Ізолювальник. Рік 1978

День видався таким жарким, що навіть горобців не було видно. Поховалися десь у тінь від спеки.

Мені ж належало працювати прямо на сонці, де й близько не було ніякого затінку.

І хоч спеки тоді я, так щоб дуже сильно, то не боявся, і до праці був звичний, та ця робота була справді пекельною.

Ізолювальник… Так звалася моя професія, яка передбачала щоденну роботу зі скловатою, якою ізолювали труби теплотрас від втрат тепла.

Скловата – це така вельми неприємна колюча штука, яка залізає в усі шпарини одягу, сильно подразнює тіло. Від неї все в тебе свербить і чешеться. Ріжуть очі, пересихає в роті.

Треба мати багато сили і терпіння, щоб бути ізолювальником.

За це, вкрай шкідливе заняття, давали безкоштовне молоко і додаткову відпустку. Рідко хто мав такі пільги, однак рідко хто й спромагався так працювати.

Щоб приступити до роботи, треба, навіть в жару, надіти на себе чоботи з двома парами шкарпеток, щонайменше двоє штанів, куртку, дві-три якихось одежини під неї, замотати чимось шию, товсту шапку на голову, марлеву пов'язку на ніс та рота, великі гумові рукавиці на руки.

І все рівно, це не спасало від клятої скловати.

На роботу ізолювальником я прийшов за оголошенням в газеті. До цього найменшого поняття не мав, що воно таке і з чим його їсти. Додуматися не міг, що можна так назвати роботу зі скловатою. Думав: ізолювальник – це той, хто працює з ізоляційною стрічкою, якою, зазвичай, ізолюють електричні проводи.

Заяву написав, робочий одяг отримав, в гуртожиток влаштувався – і все мене задовольняло. На підприємстві не спішили розповідати чи показувати, що конкретно маєш робити. Напевно розраховували, коли людина влаштується на роботу, то відразу її не покине, а хтось зможе й витримати.

Я самовпевнено вважав: яку б роботу не дали, якби тільки зарплату платили.

Коли на другий день побачив, що то за робота, то аж тоді зрозумів, куди я попав, у яку халепу вскочив.

Однак назад повертати й здаватися було не в моєму характері.

Цікаво, що так потрапив сюди та залишився не один я.

Більшість втікали на другий день. Достатньо було переспати ніч зі сверблячкою в тілі від скловати. А такі як я, що не боялися роботи й соромилися показати свою слабкість, залишалися. Потроху звикали і продовжували працювати.

Серед нашого брата було багато штундистів. Цих, напевно, їхня церква настановляла не боятися труднощів. Вони й виділялися серед нас якоюсь покірністю і тим, що не сквернословили та не вживали спиртного.

Начальству якось вдалося заманити зо два десятки дівчат за комсомольським набором. Повтікали відразу майже всі, але троє зосталося. Вони були справжні трудяги і сміливці. Вибрати таку професію молодим дівчатам – було без перебільшення геройством. Я відразу пройнявся до них повагою і симпатією. Ці почуття відчуваю до сьогоднішнього дня, коли згадую своїх колег та колишню шкідливу роботу.

Не раз доводилось чути від свого батька й від старих людей, що людина тільки тоді чогось варта, коли не боїться роботи. А хто боїться всякої роботи, той не вартує нічого, і дорога його буде слизькою та важкою.

Тепер переконався, що то дійсно так. Люди, з якими прийшлося мені працювати в ізоляції, були напрочуд трудолюбивими, чесними, порядними. Я дуже радий, що саме з ними прийшлось мені проходити перші кроки простої робітничої діяльності. За своє життя багато бачив людей на різних роботах. Далеко не всі можуть зрівнятися з тими, з якими я обмотував труби скловатою.

Коли я заходив у робочу їдальню, де завжди в обідню пору була велика черга, і дуже тіснився робочий люд, мені одному тісно не було. Як побачать мій запилений скловатою одяг – одразу всі сахаються. Держать відстань не менше метра, тоді як до інших стоять впритул. За стіл до мене ніхто не сідає, мов до прокаженого. Коли траплялося рухатися на добре освіченому місці, то було видно, що від мене здіймається хмарка блискучого пилу.

– І як ти тільки можеш працювати з тою скловатою? Вона що, не свербить тобі, чи в тебе тіло гумове, наче твої рукавиці? Як ти спиш після такої роботи? – часто запитували мене і дивувалися моїй витримці.

Все було дуже просто. Я пішов із села й колгоспу в місто. Туди, де давали гуртожиток. Вибір у мене був невеликий.

Не захочеш працювати, позбавлять гуртожитку. Потрібно буде повертатися назад в село. А там робота не легша, тільки платять мізерно. Та й умови незрівняні з містом. Ні тобі теплої води в крані, ні тротуару чи асфальту, ні вечірніх розваг, ні пива чи морозива.

Оскільки за все це треба мені заплатити, то я обмотую скловатою труби на 40-му кварталі, в місті Луцьку. Сьогодні – просто неба, на жарі, в десятьох одежинах, заливаючись солоним, колючим потом.

Важка робота не мішає мені думати про своє. Про те, що сьогодні п'ятниця, кінець робочого тижня. Попереду два вихідних, на яких можна забути про нелегку роботу і відвести душу на сільському весіллі, де мене ждуть випивка, танці, співи, хлопці з дівчатами.

"От якби ж то ще якось понеділок захопити", – думаю собі.

"Було б якраз добре відійти після весілля. І батькам поміг би щось зробити. Але як то його викрутити, щоб таке вдалося?"

Сам ще не знаю. Хоча деяка думка є.

