Ознайомчий фрагмент тексту. Купуйте повну книжку на сайті Видавництва Старого Лева
Я дивлюсь у вікно. Сонячний промінь сліпить очі.
Уявляю, що це не промінь, а золота нитка. Її можна намотати на палець — як золотий перстень. А можна змотати її у клубок. Теплий золотий клубок.
Ми з Капітоліною сидимо у ряду під вікном. Капітоліна ближче до вікна. У цьому місяці. А в травні ми поміняємось. Ми щомісяця міняємось. Щоб було чесно. Бо кожна хоче сидіти ближче до вікна.
Хмари на небі сьогодні також золоті. Колись я думала, що хмари — це подушки, на яких спить Бог. Уночі. А вдень розвішує їх по небу, щоб вони провітрились. А коли небо безхмарне, то Бог у ті дні дуже зайнятий і не має часу займатись подушками.
Золоті подушки красиві.
Я люблю золотий колір. І взагалі люблю кольори. Всі.
Капітоліна каже, що не можна любити всі кольори. Так само як не можна любити всі слова. Але кольори — це зовсім інше. Та я не можу пояснити цього Капітоліні.
Для цього мені не вистачає слів. Капітоліна хмикає і каже, що я дивна. Я не звертаю на це уваги, бо Капітоліна часто так каже. Ще вона каже, що я химерна. Це майже те саме, але чомусь подобається мені менше. Я тоді дивлюсь спідлоба на Капітоліну. Просто мовчки дивлюсь.
Капітоліна відразу все розуміє:
"Ти що, образилась?"
Я не знаю, чи образилась. Просто не хочу, щоб Капітоліна називала мене химерною.
Капітоліна каже, що я ображаюсь надто часто. І що це ненормально.
Іноді я мовчу. Іноді — ні. Тоді ми сваримось. Але недовго. Я не люблю сваритись. Не люблю гаяти час на сварки. Капітоліна теж не любить сваритись. Ми миримось і йдемо їсти морозиво. Це якщо тепло. А якщо холодно, то купуємо собі заварні тістечка. Якщо ми посварились в школі, то спускаємось у їдальню і купуємо пиріжки з сиром і чай з цитриною. Цитрина схожа на золоте колесо. Я так довго розглядаю кружальце цитрини, що Капітоліна починає сміятись. І каже, що я могла би грати у німих фільмах комічні ролі.
"Тепер ніхто не знімає німих фільмів", — кажу я.
"Для тебе знімуть", — регоче Капітоліна.
І я також сміюся. І з'їдаю кружальце цитрини. Своє й Капітолінине.
"Як ти можеш їсти таку кислятину?" — кривиться Капітоліна.
Я багато чого можу — такого, що вона не може. І навпаки. Я не вмію свистіти. А Капітоліна вміє. Ми добре доповнюємо одна одну.
Я мружусь від сонця. Звісно, сонячний промінь не можна змотати у клубок. Із нього не можна зробити перстень. Це суперечить законам фізики і здорового глузду. Але я часто уявляю те, що суперечить законам здорового глузду. Часом я малюю те, що уявляю, а часом ні. Як захочеться.
Але зараз маю розв'язати рівняння, бо ж урок швидко закінчиться. Я люблю розв'язувати рівняння. А ще люблю писати у зошитах у клітинку. У мене гарний почерк. Каліграфічний. Це тому, що я гарно малюю. Писати — це те саме, що малювати. Я добре малюю літери. Красиво.
Я пишу в зошитах тільки гелевою ручкою. Тому що лінія виходить тоненька. І часто малюю гелевою ручкою.
Мені прийшла есемеска — телефон лежить біля мого розкритого зошита, звуковий сигнал і вібросигнал вимкнуті, тому екран телефона освітлюється і вгорі у лівому кутку з'являється конвертик. Я люблю отримувати есемески — люблю, коли мені пишуть.
Цікаво, від кого есемеска. Мабуть, від Поліни. Так воно і є.
"Сьогодні мені снилося що я кіт точніше кицька уявляєш марто пухнаста смугаста кицька я лежала в кошику і мурчала а потім мила лапкою шерсть щойно прокинулась і одразу пишу тобі цей сон хотів щоб я його тобі розповіла заходь після школи))))"
Есемеска справді від Поліни. Точніше, дві. Майже лист. Без ком і великих літер. Поліна каже, що пунктуація ускладнює життя. Я їй вірю.
Дзвенить дзвінок, ми з Капітоліною одночасно закриваємо зошити.
"Ходімо, — каже Капітоліна. — Чи, може, ти вже передумала?"
Ми йдемо обстрибувати школу на одній нозі. Точніше, це стрибатиму я, а Капітоліна спостерігатиме. Ми побились об заклад. Капітоліна вважає, що у мене нічого не вийде. А я певна, що вийде.
Капітоліна ще перед уроком повторила мені кілька разів:
"Нічого у тебе, Марто, не вийде".
Я ніколи нічого не обстрибувала, це правда. Але певна, що нашу школу я обстрибаю.
"Закладаюсь, що не вийде. На знайомство з Полі— ною".
"Закладаюсь, що вийде. На твої мартенси. Ти позичиш мені їх на один день".
"Проти годинникової стрілки чи за?"
