До читання той взагалі не мав охоти, раз воно не було навіщо-небудь потрібне. Кілька разів учитель порадив йому прочитати того чи іншого письменника. Павло виконував ці поради, як виконував усі його поради, але не міг зрозуміти, навіщо той казав таке читати і яка користь могла б бути з цього. Спитав в учителя.
— Хіба тобі не подобається читати такі чудові речі? — здивувався той.
— А що ж мені з них? — ще більше за його здивувався Павло.
— Який ти чудний! — зауважив учитель, і на тому скінчилося Павлове знайомство з літературою. Через який час він довідався, що всі освічені люди багато читають і багато говорять про книжки, з яких, на його думку, не могло бути ніякої користі і ніякої втіхи. То вже й він рішив теж читати, бо користь йому з тих нецікавих книжок могла бути: читання наблизить його і порівняє з панами. Він узявся читати все, шо йому траплялося: погане і добре, дурне й розумне, і все йому було однакове, і однакова користь була з усього.
Колись до вчителя зайшов один в родичів і заговорив до Павла українською мовою. Павло аж почервонів з образи, бо подумав, ніби того той пан так заговорив, що вважає його за простого мужика. Він одказав по-російському і пішов геть. Але потім, почувши, що пан і взагалі говорить так, порішив, що то якийсь неосвічений, не справжній пан, і більше не звертав на його уваги.
Через кілька день той приніс якусь книжку і дав Павлові. Павло подивився і почервонів.
— Ви читали "Кобзаря"? — спитав пан.
— Ні, — гостро відказав Павло і положив книжку на стіл.
Але пан не вгамовувався. Він почав розповідати про Шевченка, декламувати його вірші. Та Павло слухав його дуже вороже, бо думав, що то він через те все так каже, що зна його походження і хоче йому порадити не пнутись між пани.
Бачачи його байдужість, пан хотів розворушити і сказав, що то ж рідна мова його батьків та дідів. Краще б він того і не нагадував, бо тим тільки ствердив думку Павлову, що він не вважає його рівнею і хоче посадити на давнє місце. Про походження і про батьків йому згадка була зовсім не мила.
Павло ухилився від розмови, і вже ніколи тому панові не впадалося говорити з ним.
Вже до іспитів було недалеко, аж тут учитель занедужав і з сестрою виїхав за кордон. За клопотами та турботами вони зовсім забули про Павла. Тільки вже виїжджаючи, учитель згадав та попрохав одного з товаришів довести того до іспитів; де і як він буде жити, ніхто не подумав, а квартиру зачинили і ключ віддали родичам.
Павлові три місяці треба було якось прожити у місті або, залишивши думку про іспити, вернутися додому. Звичайно, він не міг вернутися. Йому доводилось у холодну дощову весну часом дні й ночі пробувати на вулиці, бо нічим було заплатити за куток. Він ніколи не обідав і живився тільки хлібом. Але й на це треба було заробляти. Він наймався рубати дрова, замітати двори і на всяку іншу чорну роботу, а весь вільний час сидів де на бульварі з книжкою і вчився. Бачили його знайомі, з якими він зустрічався в учителя, бачив його, звичайно, і той, що мав довести його до іспитів, але якось нікому не спало на думку спитати, де і як він живе. Він кілька разів натякнув, що він без грошей, але його не зрозуміли. Він подумав, що вони навмисне вдають, нібито не розуміють, і вже нічого не казав, боячись їх прогнівити.
Нарешті досяг свого: видержав іспити і тим здобув право учителювати. У той час вернулася пані і хотіла поклопотатися, щоб йому дали посаду ближче до його села. Але він попрохав, щоб, навпаки, посада була десь далі. Як виїхав він з дому, то ні разу не писав своїм і від їх не мав ніяких звісток. Про вчительку він теж ніколи не згадував; він нікого не любив, і люди для нього мали таку вартість, яка йому була з їх користь.
Учителем він зробився таким, яким був учнем — дуже уважним та працьовитим. Як сам здебільшого вчив напам'ять, не завсіди розуміючи вивчене, та й не цікавився розуміти, того самого вимагав і від своїх школярів. Був дуже неласкавий і любив чіплятися, щоб почути смак нової влади: не він боїться, а його бояться, не він слуха, а його слухають.
Але згодом він зазнав пекучого розчарування, бо побачив, що хоч піднявся над селянством, та не до самого панства. Пани-поміщики виразно виявляли свою недбалість до його, служаща інтелігенція теж не дуже водилася з ним, бо був він і не симпатичний, і не розвинений.
З ним хто й зна про віщо треба було розмовляти, бо він нічим не цікавивсь, окрім того, що безпосередньо торкалося його посади. Трудно було сказати, що це був молодий парубок, так якось з його все життя висмокталося.
Тільки він не розумів, через віщо його цураються, і все думав, ніби через те, що він селянський син.
