Мовчун

1

В нашій хаті радість: до матері прийшов свататись дядько-одинак із Бердишиного.

А вже вечір, вікна у нас позамерзали, їх густо запушило інеєм. На столі пострілює з консервної банки чорний мотузяний гнотик, у хаті темно й пахне олією (заради такого свята не пожаліли й олії для світла), і ми, троє менших дітей, тихо-тихенько лежимо на печі, висунувши на край свої нетерплячі голови.

Цікаво. Я ніколи не бачив, як сватаються до матерів.

Він сидить за столом, чужий головатий дядько, міцний і натоптуватий. Видно, що це сільський чоловік, роботяга; ще тільки він ступив до хати, я відчув душок гнійку і коров’ячого стійла — мабуть, недавно порався коло худоби. На ньому сірий, зім’ятий піджак з обсмиканими полами, ватяні штани й кирзові чоботи. Ці великі стоптані чоботи він ніяк не міг вмостити під нашим столом. Почургавши, якось таки вмостив.

Дядько вже випив, але делікатно — гранчасту склянку, не більше. Тепер сидить, похмуро сутулячись, і тре в руках дерев’яну ложку; через кадилку, що блимає перед ним, він дивиться на матір, а може, просто в куток, і мовчить.

Я жду: зараз почнеться розмова.

Дядько ж, мабуть, знає, що нашу матір оце позавчора водили до фельдкоменданта на розстріл, і все через того бичка, якого ми продали. А в дядька є свій бичок, нам люди про це переказували, і він, очевидно, підмовлятиме: давайте, хазяйко, зійдемось, оддамо їм бичка, щоб не приставали до вас з ножем, та й будемо жить.

А втім, послухаємо, що він скаже.

А розмови нема. Дядько мовчить, і мати йому ні слова, наче вона змерзла під вікном чи злякалась. Посеред столу кліпає жовте олійне світло, холодними іскрами переливається іній на вікнах, і велика згорблена тінь стоїть на глухій стіні, підпираючи стелю здоровенною кучматою головою. Хтозна, може, мати й злякалася його. Бо дядьки зараз однакові. Як ніч, так і лізуть у хату: став самогону! А нап’ються, тоді краще затуляй вуха. Це ж вони, свої хутірські дядьки, забрали у нас корову й матір водили на розправу. Словом, мати сиділа на тому краю стола, і якась вона зіщулена й наполохана, то винувато усміхається, то мовби хоче заплакати. І сіла за стіл не сама, а посадила поруч і Тоню, може, для того, щоб показати, яка в неї доросла дочка і що хіба з такими дочками виходять заміж.

Тоня й справді вища за матір. Вона сидить схиливши голову, й чисті русяві коси гарно обвивають її білу, тонку шию. Зараз вона ще більше схожа на батька — бліда, висока, з тонким і строгим обличчям. А мати у нас маленька, чорнява, з гладко причесаним волоссям, з швидкими винуватими очима. Лице у матері сухе, присмагле, з гостреньким носом і таким же гострим підборіддям.

Удвох вони, як сестри, притулились одна до одної і мовчать, опустивши очі.

Не в’яжеться розмова. Я вже штовхаю ліктем брата, який зосереджено сопе у мене над вухом, і питаю тихенько: "Що це за сватання? Я ж думав, інтересно буде".

Мати зітхнула, ще раз налила повну склянку самогонки. Дядько мовчки випив, кинув у рот квашеної капусти і, похрумкуючи, знову задумався. Нам чути, як він важко дихає, ганяючи перед собою вітер.

Вогонь у банці стрибає, і по хаті розноситься густий запахущий дух смаженої олії, від цього духу в мене аж паморочиться в голові.

Тепер уже брат штовхає мене й показує на стіну: велика згорблена тінь хитається на стіні, а чорна кучмата голова метляється аж на стелі. От, думаю, якби у нас і справді був такий великий приймак. Ніхто б нас не чіпав у селі, не турсав під боки.

