Про дядька Данила, який літав на мотоциклі

От ви мені не повірите, а я вам чисту правду скажу: дядько Данило на мотоциклі літає. Та не так літає, не по землі — всякий може на рівній дорозі кушпелити і курей ганяти, як наш Гриць Товстолобенко на своїй "Яві", а дядько літає по-справжньому, високо над селом. У дядька мотоцикл непростий, клянусь вам небом і землею, а як вам цього мало — головою і п'ятами клянусь! Непростий мотоцикл! Є, мабуть, збоку маленькі крила, тільки вони хитро примасковані. Та дядько і без мотоцикла літатиме, якщо схоче, то такий чоловік.

Слухайте, я вам зараз все розкажу.

Сиджу я в дворі, вистругую собі вудлище з молодої верби. Коли чую: щось як загурчить, як затарабанить низько над хатами, аж вітер покотився дворами. Вибігає з-за плоту тітка Євгена, сусідка наша: руки у неї в тісті і на носі кругла біла печатка з борошна. Вона ще й рота не розтулила, щоб гукнути: "Данило!" — як дядько розвернувся над нами в повітрі, аж іскри посипались з труби. Приглушив мотор і, мов на параді, розправив білі пишні вуса, покахикав і приклав до голови чорну величезну рукавицю-лопату. Генерал, генерал, а не дядько, та ще й в небі летить! Він козирнув нам згори, з небесної трибуни, засміявся, а тоді натиснув на газ. Мотоцикл його ревнув, як тигр, і перемахнув через високу грушу на городі.

Тільки тепер тітка отямилась. Затрясла кулаком в небо, вона сміється й свариться на чоловіка:

— Данило! Данило, щоб тебе муха язиком злизала! Куди ж то ти, га? Ану повертай, повертай у двір, кому я кажу! Злазь мені зараз, бо як візьму мітлу, до самого Єгипту гнатимусь!

Вона сміється й сварить, а я думаю: як же він злізе на землю? Він ондечки на бриючому польоті стругонув понад садом, вже далеко-далеко поторохтів, потягнув за собою кучеряву смужку диму.

Тітка постояла, похитала головою і пішла у двір, тихо буркочучи:

— Ач яку моду взяв! Гасає! Людям антени на хатах позбивав… А в мене борщ холоне, в мене обід пропадає, нема того, щоб прикотить додому на колесах потихеньку, як всі добрі люди, та посидіть, пообідати разом з жінкою. Дострибається в мене! Візьму колись та на цурки поб'ю твого трандулета!

Вибіг я на погріб і дивлюсь: дядько зробив круг над нашим ставком і десь там сів за вербами. Мабуть, у нього обідня перерва, і він надумав собі злітати до ставка, скупатися. Страх як любить дядько Данило воду! Ото над ставком розлягаються глухе ухкання, сміх і солодкий стогін — то, мабуть, дядько купається. А зараз він сяде за руль і полетить у поле до свого комбайна, тільки вже високо в небі, поза лісосмугою, щоб не гримкотіти над хатою, не тривожити жінку, яка варить обід.

Тітка Євгена похитала головою, пішла на веранду, де в неї літня кухня. Видно, щось вона там допорує. Аж до нас пахне олією і добре присмаженою цибулею з сковороди.

Тітка виходить з кухні і на столі під вишнею в'яже білого вузлика. Я стою і вуха насторчую: невже не покличе мене?

Коли раптом…

— Борю, синочку! — це вона звертається до мене наймедовішим у світі голосом. — Золотко моє! — каже вона.— Може б, ти сходив до того ідола та одніс йому обідати? Бо він коло тих моторів і вмре з голоду, як ми його не погодуємо. Сходи, золотко, а я тебе грушкою-дулькою вгощу.

Чуєте: грушкою-дулькою… Наче я голодний! Та мене збудіть серед ночі, я сам до дядька Данила збігаю, і просити не треба!

Я беру білого вузлика, а тітка охкає й примовляє до моєї спини: "Обережно, тихенько неси, не розхлюпай. Там борщ гарячий, там пампушки з часником, там вареники з вишнями, а ще одні з картоплею на олії, там узвар із сушки, на обох вас стачить! Неси!"

