Проста справа

Літо добігло середини й стало нагадувати людям про свою тимчасовість. Ще ніби вчора здавалося, що літній порі не буде кінця, а сьогодні мимоволі задумаєшся-стривожишся: скоро пожовтіє.

Хотілося встигнути набратись якомога більше від теплої пори: сонця, солодких плодів, зелені, накупатись досхочу, аби було про що згадати взимку.

Люди начебто стали кудись поспішати, стали більш заклопотаними.

Недільним днем у міському парку п'ятеро молодих чоловіків із великим азартом та запалом гамселили м'яч на волейбольному майданчику. На одній половині було троє гравців, а на другій – двоє. Одного явно не вистачало, щоб було рівно й справедливо.

Русявий хлопчина, на вигляд двадцятирічного віку, вже з пів години зацікавлено спостерігав за грою. Йому хотілося взяти участь у грі, але ніяк не міг наважитися попроситися в команду.

Нарешті спромігся:

— Візьміть мене, у вас же одного не вистачає! Я вмію! Не гірше вас граю. Візьміть!

Ніхто йому не відповів, навіть не глянули на прохача. Ніби не почули прохання. Продовжували запеклу гру.

Коли ті, що були в меншості, почали сильно програвати, хлопчина знову попросився на майданчик.

Високий, атлетичного складу чоловік, розлючений черговою ситуаційною поразкою, вирішив таки взяти до себе підмогу. Однак строго попередив русявого хлопця:

— Дивись мені! Спартачиш два рази – і шоб я тебе більше не бачив! Врубався?

— Добре-добре! Постараюсь!

— Як тебе?..

— Коля.

— Ставай, Коля, на подачу і не забудь: два рази спартачиш – і на виліт, окремого запрошення не жди, сам уматуй з площадки!

Першу подачу Коля зробив вдало. М'яч шпарко відбився від його руки, перелетів сітку й опустився у вільне місце, не закрите чужими гравцями. Другу подачу суперники вже зуміли прийняти й провели атаку. М'яч направили прямо у нового гравця. Коля впав на одне коліно, прийняв удар, проте не зумів віддати м'яч своїм для атаки, а відразу переправив на чужу половину майданчика. На тій половині цим скористалися, вміло зіграли в пас і швидко та сильно пробили, заробивши собі чергове очко.

Через якусь хвилину русявий хлопчина очутився під сіткою і йому високо направили м'яч для останнього удару-нападу. Коля заздалегідь відштовхнувся двома ногами од землі, злетів над сіткою і щосили шпарко вдарив, стараючись попасти у незакрите суперником місце. Здавалося б – усе вийшло, як задумав. Потрапив точно в намічену ціль. Однак після удару ледь торкнувся рукою сітки. Майже ніхто цього не помітив, тільки один гравець чужої команди. Він одразу заявив про торкання сітки, і що атака вийшла даремною, на їхню користь. Команда новачка з цим не згодилася – вони торкання сітки не помітили. Гра зупинилася. Почалася запекла суперечка з взаємними образами і звинуваченнями у сліпоті. Ніхто не хотів поступатися. Поки хтось з гравців не надумався запитати новачка:

– Скажи – була, чи не була!

Коля мовчки підняв угору руку, згоджуючись із порушенням.

Після цього він не встиг схаменутись, як полетів шкереберть за межі майданчика. Високий атлет голосно заматюкався і штовхнув його щосили у спину:

— Давай, чеши звідси! Груля чесний знайшовся! Вміє він… Чеши, кажу, й більше не лізь, коли не петраєш! Вдома під столом вчися! Тільки гру нам спортив! Груля!

Інші гравці підтримали високого. Теж щось додали образливе.

Коля зібрався й спробував відповісти:

— Е-е, спокійніше, що ви так нахабно?

— Йди звідси, сказав тобі, бо ше й копняків получиш! Іди по-доброму і скоріше!

— Мужики! Що ви так?.. Ви ж не знаєте хто я. Можете й нарватись. Я ж вам нічого такого.

— Нам до лампочки – хто ти! Давай, чеши звідси! Останній раз сказано!

Ображений хлопець вирішив не вступати більше в суперечку, яка могла легко перерости в бійку. Відійшов у бік, подалі від волейбольного майданчика.

Нахабні волейболісти не знали, кого ображали. Коля міг спокійно поставити їх на місце. Достатньо було знайти першого міліціонера, який трапився б йому на очі, та відрекомендуватися. А потім скласти разом протокол про хуліганство на гравців-грубіянів. Адже хлопець вже тиждень, як зайняв у районі значну посаду – помічника прокурора. Проте він зумів себе опанувати. Не захотів користуватися службовим становищем. До того ж згадав, що не отримав ще службового посвідчення. Прийшлося б довго пояснювати міліціонеру – ким і де він працює.

В понеділок Коля, на роботі Микола Іванович Степаненко, на кілька хвилин спізнився. Не встиг роздягнутися, як забігла секретарка:

— Вас терміново просить зайти до себе Григорій Якович! Вже двічі запитував, де ви пропадаєте.

— Йду-йду!

Григорій Якович Рубан прокурорствував у районі давно. Професія вже сильно відбилась на його рисах обличчя. Різкий погляд, стиснуті тонкі шнурки-губи, кошлаті брови. Говорив здебільшого короткими фразами, немовби економив слова чи відрубував їх малими шматками. Миколу Івановича зустрів із зауваженням:

— В нас не запізнюються! Візьміть це до уваги! Надіюсь більше такого не повториться!

— Вибачайте! – знітився Степаненко і не зміг до цього додати щось на своє виправдання.

