Навіть не знаю, як це назвати. Але я знала, що коли почну кричати чи стогнати, то мені стане легше, і це щось відступить. Це зовсім не так, як болить, коли розіб'єш коліно або коли болить зуб. Це… інакше. Хоча коли хочеш це якось назвати, то не знаєш, як, і кажеш, що боляче. Але це не боляче. Тобто це боляче, тільки не таким звичайним болем. Хух, я заплуталась. Не люблю так довго говорити. Ох, як жаль, що сьогодні був цей дурнуватий тест. Як би я хотіла пробігтися на ковзанах. Думала, хокей сьогодні пограємо. А зараз не хочеться. Зовсім настрій цим тупим тестом зіпсували".
Ліна й справді не любила й не вміла довго говорити, і це був для неї довгий монолог. Та Ірмі вистачало того, що вона, Ірма, вміє говорити довго й гарно, їй вдається оживити словами те, що вона уявляє, і Ліна любить слухати її історії. А коли вони катаються на ковзанах, мовчать. Інакше бути не може. Бо катання на ковзанах – це найкраща історія. І вони вигадують її удвох. Хоча на ковзанах головна Ліна. Тільки так.
"А ти справді нічого такого не відчувала? – питає, своєю чергою, Ліна. – Отакого, як я? Що щось роздирає тебе зсередини і, коли закричиш, стане легше".
"Ні, – не замислюючись ні на мить, відповідає Ірма. – Нічого такого я не відчувала. Мені було легко й добре. Зрештою, я завжди любила бігати по снігу босоніж, ще з дитинства, ти ж знаєш. Може, трошечки сумно... Чомусь... Так, як буває, коли прокидаєшся із гарного сну і знаєш, що він закінчився".
"Та все уже й так ясно, у тебе інша шкіра через це, не така чутлива, ти загартована, тобі треба сказати про це в понеділок Сталевій Дамі, і вона розслабиться", – Ліна полегшено зітхає, вона не любить, коли щось довго залишається незрозумілим чи нез'ясованим. Тим паче, коли це пов'язано з її найкращою подругою. Але тепер Ліні все ясно, і Сталева Дама в понеділок теж зрозуміє, в чому річ. Бо Ліна не могла би жити спокійно, якби знала, що в Ірми якась біда. Адже вони подруги. Назавжди. Це стало зрозуміло тоді, коли вони побачили одна одну. Вони навіть урочисто присягнулися бути вірними друзями і завжди допомагати одна одній в біді. А Ліна до присяг ставиться серйозно.
Ірма також згадала про присягу, вона подає Ліні руку, і вони ще раз тихенько повторюють: "Кожну мить, завжди і всюди, вірним другом тобі буду". Від цих слів Ірмі відлягає від серця, добре мати таку вірну подругу. Вона в неї тільки одна, але навіщо більше. Хоча з іншими дівчатами теж буває цікаво й весело, але жодній із них не зрівнятися з Ліною.
У дівчачій роздягальні галас, дівчата обговорюють з усіма подробицями свої відчуття під час тесту, хлопці уже давно розійшлися. Коли Ірма з Ліною заходять, Лана якраз розповідає про те, як їй "здалося, що в ноги впиваються сотні тисяч колючих шпичаків", і що вона зараз знепритомніє, і що коли вона заверещала, їй стало легше. А от Ірма зовсім не кричала, цікаво чому?
"Може, вона зараз нам сама пояснить?" – Лана дивиться на Ірму, і в її очах Ірма бачить незрозуміле єхидство, від якого неприємно щемить у грудях. І не хочеться нічого пояснювати.
Однак Ірма не встигає розкрити рота, як вірна Ліна приходить на допомогу:
"У неї був шок. Такий сильний шок, що вона втратила здатність будь-що відчувати. Такий сильний біль, що вона взагалі перестала відчувати біль. Зрозуміло? І зараз вона нічого не відчуває. Я от ущипнула її дуже сильно, а вона навіть не скривилась. Повний шок. І тому я зараз веду її додому. У понеділок вона все пояснить Сталевій Дамі, і їй зарахують тест. А взагалі цей тест, як на мене, тупий".