Перегнувся, язика прикусив і не несу, а пливу з обідом в руках, як лебідь на ставку. Ви що, крапля не вихлюпне в мене, ані граминка не впаде під ноги в пилюгу. Будьте певні!

Оглянувся — тітки не видно. Дорога повернула в степ, і стара прижухла акація вже зовсім заступила і наш двір, і сусідню хату, і всю нашу вулицю. Тепер я міцніше взявся за той вузлик, всіма пальцями. І припустив так, аж курява встала за мною. Біжу і ногами вибрикую, то одною п'ятою — блись, то другою п'ятою — блись! Ось як треба носити обід! А ви кажете: тихенько… Ложки в мене торохтять, щось у каструлях бовтається, а вузол — сухий. Що то значить практика!

За селом я не біжу, стомився. Перевальцем плетусь, бо спека, гаряча пилюга лежить на дорозі, ноги мої вгрузають по литки в розпечений пісок. Та й вузол важкий. Йду і здалеку бачу: стоїть на горі польовий вагончик. Він схожий на жука-слоника, над його головою вусики стирчать — то радіоантени.

Підходжу.

Дядько сидить на землі, босі ноги виставив на сонце. Чимось він дуже заклопотаний. Заглядає в чобіт і сам до себе здивовано балакає:

— Ач, — каже,— дупло собі знайшли. Поставив чоботи, щоб сушилися, а вони вже й гніздо собі змостили. Ану киш звідси, киш! — він поляскав долонею по халяві.

Коли раптом — пурх, пурх! Два горобці просто в дядька перед носом випурхнули з халяви. Данило Іванович провів їх очима в степ і сказав:

— Отам собі гуляйте. На волі. В лісочку гнізда мостіть.

Глянув на чоботи.

— А ви марш на місце! — до чобіт.— Йдіть під вагончик, не швендяйте тут, вже й так пересохли на сонці.

Дивлюсь: дядькові чоботи заворушилися, самі поїхали, поїхали по втоптаній доріжці, вдвох полізли під вагончик. Стали рядом і наче аж засопіли на дядька ображено: дуже він сердито до них…

— Дядьку, вони, мабуть, у вас на коліщатах? Ви їх ключем заводите, еге ж?

— А в мене все на коліщатах і все ключем заводиться, — повернувся з-під насуплених брів.— У мене і трактор заводиться, і комбайн заводиться, і мотоцикл, і чоботи. Та й моя хазяйка Євгена зранку як заведеться, до вечора бігає, не зупиниш. То в колгосп мчить на буряки, то додому їсти зварить, скрізь вона встигає. Вогонь, а не жінка!

— Ага! — кажу.— Я й забув. Здрастуйте! Я вам обід приніс.

— Та бачу, що не сніданок. Давай сюди, вмощуйся коло мене та в дві пари рук змолотимо. Що там сьогодні жіночка зварила?

Я виставляю обід на газету, а дядько схилив голову, повернувся і на шапку свою свариться:

— І ти, кумасю, тут? Ану теж гайда на місце! Бач, яка мода в неї — підглядати, що дядько робить. От хазяйство! — розводить він руками і сміється.— Шапка диви яка цікава: скрізь і всюди вона підглядає. Йди, йди собі у вагончик, — набурчав дядько на шапку.— Там на поличці посидь!

Видно, шапці не дуже сподобалось, що її проганяють. Вона аж набурмосилась, як мені здалося. А потім поїхала-поїхала тихенько по землі, покотилась до вагончика.

— Стій! — гукнув їй дядько.— Ти мені зараз ще знадобишся!

Шапка одразу покотилась назад, стала. Дядько погладив її зверху, щось пробурмотів, а тоді питає вголос, щоб і я чув:

— Ну як, спікся наш хліб?

Підняв за поворозки, я глядь, а під шапкою — свіжа, гаряча паляниця, ніби тільки що зняли її з черені, вона пахтить і вся світиться, мов сонце.