— Дак от...— раптом почули ми густий, приглушений голос і принишкли всі троє на печі.

— Дак от,— каже дядько й підводить важку розкудлану голову,— ви знаєте, що я єсть за чоловік?

Тоня тільки здригнулась на його голос, а мати зморщила свій маленький акуратний рот і винувато закліпала на гостя.

— Знаю,— сказала мати.— Ви Павло Кучугура.

"Ага,— подумав я.— Павло та ще й Кучугура. Цікаво. А як же нас тепер зватимуть? Теж Кучугурами? "Ей, Кучугуро!" — причулося мені з вулиці. А Сашка, Євиного хлопця, того просто кличуть: Сашко приймаківський..."

— Знаю вас,— повторила мати; вона, видно, хвилювалася, бо часто кліпала круглими, як у птиці, очима.— Ви ще нам і піч у тридцять п’ятому перекидали. Спасибі, на совість зробили, така піч, що й зараз горя не маю.

— Ну, а чого я прийшов, знаєте? — знову спитав дядько й на цей раз глянув на Тоню.

— Знаю,— сказала мати.

А дядько дивився на Тоню, ждав, щоб вона підвела голову. Мабуть, він збагнув, що ця строга русява дівчина сидить за столом недаром — саме за нею буде вирішальне слово.

Тоня твердо витримала дядьків погляд.

— І яке ваше буде слово?

Кучугура питав матір, але дивився на Тоню і дивився благально, домагаючись прихильності, чи що.

Зараз, коли він повернувся до сестри, я розгледів його лице, довге і якесь тверде, і підборіддя у нього було тверде, а ніс довгий і дві різкуваті тіні чи, може, зморшки лежали довкола губ. "Сердитий,— подумав я.— Видно, битиме. Та нічого..."

— Яке моє слово? — Мати обвела поглядом хату з покривленою стелею, і я помітив, що на очах у неї бринять сльози.— Он моє слово. П’ятеро дітей. Старша заміж вийшла, на стороні вже, а ці на моїй шиї. І чоловік, якщо він живий ще, десь там.— Мати кивнула головою на глуху стіну, але ми знали, про що вона каже: там — значить, хтозна-де, там, де всі батьки, що пішли з фронтом.

— Умгу,— промовив дядько й замовк.

В хаті стало тихо й тоскно, як на поминках. І ми, троє на печі, лежали теж нищечком і показували одне одному на стелю: мокра від холоду, вона важко провисла вниз, де-не-де потріскалась, і нам цікаво й моторошно було вгадувати, коли репне глина, вилізуть лежаки і стеля геть завалиться.

Дядько на піч не дивився. Може, не хотів нас лякати, а може, йому і самому було страшнувато: така голодна компанія витріщилась на нього... Він довго дихав на каганець, думав про щось своє, та ось рипнув стільцем, повернув кудлату голову. Спокійно, повагом оглянув старий наш мисник, мокрий куток, де стояла діжка з водою, дерев’яне розтовчене ліжко. І потім, якось ненароком, зиркнув на нас. Ми враз поприлипали до черені.

— А де той,— спитав у матері дядько,— котрого Шавлюга побив?

Тільки я почув "Шавлюга", як мене обсипало жаром, і я задки посунув у куток.

— Ану, покажись, покажись,— веселіше гукнув Кучугура, і коли я висунув голову на край печі, спитав: — Дак за що ж тебе той Шавлюга покромсав, га? І як тебе звать? Сергій?

Я відчув, що мене нібито жаліють і жаліє чужа людина, в очах мені стало жарко й лоскітно, я уткнувся носом у черінь і принишк.

За мене відказала мати:

— Гад. Ні за що познущався з дитини. Воно, голодне, порпалося в конюшні під яслами, думало, зерня якесь там вигребе.

