Мій дружбан Володько

Він влетів в моє життя, мов камінь, випущений з рогатки.

Коли я поступив на юрфак Київського університету, мені дали гуртожиток. Зайшов в свою кімнату і став роздивлятися нове житло, в якому прийдеться жити рік, а може і більше. Я був у піднесеному настрої від того, що збулася моя мрія. Університет, Київ, Дніпро, Динамо – тепер ставали моїми.

І тут двері стрімко відчинилися від удару ногою, й в моє нове помешкання вскочила дуже велика шевелюра. Вона була ніби сама по собі і на мить відволікала від всього іншого, що належало її хазяїну:

– Я – Володько. А ти?... Будемо тут разом жити. Я раніше тебе поселився. Ходив подивитися, шо тут є навколо… Відразу скажу, дівчат багато і всі класні, – скоромовкою звалився на мене незнайомець.

Ми потиснули руки і стали роздивлятися, де будемо жити разом.

– Давай відмітимо вступ і поселення. Ти ж, я бачу, не з зелених… Служив мабуть?... І я відбахав в морфлоті три роки… Скинемося по рублю – вийде пляшка сухого, хлібина і банка ікри кабачкової. На більше не можу – не густо з грошима… То шо, гульнем?

– Та й у мене не густо. Давай вже по сухому. Так тому й бути.

Прожили разом кілька тижнів...

А згодом в керівництві гуртожитку пройшла якась пертурбація, вийшло, що в нашу кімнату вже заселено чотирьох студентів. Якраз по кількості ліжок. Володько ж числився у списках не в нашому гуртожитку, а в іншому. Треба було йому перебиратися. Ще й, як виявилось, належало жити з чорношкірим іноземцем.

– Слухайте, хлопці, – сказав Володько, – можна я буду з вами жити. П'ятим. Візьму матрац і тут де-небудь примощуся. Звикся вже. Не хочеться нікуди йти.

Ми порадилися і вирішили залишити бідного хлопця. Подумали: нехай живе. Хати не пересидить і не переспить. Де чотири – там і п'ять.

Пройшов місяць… Якось ввечері новий мій дружбан прийшов з великою торбою яблук.

– Де взяв? – питаю.

– Купив.

– Як купив? Ти шо, чувак, здурів?... Кругом нас сади покинуті. Повно яблук. Йди і задарма рви скільки хочеш… Ти ж казав, шо грошей в тебе немає.

– Та, знаєш, діда пожалів. Бачу, сидить старий, яблука продає. Ше й професор якійсь. Мать на пенсію не може прожити.

– А звідки взяв, шо професор?

– Як звідки?... По ньому було видно… З бородою… Я запитав звідки – він сказав, шо з академмістечка… Шо тобі ще треба?

– Блін! Блін! Йохманський район! Чудо ти в пір'ях! Геть поїхав головою. Академмістечко – то така місцевість в Києві. Там напевно добра сотня тисяч людей живе. Шо думаєш, всі професори? Не хоче дід бритися, от і з бородою… І знай, шо професорська пенсія набагато більша ніж зарплата твоєї матері в школі.

– То все єрунда, все рівно жалко, діду немає на шо жити. Бо він так би просто яблука не продавав. А може він і професор?... Хто це знає?

Я покинув сперечатися:

– Ладно… Будем вважати, шо ти совершив гуманітарну акцію… Сідай тепер вбідати… Макарони без нічого. І яблука професорські на десерт... А могли б за них пляшечку сухарика розчавити.

Почалися заняття… Історія партії, римське право, марксистсько-ленінська етика і їхня ж естетика. Та винос мозку – політекономія з бреднями Маркса про додаткову вартість, виробничі відносини, капітал і робочу силу. Тобто про те, без чого не можна побудувати соціалізм і без чого нібито не можна зрозуміти життя й розвиток суспільства.

Мені все давалося легко. А Володько політекономію сприймав, як китайську мову.

