив би ті прокляті діти та й позачиняв у льох.

Цілими годинами сидів він, не ворушачись, у якому-небудь захисному куточку і мріяв, що б він зробив дітям, коли б був дужий, а вони попалися йому до рук, та як би він сам розкошував та панував.

Коли ж бачив школярів, як вони йшли з книжками, то вони здавалися йому паненятами поміж іншими, нешколярами, що в школу не ходять і книжки не вміють читати. Школа йому здавалася недосяжним раєм.

А як він дізнався, що й йому можна стати школярем, то зробився мов несамовитий. Не хотів їсти, не боявся бійки, кричав, плакав, аж поки таки його мусили піддати до школи, таке дома він виробляв. Але школярі стали поводитись з ним так само, як діти на вигоні. Спочатку, коли він вертався додому, йому завсіди хотілось плакати, навіть був хотів покинути школу.

Та далі довідався, що школа — не вигін. На вигоні, який би Павло не був добрий, ніхто цього не примітить, бо там для всіх він однаково був злодійським та п'яницьким сином та й годі. Там нічим не можна було заробити кращого відношення, а в школі, добре вчившись, можна було визначитися серед інших.

Павло взявся вчитися весь день, а часом і вночі прокидався та пригадував, щоб уранці не забути. Учителька звернула увагу на його і прилюдно похвалила. Він зрозумів, що треба дбати про її прихильність, бо все залежить від неї. Він не тільки добре знав те, що вона загадувала вивчити, не тільки дуже гарно поводився в класі, але й усяк намагався догодити їй.

— Підлиза! — стали говорити товариші, бачачи, що він усе біля неї крутиться та солоденьким голосом говорить.

Але йому тепер було байдуже, що там вони, ті дурні хлопці, про його думають. Він їх ненавидів і хотів стати дужчим, щоб допікати їм.

Він почав доносити на товаришів, власне не на товаришів, а на ворогів, бо такими він їх уважав. Учительці першого разу принципіально не вподобався той донос. Але ж він сказав таке, що тоді їй корисно було знати, і вона з того доносу скористувалася. Таким чином, їй ніяк було осудити його.

Він удруге доніс, і на цей раз знову про те, що їй було корисно знати, і знову вона йому нічого не сказала. Так і повелося, що він усе доносив.

Учителька була городянка, багатенька панночка. Вона, щоб показати себе ідейною, пішла на село учителювати. На селі вона почувала себе самотньою, у школі з учнями не було їй приємно. Вони були їй якісь маленькі дикуни, яких вона майже не розуміла, так саме, як і вони її.

Павлові вона здавалася всевладною царицею, він намагався, в чому тільки можна, наслідувати її, ну, і звичайно, — в мові, Мова російська — була мова царівни, мова дужих, українська — мова проклятих хлопців, батьків, яких доводилося соромитись, селян, що були до його неприхильні.

Тепер він пробував більше в школі, ніж дома. Йому дома було недобре, нічого він там не любив — ні розбишакуватого батька, ні хитрої, підлесливої до чужих, злодійкуватої матері. Зранку він учився в школі, потім помагав наймичці — за це та йому давала їсти, що зоставалося; бігав у крамничку чи до пані попечительки з записками від панни вчительки. За це пані, а часом і вчителька, давали йому кілька копійок. Він беріг і ховав так, щоб ніхто не знав. Час від часу він виймав їх, лічив, і аж серце завмирало з утіхи, як він ними любував.

Одного разу, коли пані попечителька була в школі, учителька показала їй на Павла і дуже похвалила його. Попечителька подарувала йому карбованця. Другого разу вона знову дала півкарбованця, а земський, що приїздив з нею, теж півкарбованця. Павлові це були величезні гроші. Він зрозумів, що гроші може мати тільки від панів, як годитиме їм.

Роки йшли. На всіх іспитах Павло був найкращим учнем. Учителька та пані говорили між собою, що йому треба б далі вчитися, і він це чув, але розумів, що це неможливо, бо він убогий. Одна йому дорога слалася — до наймитування. Як він про це все думав, йому аж у голові морочилося, як у людини, що зупинилася над безоднею.

