Холодна осінь. Моросить… Люди ніби по команді солдатського старшини перейшли на нову форму одягу. Одягли куртки, светри, плащі, втягнули від незвичної ще прохолоди голови у плечі.
Дивлюсь з вікна машини, як на пішохідному переході власники цієї нової теплої одежі спішать перейти на зелене світло. І вихоплюю поглядом із натовпу хлопця, який іде в шортах. Звертаю увагу на нього не тільки я, але й усі перехожі.
"Ого",– думаю, – "не боїться холоду". "Мабуть, загартований".
Проте тут же помічаю на молодому чоловікові куртку, яка ніби стидить шорти.
Прикидую:
"Нє, шось не те. Може вдома не ночував, або вигнали звідкись, або штанів немає, або ше шось, не знати шо".
Хлопець підходить ближче і таємниця його вигляду розкривається.
На голих загорілих ногах дві великі тату-картинки.
Якщо вдягнути штани, то хто їх бачитиме?
Шо ж, – міркую, – і це теж спосіб виділитися із загальної маси, до чого більшість з нас прагне все життя.
Хоча, не тільки при житті.
Згадую, як колись відвідав велике міське старе кладовище. Народу поховано – море. Місця вільного і півметра немає. Все пам'ятники, пам'ятники й пам'ятники... Великі, малі, бідні, багаті, і дуже вже багаті... Ну, як і ми – люди.
У знаменитих та великих – не могила, а цілий архітектурний комплекс. Тут вказано всі їх прижиттєві заслуги.
Із знаменитими впевнено конкурують ті, кого в народі називають бандитами. Видають їх – короткий вік і своєрідні нагробні написи.
Перші та другі займають видні, центральні місця, мимо не пройдеш. Напевно, саме для таких спеціально ці місця й тримають.
Трохи далі картинка міняється. Йдуть спочилі маловідомі вже: поети, письменники, художники, генерали, полковники.
Ще далі дивлюсь, написано: тут похований майор такий-то. Інших регалій, мабуть, в чоловіка за життя не було.
За майором ще пам'ятник. Написано: "Тут похоронений член партії з 1936 року".
Бути колись таким було почесно. А тепер для якогось молодого – буде щонайменше трохи дивно.
Знову згадую: недавно бачив генерала в бані. Коли він скинув свій мундир та зайшов до парильні, ніхто навіть погляду на нього не підняв. Бо, що на нього дивитися? Чоловік, як чоловік. З добрим животом і кривими ногами.
А, як по вулиці з березовим віником йшов, то всі дивилися. Навіть жартували від несподіваного й не часто баченого:
– Дивись, дивись, он генерал із віником березовим! У баню йде!
Не тривка штука – людська слава та почесті. Скинув із себе мундир – і немає тобі ні слави, ні почестей. Химера.
Ми стараємось виділитися із людського натовпу, як той хлопець у шортах. Виділитися, вирватися вперед. Саме так і досягається слава. Бо якби всі були чемпіонами світу, то хто славив би їх. Коли ж таких одиниці, то відділяються, відрізняються вони з мільйонів нас і тоді саме за таке ми їх вшановуємо і славимо. Виходить за те, що вони не такі, як ми, або можуть те, чого ми не можемо.
Хтось добре придумав цьому назву – марнославство. Від слів марно, даремно славитися. Бо ж все химера. Все пройде, коли скинемо мундир.
Сказано ж бо, що нічого нового немає під сонцем, все минеться і все – суєта суєт.
Знаю й сміюся зараз із себе. Бо коли пишу ці рядки, то теж марнославлюся та хочу виділитися з великої юрби перехожих, що йдуть переходом на зелене світло з одного світу до іншого.
Знову сміюся і думаю собі:
"Але яке ж воно притягуюче й липке – те марнославство".