Потім ще з французьким настали у нього проблеми. Спершу пробував зубрити, а потім кинув. Постановив собі, що як воно буде, то так і буде.

Я почав зрідка підробляти. Розвантажував вагони на товарній станції. З'явились хоч якісь гроші.

На вихідні ми залишалися в кімнаті самі з Володьком. Інші хлопці їздили додому. Їм було близько, не так, як мені.

В суботу ввечері в підвалі гуртожитку дискотека. Нам з моїм дружбаном тверезими йти туди нецікаво.

Купуємо на двох пляшку "Ркацителі" або "Фетяски". То такі білі сухі та найдешевші вина. Один карбованець з копійками.

Але, що для нас на двох та пляшка сухого вина?... І в одне око не стрелить.

Придумали нагрівати. Так нібито більше вставляє. Добре, що вода в крані біжить дуже гаряча. Вкинеш в умивальник пляшку хвилин на п'ятнадцять – дивись вино вже й гаряче.

Швидко випиваємо і ще швидше біжимо в підвал на танці.

– Давай бігом, – жартує мій приятель, – бо поки добіжимо, то протверезіємо.

Якось на вихідні поїхав Володька додому – матір та сестру провідати.

Приїхав геть сумний.

– Шо таке? – питаю, – не прийняли в рідному селі?... Набили може морду, аби не здавався таким вченим?... Чи не впізнали столичного франта?

– Та нє… Матір я дістав сильно… Обідилась на мене.

– Якого такого?

– І говорити не хочеться… Хтів, як лучче… Приїхав, дивлюся вони з малою сидять самі. Скучають… В хаті, мов на похоронах. Дай, думаю, розвеселю. Взяв тихенько гроші, ті, шо мати заховала, пішов в магазин та купив їм радіолу й пластінок. Прикєнув, шо будуть музику слухати і жизнь стане веселіша. Ну, як у нас, в гуртожитку.

– Ну, ну… І шо?

– Нічо… Виявилось, шо то останні гроші. Та ше й мати в довгах, як в шовках.

– А здати назад в магазин твою веселуху не пробував?

– Нє… Я тоже на них обідився… Забрався і поїхав до Києва, якшо не хочуть мене слухати. Може самі додумаються здати.

– Класний ти чувак… Веселий, заботливий. Тобі б десь кучу грошей знайти, може була б людям хоч якась користь від твоєї бурхливої діяльності.

– І не говори.

В гуртожитку кухня спільна. Одна на ціле крило. Проте її вистачало, бо студенти не мали з чого готувати. Основними стравами на кухні, зазвичай, була смажена картопля чи яйця, та кипляча вода у чайнику.

Наш чайник виділявся серед усіх інших. Був, напевне, на літрів зо п'ять. Гостей у нас часто було багато, от й ми вирішили саме такий купити. Замість чашок слугували порожні півлітрові банки з-під ікри кабачкової – постійного нашого наїдку. Як тільки банки темніли від напоїв, здавали їх у приймальний пункт, а нові, з під тої ж ікри, заповнювали наш сервіз. Ми називали таке – круговоротом банок в природі.

Щовечора полюбляли у гарній компанії попити солодкої, дешевої ячмінної кави. На чай грошей не хватало. Він був значно дорожчим. А от цукор був дармовий і було його вдосталь. В доброго нашого приятеля і співмешканця Ігоря батько працював на цукровому заводі. Якби не цей цукор та ще сало, яке часом привозив Ігор від батька, туго нам прийшлося б з Володьком.

Одного разу дівчата, які мешкали в сусідній кімнаті, вирішили вчинити з нами злий жарт. Насипали в чайник солі. Ще й добряче.

Не знаючи про таке, ми заварили собі з кип'ятку нашу каву. Всипали до кави по чотири добрих ложки цукру, взяли по кусню хліба і приступили до довгожданої трапези.

Як сьорбнули, то аж повскакували з місця. Плювалися, хто як міг. Навіть хліба й цукру не було жалко. Відчуття було неперевершеної наруги. Над майже святим – вечерею.

