Заблукані втікачі

Джерело: Бібліотека української драматургії

Драматичний квест

У п'єсі використані документальні матеріали (періодика, фільми, спогади, зокрема зібрані в книзі "Чорнобильська молитва" С.Алексієвич, а також анекдоти часів ядерної катастрофи "Грибочки з-під Чорнобиля, записані з народних вуст Богданом Жолдаком), але всі персонажі та події вигадані.

ЛУКАШ (Фелікс Лукашин) – 22 роки. Студент-журналіст, дезертир.

МАРІЯ – мати Лукаша, вдова пожежника-ліквідатора.

ЗОРЯНА – 29 років, канадійка-діаспорка (українського походження), біолог.

ПАВЛО Войтецький – за 50 років, художник.

ВАСИЛЬ Степанович – за 40 років, столяр і "пасічник".

КАРІНА – 35-37, домогосподарка, втікачка з Таджикистану, має сина Арсена (10 років).

ФЕОДОРА Захарівна (Баба Федя) – літня, але енергійна, "знахарка".

ПРОЛОГ

Лукаш-солдат вибігає на сцену, тікаючи від когось. Його переслідують люди-тіні – в темних плащах із закритими обличчями (можливо, у каптурах, або замотані до очей). Його цькують, ганяють по сцені, не підпускаючи до дверей. Їхні рухи нагадують зграю воронів, які полюють на жертву. Чути сміх, пронизливий і цинічний. Нарешті хлопець вихоплює рушницю – у центрі кола. Постріл у повітря вгору. Всі розступаються і завмирають – освітлені лише двері. Лукаш вибігає в них.

МОНОЛОГ 1

З'являється Марія. Її монологи – випадають з іншого дійства. Це окремий світ. Це може бути в освітленні, у місці на сцені, екран, тіньовий театр… — на розсуд режисера.

МАРІЯ. Я не знаю, як тобі про це розповісти, синку… Щоб ти зрозумів… Як пояснити? І що спочатку — про смерть чи про любов? Для мене це щось одне, єдине… Той хлопець, художник, з'явився раніше… Але коли він мене малював, то дивився не як на дівчину, а як на… сонце, так, він мружився. І ще казав, що я схожа на Інфанту, але мені це не подобалось. Я не хотіла бути схожою. І позувати не хотіла – це нудно і важко, все тіло терпне… А потім з'явився він, мій… Моє сонечко, але я не мружилась… Від нього тіло не терпло – а ніби бриніло… Розумієш, от ніби в тілі з'являється музика. Невловима мелодія. (Наспівує). Та-та-та-та-а… Ні, не те, не можу пригадати… Я дуже любила його, тоді ще не розуміла, як сильно… Знаєш, ми ходили всюди разом, узявшись за руки. Я так ніби заземлялась. От колотить мене. Торкнуся його руки – і все, мені спокійно. І ця музика… Я не могла довго без нього. Ніби задихалася… Бодай побачити. На щастя, я могла його часто бачити — з вікна – видно його пожежну частину. І я знала, що з ним…

СЦЕНА 1

Лукаш в обшарпаному одязі, виснажений, із прихованою рушницею сторожко йде, розглядаючи щось, ніби в пошуках, щось пригадуючи. Це Зона біля Чорнобилю. Зупиняється біля дверей до хати, нібито покинутої. Озирається довкруги. Нікого. Він стукає – нікого, зазирає у вікно – нічого, намагається відкрити двері – безуспішно. Тоді висаджує замок пострілом. На постріл вибігають самсосели – Каріна, потім Василь.

КАРІНА (кричить). Чужий! Рушниця! Васильку, швидше сюди! Твої двері ламають!

ВАСИЛЬ (торкається пошкодженого місця на дверях, люто). От падлюка… Злодюга!

Лукаш розгублений відскакує, дивиться на дії Василя, не розуміючи його реакцію. Василь скористався розгубленістю і налетів на хлопця. Після короткої сутички за допомогою Каріни забирає у Лукаша рушницю, наставляє на нього. Потім з різних сторін послідовно виходять Баба Федя і Павло.

ЛУКАШ (виривається). Та я не злодій, пустіть!

