Древляни

Близнець Віктор

ДРЕВЛЯНИ

З батькових оповідок

Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситяться.

("Новий завіт", V, б)

Сотворіння світу

Спочатку не було нічого.

Ні неба, ні землі, ні людей, ні трави. Голубий сон. Вічний спокій. Небуття.

А потім — як у біблії: з пустоти, з голубого сновидіння виткалось раптом щось, і було воно схоже на човен, а може, на колиску.

Човен стояв на приколі. Я лежав у човні. Білі вітрила колисали мене.

"А-га-га, а-га-га", — прокуреним басом наспівував хтось. Цей хтось був добрий. Він давав соску. Очевидно, то був мій бог.

Це найперше, що я пригадую. Пригадую чи уявляю собі — не знаю.

Одного разу (це вже ніби з пам’яті) захитався мій човен, заскрипіли весла, і понесло мене кудись у голубий туман. Понесло на сліпуче світло, над пухкими подушками хмар, і земля вже хиталась внизу, мов розгойдана колиска. Тільки тут, серед неба й зірок, я побачив, що мандрую не сам: в одному гнізді — а воно пахло житньою соломою — сидить кільканадцять янголят, і всі вони лупаті, довгошиї, мов ластів’ята. Я возлежу між ними, а править човном наш добрий бог. Він сидить спиною до нас, диригує вишневою паличкою, на блакитних хорах заливаються жайворонки, кучмата голова його в піднебессі, ноги в репаних чоботях торкаються грішної землі. Я ще не розумів тоді, що я це я, а бог — наш батько, а білолиці янголи — мої старші сестри і єдинокровний брат. Де я, що зі мною? — несила збагнути. Я бачу лише тиху воду, яка затопила широкий світ; бачу голубі острови, то кучеряві, то круглобокі, що виринають з туману, погойдуються на хвилях і десь поволі гаснуть. Все довкола — як марево: легке, прозоре, мінливе. Я теж легкий і прозорий. Боюсь перехилитися через край човна. Мені здається: як тільки висуну руку, голуба течія підхопить мене і понесе туди, де все зникає. З ляку тулюсь до широкої спини, вона пахне сонцем і потом. Тут мені добре, за нагрітою спиною. Хвилями, жайвориним співом заколисаний, я засинаю. Чую крізь сон, як хтось солодко прицмокує: "Цму-цмок! Н-но, поїхали!" Цей голос мені найрідніший. Це голос того, хто завжди схиляється над колискою, коли мені чогось дуже хочеться, — плакати, їсти чи пити. І зараз я заплакав би — так мені незвично, так широко й сліпучо-ясно в цьому безмежному світі, — але поруч він, його тепла спина, його заспокійливий голос.

Вві сні минають віки, я розтулюю очі — навкруги все та ж блакитна безодня, краю-кінця їй нема.

Човен пливе в безконечність.

— Що то було, тату? — вже пізніше розпитував батька про небесне диво.

— А було, сину, що намучився з вами. Мати в лікарні, я один, хоч розірвись, от вас, малих, посадив на підводу та й повіз у лікарню, щоб побачились.

Найперший спогад… Казка обернулася на сільську буденність. Але не втратила для мене первісної поезії, глибокого смислу: за спиною батька вирушаю у світ. І той світ, як вічна загадка, голубіє мені неосяжними далями.

За спиною батька.

Це не раз повториться в моєму житті.

Сніг був коням по черево. Коні греблися в снігу, як мурахи в піску, санки грузли в білих дюнах, горнули перед собою цілий вал спресованого снігу і раптом стали. Я скоцюрбився в санках, білі ведмеді товклися по мені, з м’ясом рвали пальто, кров цебеніла й холола на морозі, в кулак стискалося тіло, у степу завивала біла пітьма, білі ведмеді кидалися на коней, на санки, на мене, я змертвів, не міг уже одпихатися і готовий був заснути білим сном.

Санки загортало снігом.

— Злазь! — сказав батько. — Злазь і держись за мій ремінь.

Вітер швиргонув мене у замет, запорошив очі, на зубах скрипіло бите скло.

— Де ви, тату? — сліпо тикались пальці у білу стіну, аж поки намацали край обледенілої шинелі. Сіра солдатська шинеля напнулась, як парус, вітер бився об неї і падав у сніг, скарлюченими пальцями я вчепився в солдатський ремінь, прилип до батькової спини, відчувши деякий затишок.

— Держись! — сказав батько. — За мною ступай.

Батько грудьми розтинав білу запону, він дихав люто, наче криголам, він протоптував слід, вузьку траншею в снігу. Це була клята робота: сніг вище пояса, вітер товче тебе в сніг, а батько чоботом пробиває дорогу, ногу вперед — і я за ним, ногу вперед — і я за ним. Пригадався мені хлопчачий паровоз, коли ми вдвох або втрьох ставали на одні лижі, потім незграбно, як гуси, перевалювалися з боку на бік. Разом лівою, разом правою, лівою — правою, лівою — правою. То була дитяча забава, а це порятунок, вітер бився об парус і відскакував геть, тільки ревло над головою та в заметах борюкались ведмеді, у мене відтавала кров, мої чоботята машинально посувались за батьковими. Разом лівою, разом правою, лівою — правою, не відставай, хлопче! Вчись ходити заметами життя.

Спершу мене дивувало, що батько йде зігнувшись, його заносить то в один бік, то в другий. Наче йому зав’язали очі, заметіль грає з ним у піжмурки, і він, обручами наставивши руки, ловить білу реготуху. Вона шалено крутиться, коси звиваються зміями, показує язика. "Ось вам!" — жбурляє в обличчя сніг і з реготом тікає; у батька зав’язані очі, він іде похитуючись, ловить порожнечу. Гра мене так зацікавила, що я наважився зиркнути з-за батькової спини. Вітер хлюпнув окропом: "Не підглядай!" — але я побачив.