Зараз якраз період подання документів для вступу до ВУЗів. Якщо подати – дадуть учбову відпустку для здачі екзаменів. Документи всі при мені, окрім трудової книжки. Її відмовився видати мій начальник. Сказав, що робити буде нікому. Просив я у нього відпустку. Теж відмовив.

Проте – було не було, – спробую подати документи. Може щось таки вийде без трудової.

Після обіду втікаю з роботи. Йду до педагогічного інституту.

В приймальній комісії мене тут же відшивають. Кажуть, що без трудової – не можна. Пробую доказувати, що мені немає ще вісімнадцяти років, і я, нібито, не зобов'язаний був працювати. Тоді, кажуть, неси довідку про те, де ти був на протязі року після школи. А я школу дійсно закінчив рік назад.

Мої доводи слухати не хочуть. Немовби горохом об стінку.

Вийшов на вулицю, постояв трохи, подумав і вирішив їхати додому. Та раптом пройшов метрів зо триста і побачив вивіску обласного прокурора.

Я людина азартна. Завчасно не здаюся. Тож залетів до великого чиновника прямо в кабінет, незважаючи на те, що секретарка прокурора пробувала мене не пустити. Навіть за руку тримала.

– Хто такий? Чого летиш, як на пожар? Ти взагалі бачиш, куди потрапив, чи ні? – накинувся на мене прокурор.

– Та тут у вас конституцію порушують! Правами моїми нехтують! Захистіть просту людину від свавілля, бо до самого Києва дойду!

– Ну, давай розказуй! Не треба нас Києвом лякати!

Так і так, кажу:

– Хіба ж я не можу не працювати, коли не сповнилося вісімнадцяти? Можу?.. А в педінституті мені кажуть, що не можу. Вимагають трудову.

Прокурор вислухав і на моє велике здивування тут же зателефонував до інституту.

В приймальній комісії мене вже чекали. Я зайшов немов герой. Студентки шептались, зиркали на мене, неначе я з неба звалився. Такого вступу вони ще не бачили.

Через хвилин десять здав документи і отримав повідомлення для подання за місцем роботи про те, що мені потрібно надати відпустку на два тижні для здачі екзаменів.

Начальник мій, коли отримав повідомлення, ледь зі стільця не впав. Але порушити закон не посмів. Сердився, матюкався, називав мене шарлатаном, проте наказ на відпустку видав.

Я вийшов з контори щасливий, неначе виграв мільйон. Ще зранку мотав скловату на немилосердному сонці, про відпустку і думати не міг. А тепер повна свобода на цілих дві неділі.

Екзаменам вділяти час я не збирався. Педінститут – це не моє.

Літо, весілля і два тижні вдома. Такого везіння давно не було.

А могло бути зовсім інакше. І прокурор міг бути зовсім за інших обставин.

В цьому місяці я зробив відразу два великих "подвиги".

Із своєю бригадою прийшлося якраз ізолювати теплотраси на меланжевому комбінаті. На тій його частині, що ще будувалася. Інша вже була готова. Там сотні дівчат щодня бігали від верстата до верстата і пряли якусь тканину.

Хто робив на комбінаті з нашого села, той приносив додому пряжу, з якої пряли кофти чи доріжки ("ходніки") на підлогу. Доріжки виходили гарні, всім таких хотілося. Мені чогось теж. Зазвичай, я до таких речей інтересу не маю, а тут, неначе на зло, закортіло, пройнявся лихим бажанням.

Я ж, нібито, працюю на меланжевому, нехай і на будівництві. А тоді: хто де працює, той звідси й несе. І ніяким злочином чи проступком таке не вважалося.

Але, коли не працюєш у робочому цеху, то потрапити туди неможливо. Пропускна система.

Довго розпитував будівельників, як у цех потрапити. І один чоловік розповів, що можна проповзти по вентиляційній трубі.

– Але то, – сказав – дуже справа ризикова. Не потрапиш на люк, що виходить у цех – можеш довго повзати, а то й зовсім не вилізти. Ніхто й знати не буде, куди ти подівся.

– Ризикну, – кажу, – не я буду, як не полізу.

Тільки в самій трубі зрозумів, на що пішов. Повзти треба було метрів зі сто. Тісно… Тіло рухається впритул до труби... Душно... Темно... Якщо захочу назад – не вийде. І вперед повзу ледве-ледве. Жодних ознак, де знаходжуся, і скільки маю ще повзти. А тут несподівано пішло розгалуження. Попробуй вгадай, куди сунутися.

Коли добрався до люка – зрадів невимовно.

Довго змушував себе повторити шлях назад.

Пряжу, яку я приніс додому, мати викинула на смітник. Чомусь не схотіла з нею мати діла. Всі мої старання були даремними. Хіба що урок отримав на все життя: не лазити по вентиляційних трубах і не зазіхати на все, що заздренні очі бачать. Правда, очі мої ще не раз бачили те, що погано лежало. Розбестив Радянський Союз моє покоління. Крали в колгоспах, на заводах, у різних організаціях та установах майже всі. Неначе своє брали. Рідко хто утримувався від такого. Крадіїв скромно називали "несунами". Справжніми злодіями вважалися лише ті, які крали в людей. Я міг – тільки яблука чи груші по чужих садках, це для хлопчаків вважалося допустимим, навіть геройством. Проте одного разу не зійшлося. Я поцупив платівки у сільському клубі, думав, що клубні. Виявилось – ні. Знайома дівчина там їх залишила. Запідозрила мене, просила віддати, але я всіляко одмовлявся. Говорив, що нічого не брав, нічого не бачив. Соромно було признатися, й не знав, як повернути назад.