Еге ж, вигребе... Мене вигріб з-під ясел Шавлюга і скажено зрадів: "А-а, це ти, вилупок бойчуківський! Спіймався! Ну, стривай! Німці вас пожаліли, не розстріляли, а я б вас усіх розтак під мітлу..." Темно й страшно було в конюшні, ранній досвіток, ніде ні душі, і я смикнувся, щоб вирватись з кощавих рук Шавлюги, а він ще сильніше здавив мене за комір і, піднявши, поклав животом на ясла, а коли я став кричати, він мене ротом, головою втовк у полову, а ноги мої звісив і бив вуздечкою, а вуздечка була з залізяками, і скільки він бив мене, я не знаю, бо матері сказали аж увечері, що ваш Сергій за конюшнею на з’їдах лежить, коло мертвої коняки, і щоб мати прийшла й забрала мене...

Я згадав, як у мене присохла була сорочка до тіла і як дома відривали її з живим м’ясом, а я кричав. І зараз мені стало гаряче й млосно, у вухах чогось застукала кров, і я вже погано чув, про що говорили в хаті. Тільки згодом уловив міцний, густуватий голос дядька Павла.

— Ким же він служить у німців, той Шавлюга? — спитав дядько.— Ваших людей я добре знаю, а його щось не спомню.

Пауза свідчила про те, що мати тамує сльози і що в неї здригаються куточки губ. Зараз вона проковтне клубок, що підступив їй до горла, пригасить посмикування губ і заговорить спокійніше.

— Ніким він не служить,— сказала мати приглушено.— Отож і горе наше: конюх, такий же злидень, як і всі, а ладен роздерти інших. Підгавкувач він. До війни був підгавкувач, а зараз ще лютіший. І я знаю, з чого воно почалося. Ви ж пригадуєте, були часи, коли з району наїжджало повно люду: то комбайнери, то замлевпорядники, то ще хтось. Ну й виділити Фросину, Шавлюжину жінку, щоб вона їм обіди варила. А Фросина так наче й вродилася, щоб годити старшим: хліб спече — білий і пишний, мов сніг, борщ зварить — як золото, сама здорова й молочна жінка, і не говорить, а медом маже: їжте, дорогенькі гості, пригощайтесь... Вони ж сусіди, Шавлюги, й усе це на очах робилося... А тут Шавлюга, ручку подає, коней розпрягає, вівса їм сипле і в очі приїжджим, наче Сірко, заглядає: "Може, перекусити зволите? До мене прошу, моя хата близько". Ну, де обід, там, звісно, й пляшка. А Шавлюга, він аж труситься за чаркою. Нап’ється, тоді посилають його, як меншого, по селу: тому скажи, тому передай, того приведи. Шавлюга — радий старатися. Сяде на жеребця, був у нього такий чорний жеребець, і летить вулицею, грюкає в двері... Та поза очі Шавлюга страшне казав про всіх приїжджих, батькував їх останніми словами. А як німці прийшли, він перший прибіг до коменданта, хліб-сіль приніс і сказав, де Мартишок ховається, інспектор райфо.

— Ну й що,— спокійним тоном спитав Кучугура,— і помогло Юді чоломкання з німцями?

— Аякже. Мартинюка тут же поставили до стінки, а Шавлюга як був, так і зостався підгавкувачем. Правда, раніше потайки, з-за спини наскакував, боявся: влада не та, колись та урветься йому. А зараз кого боятися? Бий і дави — це й треба німцям. Щоб свої своїх же душили. Одне слово,— закінчила мати,— прислужник він. І жінка його як варила обіди, так і зараз варить і вгощає, тільки вже цих, поліцаїв, та старост, та жандармів.

— Умгу,— сказав дядько Павло і випив ще півсклянки самогонки.

Тоня мерзлякувато пересмикнула плечима і недобре зиркнула на Кучугуру: обличчя в нього стало сіре й важке, щоки трохи осунулись, і нова зморшка залягла на переніссі.

Дядько уперто дивився на вогонь, на темний гніт, що поступово обростав нагаром, і думав.

— А чого цей Шавлюга на вас найбільше уївся? — почмокав він сухими, припаленими губами.

Мати зітхнула.