Побачив, що батько не грається. Батько штовхає санки. Власне, він штовхає коней, які вибилися з останніх сил, а санки підняв за полоззя і несе на руках, несе перед собою, тонучи в снігу. Він підпихає коней і тягне мене.

За годину ми були в райцентрі, в шкільному гуртожитку; я відігрівався на лежанці, холод і страх поступово виходили з мене, у вікно бився крильми білий птах бурану. Я спатиму на лежанці, у завію більше ніхто не приїхав з далеких сіл, а завтра, якщо розпогодиться та повеселішає небо, побіжу до школи. Може, й не піду на уроки, видихатиму страх і мороз. А батько? Він не роздягався, стояв коло дверей у зашкарублій шинелі, витрушував сніг із-за пазухи. Він сказав; "Покурю — і назад". Назад — це п’ятнадцять кілометрів до нашого села. П’ятнадцять кілометрів завірюхи, сипучих снігових барханів, білої пітьми.

Він штовхає сани і на повідку тягне задубілого сина. Батько не оставить дитину в зав’юженому степу.

Це, мені здається, символічно.

Але зараз я думаю про інше. Хіба він тягнув лиш мене? На власному горбу батько вивозив цілу хуру домашнього клопоту. Шестеро дітей. А хвора мати, а робота в колгоспі? І не його вина, що трьох із нашої хати понесла течія в сивий туман. Не його вина, бо він кожному одривав гарячий шмат своєї душі.

Холодна весна сутужного року. Батько, артільний бригадир, пізно повернувся з поля. Дома — нікого. Темна пустка. Мати — в лікарні, саме тоді сухоти її підкосили. Діти порозлазились хто куди — на траву, на козельці, на ранні ягоди. В сирому кутку під ослоном батько знайшов тільки найменшого: воно ще, сказати б, і навкарачки не лазило. Ото, мабуть, випало з колиски, котьки-навкотьки під ослін та й заснуло. Батько облапав немовля — геть захололо, не дише. Лишалось на стіл покласти, свічечку запалити. Та бувалий вояка нагрів скоріше води, обгорнув пелюшками безкровне тільце і давай парити, розтирати і штучне дихання робити. Аж ось дитина розтулила погасле око і стиха закувікала.

"Думав, не житимеш, — згадував батько. — І хоч, кажуть, двічі не родяться, тобі довелося двічі…"

Я згадав про сумне, а треба ж і про веселе згадати, саме воно підводить до головної думки.

Хлопець лежить тихий-тихенький. Він знає: не галасуй, не каламуть неба дурним криком, хай устоїться вода в бездонній криниці, а коли проясніє блакить, то небо, як велетенське свічадо, віддзеркалить навколишній світ. І побачиш тоді рівний лужок — зелене озерце, оправлене кучерявими лозами. І батька загледиш: він по пояс зайшов в оксамитову піну трави, кладе косою хвилю за хвилею. Тато без сорочки, тіло у нього біле й чисте, тільки під пахвою та на плечі — рожеві рубцюваті плями.

— Тату, — біжить по зеленій руті хлопець. — Ото під пахву поляк вам стрельнув?

— Еге, білополяк. А під ключицю навиліт — красновець.

— Розкажіть, як воно було… З поляками.

Жмутком трави батько витирає вороняче крило коси; очі в нього сірі, спокійні, з золотими прожилками, повно сонця в татових очах. Брови кошлаті, тугими намистинами іскриться піт. І добра усмішка заплуталась у його пшеничних вусах: "Знає мале, а бач, хитрюще, перепитує…"

— Довго балакати, сину. Ось пройду одну ручку, сядемо спочивати, тоді вже слухатимеш.

Я жду тієї хвилини, як свята.

Батькові спогади, мудрі його оповідки.

Вони заповнили мою душу, як степ і небо, як далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини, де відшуміло моє дитинство. Степ, і небо, і спека, і курява на шляху, і захоплюючі мандри в батькове життя — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці.

Одна людина була для мене і Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним. То мій батько. Він для мене — жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім. Батько вийшов з патріархальної сім’ї поліщука, в якій жили образи й духи древлянства, а дід пам’ятав ще французьке нашестя, а кріпацтво було тінню недалекого минулого, стихійним лихом, як, скажімо, чума, голодовка або повінь отого й отого — пам’ятаєте? — року. Батько воював під царським орлом, під серпом і молотом революції, під гавкіт куркульських обрізів. Він увібрав у свою душу цілу епоху, та не просто увібрав, а відсіяв найтрагічніше і найгероїчніше, відсіяв, як зерно, і воно, очевидно, проростало в ньому довгими ночами, коли він лежав в окопах, готуючись до атаки. Воно проростало, це зерно, і колосилося в його спогадах.

Ми, діти, дуже любили зимові вечори, коли батько вилазив до нас на піч, нам одразу ставало святково тісно на черені, і батько, підклавши свої гіллясті руки під наші голови, починав розповідати. Він був тесля і свої спогади оздоблював так же майстерно, як, скажімо, скриньки або полички. Він творив поеми, повісті й драми, в яких гриміли шторми революції, билися й умирали мужицькі полководці, філософи і правдолюбці…

Я давно задумав книгу з батькових оповідок та все відкладав, боявся сфальшивити, боявся потьмарити словесним пилом найсвітліші враження. Справді, чи зможу донести хоч краплину лукавої народної усмішки, передати спокійний розважливий тон людини, що пройшла, як казала мати, і Крим, і Рим, і мідні труби, наїлась баченого й пережитого по зав’язку? Не берусь — не зможу.

1 2 3 4 5 6 7