Лана дивиться на Ірму недовірливо, а потім переводить погляд на Ліну і киває головою:
"Зрозуміло. В Ірми больовий шок. Тоді питань немає".
Ірма раптом відчуває, що Лана боїться Ліни, може, просто тому, що Ліна сильна й відважна. І ніколи не боїться казати те, що думає. І може дати ляпаса. Навіть дівчині. А Ірму Лана ненавидить. Уже давно, просто раніше це не проявлялося, а ось зараз проявилося. І хоча Лана з Ірмою ніколи не товаришували і навіть особливо не спілкувалися, все одно Ірма відчуває зараз гострий біль. Виявляється, коли тебе ненавидять, чомусь стає боляче. Єдине, чого їй зараз хочеться, – це додому. Ні, не єдине, бо ще хочеться плакати. Але не тут. Лану це потішило б.
Ліна прощається з Ірмою на перехресті Дружби – так вони його охрестили і так досі називають. Тепер Ірмі ліворуч, а Ліні праворуч. "Я завтра зайду до тебе, покатаємося на ковзанах або поганяємо шайбу".
Неділя – це день, коли, здається, не зобов'язують ніякі правила й нудна шкільна дисципліна, отож Ірма з радістю пристає на Лінин план:
"Може, вранці підемо на ковзанку, а потім пообідаєш у нас. Завтра будуть рибні котлети, а ти знаєш, що моя мама смажить незрівнянні рибні котлети".
"О, так, – Ліна закочує очі догори й плямкає. – Твоя мама смажить найкращі у світі котлети, і я не відмовлюся з'їсти одну або дві..."
"Або три... а то й чотири", – підхоплює Ірма.
"Спортивним дівчатам – таким, як я, ну, як ми з тобою, Ірмо, – треба їсти багато. Так що все гаразд. Крім того, моя мама нечасто годує мене котлетами..."
Це була правда. Лінина мама свято вірила у напівфабрикати, а ще краще – харчові концентрати, які намагалася роздобувати й годувати ними Ліну.
Ірма на прощання цілує Ліну в щічку: це теж одне з правил їхньої дружби – завершити зустріч поцілунком. Ніхто з їхніх однокласниць так не робить, бо це старомодно і смішно, однак Ліна з Ірмою так не думають, і дівчата розходяться: одна ліворуч, друга праворуч.
Тепер, коли Ірма розповіла все це мамі, їй стало набагато легше. І тепер можна навіть посміятися, бо ж вона вдома, гарбузового супу ще багато, мама сказала, що вистачить і на завтра. "Ой, тільки ж я пообіцяла Ліні рибні котлети. Не знаю, чи їй сподобається гарбузовий суп".
"Гарбузовий суп їй не сподобається, бо він подобається тільки нашій родині", –каже мама, – а рибний фарш я вже приготувала". А потім каже, що це якийсь дуже дивний тест, оця перевірка снігом, вона ніколи не чула про такі тести, є якісь тести для тих, хто збирається вчитись у Великому місті. Якщо Ірма таки надумає вчитися в Особливій математичній школі, їй спершу також доведеться пройти всілякі психологічні тести.
"Не знаю, навіщо зараз проводити якісь тести. Це дуже дивно. Я піду з тобою в понеділок до Сталевої Дами, розпитаю. Мені не дуже подобається, коли такі тести проводять на очах у всіх. У вразливої дитини може бути травма. Навіть я це знаю, хоч я і не психолог. Ну, але у Сталевої Дами дітей немає. То вона й погодилася на якийсь безглуздий експеримент. Нічого, я в понеділок скажу їй усе, що думаю".
Ірмина мама розгнівалась не на жарт, так що Ірмі навіть доводиться її заспокоювати.
"Ліна сказала, що у мене особлива шкіра, може таке бути, мамо?" – питає Ірма, коли мама вже заспокоїлася.