ВАСИЛЬ. Не злодій, кажеш? А хто двері вибивав? Та я тобі за ті двері…

ЛУКАШ. Та нащо мені ті двері? І нічого я не крав…

КАРІНА. Бреше… Мародер… Бачила я таких…

ЛУКАШ. Просто я думав, то нічийний дім. Я далі піду. Тільки зброю віддайте…

ВАСИЛЬ (перехоплює і не дає). Руки!

ФЕДЯ (виходить на сцену з іншого боку, розлючена наступає на Лукаша). Держіть отого нелюдя! (Наскакує). Це ти мою Марго пристрелив? Ти? Кажи!

ЛУКАШ (відступає). Яку Марго?! Не бачив я нікого… Та відчепіться від мене…

ФЕДЯ (голосить). Дівчинка моя золота… Як же я без тебе… Кицюня…

ВАСИЛЬ. Ну кажи, ти убив її кішку?

ЛУКАШ. Та не чіпав я нікого!

ПАВЛО (біжить до них, зупиняє). Це не він, бабо Федьо.

КАРІНА (скептично). Ні, він просто гуляв у лісі з рушницею… Так?

ПАВЛО. Не мародер він, охолонь…

КАРІНА. А ти звідки знаєш?

ПАВЛО. Знаю… (Хлопцю). Тутешній? (Лукаш мовчить, дивиться зацьковано).

ВАСИЛЬ. Та який тутешній? Малий він, іще й під стіл пішки не ходив, хіба навкарачки…

ЛУКАШ. У мене просто бабуня звідси. І дім… був.

ФЕДЯ (оживилась). А як твою бабуню звали, хлопче, не Наталя?

ЛУКАШ. Ні, Катерина… Швець…

ФЕДЯ О, Степанівна? То я її знала… То ти не там шукаєш! З тамтого боку її хата… (Пригадавши.) Тільки боюся, згоріла вона, вже років 5 як згоріла…

ПАВЛО. Як тобі нікуди йти, ходімо зі мною… Покажу, де можна жити.

ЛУКАШ (дивиться зацьковано). А зброю віддасте? (Потягнувся за рушницею).

КАРІНА (скинулася). Не віддавай! Ач, хитра бестія!

ВАСИЛЬ. Та я й не збирався… (Лукашу). Граблі сховай, поки не вкоротили…

ПАВЛО (Василю). Дарма ти так… (Лукашу). Як тебе звати?

ЛУКАШ (оглядається, через паузу). Лукаш…

ПАВЛО (простягує руку). Павло Вікторович. (Потиснув, знайомить). Оце Василь… Степанович… А це Каріна. (Каріна відвернулась). А це Феодора Захарівна.

ФЕДЯ. Та можна просто: баба Федя.

ПАВЛО. Отака наша… громада.

ЛУКАШ (розгублено оглядається). А ви що, всі тут живете? У зоні?

КАРІНА (презирливо). Тебе забули спитать! Вільному воля! Іди, звідки прийшов…

ФЕДЯ. Охолонь, Каро! Розкаркалась! Ти чорти звідки заявилась, і ніхто не гнав, а хлопець свій, тутешній… Степанихи внучок… Це ж не ти мою Марго припечатав? Кицюню мою…

ЛУКАШ. Ні. Я котів поважаю… Вони свободу люблять.

ПАВЛО. Значить, недарма сюди прийшов…

ВАСИЛЬ. Це точно, свободи тут – "зашибись"…

ЛУКАШ (прийнявши рішення, Павлу). Добре, то куди мені йти?

Павло веде Лукаша додому. Баба Федя теж іде і кличе по дорозі "Марго! Кс-кс-кс!"

КАРІНА (Василю). І чого це Павло так учепився за того хлопця? Чогось мені тривожно…

ВАСИЛЬ. Не боїсь. Рушниця он зі мною лишилася. (Приглядається до зламаного замка).

КАРІНА. Тільки ж ти її заховай гарненько.

ВАСИЛЬ. І куди ж я її заховаю? Замок той во тю-тю. Треба новий ставить.

КАРІНА. Ти ж столяр – тобі то два рази плюнуть…

ВАСИЛЬ. Два не два, а двері покоцав, гад… І які двері…

КАРІНА. Ти тільки про ті двері й думаєш… (Бере зброю в руки, розглядає). Може, я поки рушницю до себе візьму?