— Бачив, як у мене хліб печеться? — хитро й задоволено мружить очі дядько. — Під шапкою! Е-е, шапка-бирка у мене непроста! Вона й крашанки несе, мов курка. Вона й огірками, редискою мене пригощає, і диню може прикотить.

Я не дивуюсь. У дядька ще не такі чудасії бувають. Я тільки зітхаю з жалем:

— Для чого ж я хліб вам з самого дому ніс, коли ви тут свій печете?

— Нічого! — весело підморгує дядько.— Не пропаде! На полудник буде. А ми зараз мого, свіжішого покуштуємо, з нового врожаю. Бери!

Відламав і дав мені цілу боковинку із своєї паляниці. Що вам сказати? Зомліти можна! Хрумка, підпечена боковинка, їси — очі самі зажмурюються. Ніколи я такого хліба не їв, навіть тоді, коли тато від зайця приносив.

Поки я смакую шкоринкою, Данило Іванович легенько підштовхує шапку, відправляє її на місце. І шапка побігла до вагончика. А там високі дерев'яні східці. Думаю: що ж вона далі робитиме? Дивлюсь, шапка стала, нашорошилась, а тоді по-жаб'ячому стриб, стриб на східці, полізла через поріг. Он воно що! У дядька всі вони дресировані — і чоботи, і рукавиці, і польова сумка, а може, в них моторчики є, тільки секретні, з батарейками. Дядько мастак на такі штуки!

Ми обідаємо. З одної миски тягаємо свіжий, аж золотистий зверху, борщ з пампушками, прицмакуємо від гарячого. Я присьорбую і тихенько поглядаю на Данила Івановича. Ні, ви самі гляньте на нього. Дуже він красивий чоловік, правда ж? І на картинах я такого не бачив. Голова у нього біла-біла, як льон, і вуса широкі й білі, а от брови, ну просто диво, зовсім чорні. Аж не віриться мені! Та не подумайте, що він дуже суворий, ні. То він тільки так хмурить свої чорні отаманські брови. А ви пригляньтесь уважніше: оті веселі вогники в очах, оті лукаві іскорки — як вони вам? Гріють душу! Отож-бо, треба знати дядька Данила!

Він сидить зараз босий і розхристаний, гарячий вітер обвіває йому груди, а дядько розкошує, обідає неквапливо. І раптом — завмер. Ложку відклав. Гостро зиркнув кудись далеко за ставок, з досади ляснув себе по коліну:

— Вражі діти, що вони роблять! Старий, видно, скат підпалили від машини. Тішаться! І де підпалили? Коло самісінького поля, а там пшениця стоїть суха, як порох. Нароблять біди!

Він встав, сердито надів рукавиці. Викотив з-за вагончика мотоцикл. Ударив ногою в педальний стартер — мотоцикл загримів, одразу завівся. Я й оком не моргнув, як дядько відштовхнувся, дав газ, у хмарах куряви й диму помчав з гори. І раптом — легенький підскок, швидко відірвався від землі, все вище, вище заторохтів моторчиком у небі, понісся над степом.

Тепер я побачив: густий, чорний-чорний, як сажа, дим клубками валив на тому боці села, за нашим ставком. На весь степ, як мені здалося, різко, ядучо запахло горілою гумою. Там, коло диму й вогню, бігали, стрибали, войовничо вигукували наші хлопці. Та ось вони, мабуть, угледіли: дядько Данило летить на своїй колісниці! Хлопці галаснули і з криком покотилися з гори, сипонули хто куди — в кущі, в лози, в рівчаки.

Данило Іванович сів, підрулював до вогню. Чорний, жирний дим крутило й несло там, як із вулкана. Дядько схопив його рукавицями, підняв. А далі я побачив картину, наче у казках: з гори застрибало, покотилося щось вогняне, величезне колесо-покотьоло з полум'я й диму. Воно чимдуж неслось до ставка. Розігналося, стрибнуло із кручі вниз і просто у воду — бух! Дим і вогонь наче одрізало, останню чорну хмарку вітерець підхопив і погнав кудись понад балкою.

Скоро повернувся Данило Іванович.