Страшно було й думати, що він, найкращий школяр, муситиме піти у наймити, стати послідущим, як колись був між дітьми на вигоні… Як тяжко він працював, як заслужував, щоб піднятися вище, а тепер усе мало піти марно… А як радітимуть ті, яким він усяк дошкуляв, користуючись з прихильності учительки та пані, ті, якими він гордував, перед якими пишався.

Як він те собі уявляв, йому здавалося, що краще б умерти.

Але не раз спадало й те на думку, що вчителька та пані могли б його якось витягнути, навіть це для їх не було б важко, аби тільки схотіли. Вони могли б дати йому спроможність вивчитися на вчителя, а йому вчитель здавався великим паном, що чималу силу над людьми має.

Він, як вірна собака, дивився у вічі панам, і їм це було приємно. Нарешті він досяг свого. Коли скінчив школу, вчителька взялася готувати його на вчителя. Але тут вона пішла заміж, виїхала з села та й думати забула про вірного учня.

Павло почував себе так, мов його було вкинуто в яму. Нерозважна журба обгорнула його. Він не зважувався виходити з свого двору, бо йому здавалося, що всі дивляться на його і думають:

"А що, доліз до вчителя? Наймитуватимеш, як не пишний!"

Він став мов хворий. Їсти не міг, і все хотілося лежати, все лежати, заплющивши очі. Він усе й лежав на полу, не звертаючи уваги на батькові та материні докори, що не йде в найми.

Уже він почав думати, яку смерть собі вибрати: чи втопитись, чи повіситись. Але всього було страшно, і він ніяк не міг зважитись, хоч здавалося, що це йому не минеться.

Однієї безсонної ночі він надумав написати до пані, що в той час жила в одному з великих міст. Ранком він пішов до управителя, щоб той дам йому її адресу. Йшов і не дивився на людей, бо здавалося, що всі знають, куди й чого він іде, знають, що з того нічого не вийде. Він і сам не вірив, щоб з сього що вийшло, але коли топишся, то і за гілочку вхопишся.

Написав до пані. Іноді він був певний, що вона нічого не відпише, іноді здавалося, що з цього, може, й буде яка користь. Коли так здавалося, то навколо мов розвиднювалося. Відповідь прийшла, і незабаром. Пані писала, що він може приїхати до міста і оселитися в її брата, учителя гімназії, який підготує його до іспиту. Прислала й грошей на дорогу.

Павло кілька разів прочитав листа, своїм очам не доймав віри. Був такий щасливий, що скакав би з радощів, гукав би, якби не було сором. Він чепурненько згорнув лист, положив у кишеню і став думати про мандрівку. Хотілося їхати зараз, зараз, та не можна було. Треба було ще з волості бумагу взяти і справити собі одежу, бо в мужичому не можна ж їхать до міста між пани.

Тепер йому придалися ті гроші, що він, назбиравши, беріг.

Як усе було готове, він рушив з села. Нічого і нікого не було йому шкода покидати, навпаки: наче на волю виривався з тюрми. В новому убранні він почував себе чудово — справжнім паничем, і вже йому і на станції, і в вагоні неприємно було сидіти з простими селянами. Це він їм виразно показував. Але й до панів не смів дуже признаватися. Поглядав на їх приязно, але мовчав, почуваючи себе наче між двома берегами.

"Ну, та незабаром зовсім буду паном", — з утіхою думав він і ще кривіше поглядав на простий люд.

Приїхавши до міста, він оселився в учителя. Пани привітали Павла як "сина народу" і носилися з ним, показуючи його всім знайомим, та не так його, як своє добродійство.

У вчителя були куховарка та лакей. Через який час учитель побачив, що в його господі занадто багато людей, і одпровадив ланей. Якось так само собою вийшло, що обов'язки лакея перейшли до Павла. Перед знайомими він був учень, "син народу", на самоті — лакей.

Справжньому лакеєві треба було платити, а Павлові ні, та ще й навіть з ним можна було менше церемонитись, бо його ж держали з милості. Сам Павло ніяк не знав, що він таке, чи лакей, чи учень, і це відбивалося на його поведінці: він ніколи не знав, на яку ступити. Був дуже фамільярним лакеєм і дуже догідливим та підлесливим майбутнім учителем.

У вчителя було мало часу, щоб учити Павла. Він тільки загадував, що йому треба вивчити, та й годі.