ВАСИЛЬ. Не руш, а то ще вистрелиш ненароком. (Забирає в неї рушницю, починає міряти двері й замок). Знаєш анекдот про "замірять"? Начальство каже: "І давно вже всіх киян треба замірять!" Кияни: "Так! Нам усім не вистачає радіометрів!" А їм на це: "Ні, нехай це краще зроблять столяри…"

КАРІНА (мимоволі всміхається). Та ну тебе, одні анекдоти в голові. А я серйозно!

Всі розходяться – вона в один бік, баба Федя в інший, а Василь, зітхнувши – у двері.

МОНОЛОГ 2

МАРІЯ. А потім була ніч. І я почула якийсь шум… Прокинулась – його нема. Дивлюсь у вікно – а він: "Закрий вікно і лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду." Який там сон! Вибуху я не бачила. Тільки вогонь. Ніби небо палало. Все небо. І жар. Як пекло… Я раніше не знала, що то є – пекло, а тепер знаю… 4-та ранку, 5-та, 6-та… О 7-й ми збирались їхати до його батьків у село… А вони ж як відчували – не хотіли його відпускати в місто… Дім новий збудували… А він – ні… А тоді їм же не сказали нічого! Ніби проста пожежа. Сволота! Ні брезентових костюмів, ні протигазів – в одних сорочечках… Скидали горячий графіт ногами. Я побігла туди – не пускають! Погано їм! Молока треба, багато… А я кажу: він же його не п'є! Я просила-молила: хоч на хвилечку глянути! Пустили: весь опухлий, потемнілий… Питаю в нього: "Що ж мені робити? — Їдь, каже, тікай звідси, рятуй дитину!" Я вагітна була… Але худенька, ще не видно. Як же я його такого кину? Кажу: "Я тобі молока дістану! Багато! Ти тільки пий, будь ласочка…".

СЦЕНА 2

Лукаш приходить до Павла – майже порожньо і аскетично. Тільки мольберт і роботи – складені, не видно. Лукаш оглядається зацьковано, насторожений.

ЛУКАШ. А це ваші картини?

ПАВЛО. Мої… (Відвертає роботу). Ти голодний?

ЛУКАШ. Ну трохи…

ПАВЛО (дає хліба й води). Скільки не їв? День? Два?

ЛУКАШ (бере хліба). Півтора… А що, видно?

ПАВЛО. Видно… Солдат?

ЛУКАШ (зупиняється, кладе хліб, зацьковано). Та ні… чого ви так вирішили?

ПАВЛО (знизує плечима). Рушниця… он чоботи… вік… І вигляд – ховайся. Не бійся, тебе тут ніхто не викаже. Тут усі ховаються: хто від життя, хто від минулого, а хто від людей…

ЛУКАШ. А ви від чого ховаєтесь?

ПАВЛО. Я не ховаюсь. Тут мої роботи, а вивозити звідси їх не можна. Похоронити їх тут заживо? Це справедливо?

ЛУКАШ. То краще похоронити себе?

ПАВЛО. Я себе не хороню… Скоріше, хоронюся тут від пам'яті… Розумієш?

ЛУКАШ. Не дуже.

ПАВЛО. Ну ось ти втік з армії (зупиняє його протест). Це ясно, як божий день… Зробив це зопалу… І не хочеш про це згадувати… Боїшся. От і у мене щось таке. Розумієш?

ЛУКАШ. Я не боюсь. Мене просто все дістало, всі…

ПАВЛО. Тихо-тихо, не заводься… Я ж не казав, що ти боягуз. Навпаки. Сміливий. Думаєш, я не знаю, що таке армія? Коли накачані тупаки хочуть тебе зламати? Я був там… І я хотів утекти. Та не зміг. А ти зміг. І за це я тебе поважаю… Скільки їх було?

ЛУКАШ. П'ятеро, а я один… Але я прихопив зброю…

ПАВЛО. Ти хоч не стріляв?

ЛУКАШ. Стріляв… Але в повітря… здається… Я не міг… принижуватись… Це як рабство… І ще… я не хотів… убивати… Здавалось, це раз переступиш – і ти пропав…

ПАВЛО. Ясно… Ти поки відпочинь, наберися сил, а потім подумаємо разом, як тобі з цього лайна вибиратися…

ЛУКАШ. Разом? Дякую… Тільки… нащо я вам здався зі своїм… лайном?

ПАВЛО. Тобто просто в добру волю ти не віриш?

ЛУКАШ.