— Тоді до справи! Ви будете в нас відповідати за скарги. Тепер вони – всі ваші. Кожну потрібно розглянути, підготувати відповідь, дати мені на узгодження і відправити заявнику. Головне – строки. Скарги надходять часто – роботи хватить. Крім того, будете приймати участь у судових засіданнях – підтримувати обвинувачення. А ще перевірки за вами на підприємствах і організаціях, часом до громадян прийдеться виїздити. От якраз зараз таким необхідно зайнятися. Потрібно виїхати до скаржника, зустрітися з ним, роз'яснити суть питання, а потім дати відповідь.

— А куди їхати?

— У дальнє лісне село – Нова Воля. На жаль, туди громадський транспорт ходить раз у три дні. Так що потрібно попуткою добиратись. Зайдіть у райвиконком чи у відділ міліції – спитайте: може в них хтось туди буде їхати. Часом буває. Словом: проявіть ініціативу! Тільки два дні вам для цього – строки піджимають!

— А зі справою я можу хоча б ознайомитися? Щоб знати: що й до чого.

— Це не обов'язково. Відповідь на скаргу ми по цій справі вже давали. Її прочитаєте й буде достатньо. Там все зрозуміло.

— Не можу ш я всліпу працювати. Хоч якесь поняття хотілось би мати.

— Добре! Зайдете в архів, вам видадуть. Я туди зателефоную. Але марно часу не гайте! Швиденько продивіться – і до скаржника. Нам треба відзвітуватися, що ви з ним зустрілись і особисто дали роз'яснення. Він у нас ветеран війни, то область вимагає особливого ставлення.

Архів знаходився у старій занедбаній прибудові до приміщення райвідділу міліції. Ключі були у чергового – здоровенного вусатого сержанта з поглядом, який проходив по людині наче рентгенівським апаратом. Степаненку видав потрібну справу швидко, мовби зарання знав, де вона знаходиться.

Микола Іванович присів за маленький запилений столик, нашвидку руку погортав матеріали справи. З обвинувального висновку йому стало відомо про таке:

Іван Безпалий, тридцяти років, мешканець села Нова Воля, десятого липня 1981 року приїхав у райцентр на автомобілі марки ЗАЗ ("Запорожець") синього кольору, що належав його батьку. Будучи в стані сильного сп'яніння (безпосередньо перед поїздкою вжив пляшку горілки), Безпалий не справився з керуванням автомобілем, коли повертався з центра міста додому та приблизно о 14.00 наїхав на неповнолітню Оксану Іваненко одинадцяти років, яка йшла тротуаром. Від зіткнення з машиною Іваненко загинула. Іван Безпалий завантажив у багажник свого автомобіля труп збитої ним неповнолітньої та відвіз і викинув у річку. Точного місця, куди скинув тіло загиблої, не запам'ятав, бо був п'яним. Слідству не вдалось знайти труп, ймовірно його віднесло водою. Після скоєного злочину Безпалий поїхав додому, де був затриманий працівниками міліції. На першому допиті повністю заперечував, що мав хоч якесь відношення до вбивства, та відмовлявся визнавати факт аварії. Згодом вину свою визнав.

Окремо йшлося, що матеріали справи були передані до суду, який засудив Івана Безпалого до п'ятнадцяти років позбавлення волі.

З моменту аварії пройшло трохи більше року.

Микола Іванович сказав, що забирає справу з собою, бо немає часу знайомитися з нею на місці. Сержант спробував заперечувати, заявив, що такої вказівки йому не давали, але коли Степаненко запропонував йому самому зв'язатися по телефону з прокурором для уточнення вказівки, то відстав, не наважився дзвонити великому начальству. Згодився на те, щоб не мішати винести справу з архіву. Однак не стримався, аби не зробити зауваження:

— Ви б, товаришу помічник прокурора, не переймалися так цим Безпалим. З ним же все ясно, як білий день. Збив – і як, на мою думку, заховав десь труп. Ше й не признався де. А те, що в річку,.. то мені чогось не віриться... Далеко до річки було... Тре було довше з ним працювати. Спочатку він взагалі у відказ ішов, але в нас і не такі признавались (сержант показав при цьому на свої кулаки). Шо можна там копати в тій справі?.. Хай і так радіє, шо не дали вишки, не розстріляли. Скарги його батько пише… Краще б автомобіль не давав синочку…

Ні в райвиконкомі, ні у відділі міліції до Нової Волі ближчими днями ніхто не збирався. Там порадили шукати попутну машину, але зауважили, що її теж буде нелегко зловити. Не часто туди їздять.

Микола Іванович вирішив добиратися до лісного села на велосипеді. Позичив у хазяїна квартири, яку знімав.

Дорога вийшла легкою й приємною. Добре накатана стежка петляла лісом вздовж широкого проїжджого піщаного шляху, на якому виднілися відбитки шин автомобілів. Часом траплялися великі калюжі, в яких хтось накидав різного паліччя – напевно, машини тут просідали й буксували.

Микола Іванович жваво крутив педалі велосипеда й мугикав недавно почуту бадьору пісеньку. Інколи приходилось пригинатися, щоб не вдарило в обличчя віттям розлого дубу чи молодих ялинок.

Приємно обдавало лісовими запахами: хвоєю, грибами, пригнилими плодами груші-дички. В спину гріло сонцем, а з лісу обдавало свіжою прохолодою.

Коли попереду стали виднітися перші сільські хати, Степаненко змушений був зупинитися – в колесо попала гіллячка, в спицях застрекотіло. Колесо звільнив легко, проте, не зоглядівся, як наніс собі значно більшу шкоду – нагинаючись за гіллячкою необачно притулився до зрізаного соснового стовбура, що лежав покинутий кимось край стежки.