Коли відпустило – жарт оцінили. І піднявся азарт до помсти.

Шляхом недовгого опитування та співставлення фактів, ворогів вичислили швидко. Переговори про належну матеріальну й моральну сатисфакцію результатів не дали. Більше того, сусідки відчували задоволення від приколу і весело гукали нам із-за зачинених дверей своєї кімнати:

– Давно хотіли вам посолонцювати. А то, бач, дармовий цукор ложками їдять. Думали, шо ніхто не взнає… Це був акт справедливості... А нам ви солі можете насипати тільки на хвіст, бо ми свого чайника будемо стерегти мов зіницю ока. А двері наші тепер будемо закривати, так шо не заберетеся до нас. От так… Ух— ха— ха-ха!

Засіли ми на нараду. Довго кумекали, як же достойно відплатити. Однак толкового в голову нічого не йшло. Поки Володько не вродився:

– Придумав. Зараз оціните. Постукайте в стінку дівчатам, шо ми готові до відповіді.

Через хвилин з десять Володько висів за вікном третього поверху прив'язаний двома простирадлами. Він вперся ногами в стінку, обличчям до сусідського вікна і став приймати від нас численні поліетиленові кульки з водою. Кидав їх швидко й мітко – прямісінько у відкрите дівчаче вікно. За якусь хвильку літрів п'ятдесят води стали робити дівчатам потоп.

Вороги здалися на милість переможцям. Окремо щось тепле пообіцяли Володьку, а перед нами вибачилися.

Битва закінчилася черговою перемогою мислі мого дружбана з тимчасовим його переходом в табір суперників вечорами.

Незважаючи на те, що в хаті в нас ніколи не було можливості чимось смачненьким розжитися, люди до нас сходилися. В гуртожитку жило багато добре забезпечених студентів, але йшли чогось табуном не до них, а до нас. Хтось щось принесе – і вже є з чим посидіти, поговорити, повеселитися.

Розмови були на всі смаки. Ніхто нічим не переймався і не боявся. Деякі старшокурсники заходили спеціально, щоб душу відвести, або навіть відсвяткувати день народження.

Якщо ж якійсь гість принесе випивки, то ми тому були завжди раді. Влаштовували невеликі пиятики. Часом навіть танцювали. Мали свій акордеон.

Одного разу до нас в кімнату зайшла перевірка з деканату, якраз після одної нашої гулянки з неприбраною купою пляшок, так не повірили, що ми першокурсники і що ми так розгульно починаємо студентське життя.

Під час одного такого застілля я відставив зі столу на підвіконня пляшку мінеральної води. Ну, що називається, "заникав". Мені хлопці тихенько підмінили її на оцет. Вирішили наді мною приколотися. А я, коли захотів пити, зопалу вилив у себе майже півпляшки цього приколу. Думав, що згорю. Воду пив, наче верблюд. І якось обійшлося.

Володько довго ховав очі, а я вирішив промовчати, аби дати зрозуміти, що то вже був і не зовсім жарт.

Приятель мій був ласий до дівчат. Легко знаходив з ними спільну мову, легко про все з ними домовлявся.

Проте вибирав тільки таких, яких інші хлопці обминали десятою дорогою.

– Володько, – питаю в нього, – кажуть, що ти по всіх некрасивих, самотніх і неперспективних баришнях ходиш?... Знову гуманітарна акція?

– Нічого ти не розумієш… Всі люди хочуть уваги й тепла.

– Саме твоєї?... Саме такої, як ти хочеш?

– А шо?... Як ніхто більше на них не дивиться, то нехай це буду я. Рекомендую, до речі… Дуже зручно…Перше – не треба преамбули, друге – немає суперників, третє – це дійсно не просто походеньки, а, як ти казав, майже гуманітарна місія… Жалію я їх.

– Чого тільки не видумає людина, аби себе виправдати.