Свою вчительську кар'єру він почав з 1904 року. Що робилося тоді в громадянстві, він не примічав, не розумів. Але 1905 рік схвилював уже й селянство. Він цього не міг не примітити. Той рух одразу здався йому ворожим, вже хоч би через те одно, що йшлося про селянство, від якого він одхрещувався і намагався одійти далі. Його дратувало, що він стільки мучився, стільки працював, щоб піднятися над простим людом, тепер же, наче на глум, щось мало потягти той люд угору, себто знову зрівняти його з ним. Можливо також було, що почнеться якесь нове життя, у якому йому знову не буде місця… Коли селяни візьмуть гору, то панство і він з ним опиняться внизу. Можливо, що темному людові не треба буде й учителів… Так думав Павло і не мав спокою. Одного дня селяни заявили йому, що збиратимуться в школі на мітинги. Він запротестував, посилався на начальство, але вони були такі певні свого права, що він не зважився далі сперечатися. Коли вони збиралися, він куди-небудь їхав, а як нікуди було, то зачинявся в своїй хаті і сидів, наче в облозі ворожій, турботно прислухаючись до гомону. Коли ж йому неминуще траплялося слухати їхні розмови, то це йому було страшно неприємно.
Тим часом селяни, знаючи, відкіль він вийшов, думали, що він повинен всією душею спочувати їм, і вважали його за свого брата, тільки вченого. Павло поки що ні від чого не відрікався, але уперто ухилявся та мовчав. Не знав іще, хто візьме гору. Проте все-таки йому вірили і ні з чим не крилися від його.
Незабаром почалися арешти. У Павла аж душа завмерла. Він десятою дорогою обминав тих, що були непевні; а зустрівшись з ними, починав уважно сякати носа або щось пильно розглядати в напротилежному від їх напрямі. Боявся, щоб хто не побачив, що він знайомий з ними.
Цілі ночі він не спав, пригадуючи, чи не сказав коли чого непевного. Тоді йому вчувалися ті слова, що колись казав, аби догодити тим, кого тоді вважав майбутньою силою. Власне незначні були ті слова; але ще й тоді він казав їх та й оглядався, а вже тепер вони йому здавались просто страшними. В грудях кололо, а всьому тілові робилося млосно від тих пригадувань.
На селі став гуртуватися інший елемент: багаті козаки, дяк, монопольщик тощо; вони стали єднати людей до себе, обіцяючи блискуче майбутнє; звернулися і до Павла, бо бачили, що він не горнеться до другого стану. Він дуже охоче пристав до їх, бо був певний, що тоді його не займуть і що тепер зверху буде цей гурток.
Коли дізнався про його завдання, то добре взявся до діла і спочатку робив його по правді, себто доносив тільки на тих, про кого справді думав, що вони мають неблагонадійні думки. Тут він зазнав утіхи, бо це йому давало велику владу над людьми.
Свої нові обов'язки він виконував так пильно, як колись учився, а потім учив. Він відшукував свідків, здобував факти, а коли можна, то й документи; трохи змінити, трохи затемнити, на його думку, не було кривдою, раз він був певний, що тих людей треба було забрати. Це робилося для того, щоб начальство на власні очі пересвідчилось, які то люди.
Йому вподобалась місцева фершалка, молода та гарна панночка, дочка багатенького батька. Раніше він і не подумав би, що міг би її сватати, але тепер став уважати себе такою персоною, що без ніяких передмов пропонував їй повінчатися з ним. Звичайно, мав гарбуза.
Ображений, він доніс на неї, хоч і знав, що вона нікуди не встрявала. З поганого настрою запроторив ще кілька зовсім безвинних людей. Та таки ж і треба було доносити, хоч би й на безвинних, бо коли б скінчилася така його діяльність, то скінчилося б утішне почування своєї влади і зменшилося б його значення перед людьми.
Він стільки доносив, що пани навколо полякалися, думаючи, що революційні думки захопили безліч народу. Зате вони були вдячні Павлові, що він рятує їх, і стали запрошувати його до себе та пригощати, наче хорта, що боронить двір від звіра.
— Ви нас вирятували від анархії, — казали вони йому, почуваючи в душі огиду і презирство і ще більше гніваючись на тих, через яких доводиться запобігати ласки в цієї людини.
Павлові його діяльність, звичайно, наробила лютих ворогів. Він боявся ходити навіть удень, увечері ж ніколи не виходив, носив у кишені револьвер і, тільки починало вечоріти, затуляв зсередини вікна.
Він прохав панів знайти йому де-небудь інде посаду, тільки вже, звичайно, не вчительську, а якусь кращу, бо тепер учителювання здавалося мізерією, Іноді він розмріювався, що от з посади на посаду, з посади на посаду і — аж у губернатори… Адже в Америці так було — він колись таке в учителя читав.
Але ніхто йому не поспішався знайти посаду, бо його вважали потрібним тут, яко сторожа.
Це починало його дратувати. Школу він зовсім занедбав, бо вважав, що ніхто не сміє вимагати від його, щоб він учителював. Часто його не бувало дома, бо він їздив у місто "по справах" або до панів у гості. Коли мав час, одбував науку в школі, де діти нічого не навчалися, а за те добре були биті. Найгірше діставалося їм за "мужичу" мову, якої він нібито й не розумів.
Поволі все стало стихати, одбивати назад. Все, що міг Павло зробити, — зробив. Доводилося доносити вже на зовсім безвинних, і на його доноси вже не звертали уваги, бо через їх був тільки даремний клопіт. Панський переляк уже минув, їх ні від чого було рятувати, і їм неприємно було згадувати той час, коли всього було страшно і коли доводилось шанувати таких, як Павла, котрий уже так розібрався, що ніяк було його приймати разом з іншими гостями.