"Може, ти ж у снігу купана. І у тобі живе снігова квітка", – відповідає мама і тут же думає, що, може, цього не треба казати. Принаймні зараз.
"Я купана в снігу? Ти мене купала в снігу? Ох, як же це гарно! Тепер мені все ясно. Я обов'язково скажу про це Сталевій Дамі. А снігова квітка..." – вигукує Ірма, бо дуже чітко уявляє, як її купають у сніговому заметі. Снігова ванна – яка краса! У них удома немає ванни, є тільки маленька душова кабіна, Ірма часом мріє про ванну і уявляє, що було би добре полежати у ванні у білій пахучій піні. Тепер вона уявляє себе у ванні, наповненій снігом: білим, чистим та іскристим. А потім сніг перетворюється на снігові квіти – схожі на водяні лілії, які Ірма бачила на ставку в маминому саду, – з ніжними білими пелюстками, тільки серединка у них не золота, а кришталево-сліпуча, у ній міріади кольорів. І коли дивишся у серединку цієї квітки... Ірма завмирає від чогось солодко-щемкого і неймовірно сильного – це відчуття з'являється там, де сонячне сплетіння, і воно краще за все, що Ірмі випадало відчувати...
...і їй стає невимовно легко на серці. І вона відчуває себе сильною. Такою, що якби захотіла, зараз могла би підняти однією рукою кухонний стіл. А цього навіть тато не зможе.
"Тобі зовсім не треба казати про те, що ти купана у снігу, Сталевій Дамі, бо вона нічого не зрозуміє. Точніше, зрозуміє зовсім не те, що їй треба зрозуміти, – каже мама. – Все, що треба знати Сталевій Дамі, скажу їй я".
"Добре, матусю, я не буду розповідати Сталевій Дамі про снігові квіти. Та я й не певна, що вона любить квіти... Але тепер я часто думатиму про свою снігову квітку... і про те, що я купана в снігу. Коли це було, мамо? Чому ти не розповідала мені цього раніше?"
Ірмина мама не відповідає, ніби й не чує, бо згадує ту жінку, що зайшла у їхній дім одного березневого вечора. Надворі була така заметіль, яку мало хто пам'ятав, а тим паче наприкінці березня. Ірмин тато тоді якраз повернувся з роботи дуже втомлений і одразу ліг спати, маленький Рон також заснув біля тата, міцно обійнявши його за шию. Мама годувала на кухні крихітну Ірму, і коли в кухню зайшла незнайома жінка, вона навіть не відразу це помітила. Адже коли годуєш немовля, ні на що не треба відволікатися. Мама милувалася крихітним рожевим тільцем, так приємно відчувати це тепло... І як вона плямкає...
"Гарний апетит у малої", – Іва – так звали Ірмину маму – підвела голову й врешті побачила незнайомку, що сиділа за столом навпроти і з виразною цікавістю розглядала Ірму.
А Ірма дуже пожвавилась, почувши незнайомий голос, перестала смоктати мамині груди й весело агукнула. "Хоче до мене на руки, бо знає, що їй це треба", – сказала жінка.
Іва сама незчулася, як замість того, щоб закричати або суворо спитати у жінки, хто вона така, простягнула немовля жінці, яку бачила вперше у житті і яка незрозуміло як опинилася в помешканні, адже двері вже були замкнені. Але чомусь не скрикнула і не запитала: "Хто ви така? Зараз я покличу свого чоловіка", – хоча мала намір зробити саме це.
Незнайомка взяла малу на руки і сказала так, ніби мами тут і не було: "Ой, Ірмо, як же я рада тебе бачити. Я собі уявляла тебе трошки не так, ти набагато краща. Ходімо надвір купатися, бо ж ця заметіль для тебе. Думаєш, це просто затіяти таку завірюху в кінці березня? Але бачиш, усе вдалося".
Іва не встигла навіть розтулити рота, а незнайомка уже вийшла з помешкання і спустилася сходами до вхідних дверей.