"Проти", — чомусь мені здається, що обстрибувати школу можна тільки проти годинникової стрілки. Хоча все інше можна й треба за годинниковою стрілкою — крутити обруч, крутитись навколо нашої сливи, схопившись за її шкарубкий стовбур, малювати овал людської голови, перемішувати борщ, коли його солиш, розмішувати цукор у какао — я дуже люблю какао. Гарячий шоколад мені також смакує, але какао набагато краще.
Я стрибаю, а Капітоліна йде поруч. Не так просто, як здавалося, але й не так складно.
Я стрибаю на лівій нозі, тому що ліва нога у мене сильніша. А ще я пишу й малюю лівою рукою. У людей, які пишуть лівою рукою, права півкуля краще розвинена, ніж ліва. І ще у них добре розвинена інтуїція.
Капітоліна трохи цьому заздрить. Вона пише правою рукою. І каже, що її інтуїція переважно спить. Зате вона розсудлива й мислить логічно й тверезо. Чого не можна сказати про мене.
Моя інтуїція насправді також здебільшого спить. Не знаю чому. Але часом вона прокидається. І тоді я знаю щось наперед. Наприклад, що сьогодні мене викличуть на історії і треба добре підготуватися до уроку. Або що Капітоліна запізниться на нашу зустріч на двадцять хвилин. Тому можна не поспішати виходити з дому. І ще різні дрібниці. Нічого особливого.
А Капітоліна каже, що я вмію читати її думки. Тут вона помиляється. Я не вмію читати думок. І не хочу. Мені від самої думки про це трохи моторошно. Просто я добре знаю Капітоліну і вгадую, що вона збирається сказати. І ще я уважно слухаю і ніколи не перебиваю. А Капітоліна часто мене перебиває.
Наша школа збудована у формі літери "П", тому завертати за ріг доведеться кілька разів. Це не так зручно, як здавалося.
Капітоліна мовчить — вона не хоче говорити, щоб мене не відволікати.
"А то потім ти, Марто, скажеш, що моє базікання тобі заважало і ти через це програла заклад". Мені дивно, коли Капітоліна з таким серйозним виглядом мовчить. Для Капітоліни природно розмовляти, ставити питання і самій відповідати на них. А для мене природно слухати й запам'ятовувати.
Ось новий поворот, починається друга нога літери "П". Ще один поворот і ще один. Тепер дострибати до кінця стіни. Ще один поворот і залишається дострибати до дверей. Дзвенить дзвінок, Капітоліна кривиться: вона не любить запізнюватися на уроки, бо і так постійно запізнюється. А ще, здається, вона програє заклад. Бо до шкільних дверей уже близько.
Доведеться їй позичати мені мартенси. Так смішно: позичати Марті — мартенси. Мартенси — взуття для Марти. І чому є Мартенси, а немає Капітолінсів?
"Ви не збираєтесь іти на урок, дівчата? Уже був дзвінок. Марто, зупинись, будь ласка. На наступній перерві ти зможеш ще пострибати. Якщо тобі не вистачає уроків фізкультури".
Це ж треба, щоб вчителька географії виглянула з вікна саме зараз і побачила нас. І чому вікна 27-го кабінету виходять саме сюди? А до шкільних дверей залишилося всього кілька метрів. Але я все одно зупиняюся, бо голос у вчительки географії такий владний, що, почувши його зненацька, кожен стане як вкопаний.
Капітоліна теж зупиняється і невдоволено дивиться на вікна 27-го кабінету. А потім на мене.
"Я програла". — І чому вчителі виглядають у вікна тоді, коли цього найменше чекаєш?
"Та ну, це нечесно. Якби Назви Столицю нас не покликала, ти би дострибала. І виграла".
"Ні, я програла. Я не мала зупинятися, а мала дострибати до дверей, щоб виграти заклад. А я зупинилася".
Ми підіймаємось на третій поверх і сперечаємось. Перед дверима кабінету №27 зупиняємось і ще трохи сперечаємось, тільки вже пошепки, бо Назви Столицю має дуже добрий слух.
Врешті вирішуємо, що Капітоліна все одно позичить на завтра мені свої мартенси. А я познайомлю Капітоліну з Поліною. Сьогодні ж. І все буде чесно. А якщо коли-небудь мені захочеться ще раз обстрибати школу, я її обстрибаю. Вже просто так, без закладів.
Коли ми заходимо у клас, Назви Столицю не дуже нас сварить. Бо вона не вміє довго сердитись. Це її великий плюс. Вона каже тільки: "Ну що ж, хто запізнився, має назвати нам столицю... Марто, назви, будь ласка, столицю Іспанії, а ти, Капітоліно, столицю Грузії і можете сідати на місця. Якщо відповісте правильно. А то будете стояти до кінця уроку біля дверей".
"Мадрид".
"Тбілісі".
Ми сідаємо на місця, намагаючись не розреготатися. Чомусь Назви Столицю вважає, що це дуже серйозне випробування для тих, хто запізнився на урок — бо ж вона майже завжди просить назвати столицю європейської держави. І ніколи не запитує нічого дійсно серйозного.
"От якби вона спитала столицю Зімбабве, я би не відповіла, — шепоче Капітоліна. — А мій тато нещодавно був у Тбілісі".
Я не можу з цим не погодитись. Столиця Зімбабве — це серйозно. А що як одного дня Назви Столицю втомиться від європейських держав і перейде на Африку або на Південну Америку? Тоді непереливки. Особливо Капітоліні, бо ж вона запізнюється набагато частіше, ніж я.
А Тбілісі... Я й сама не проти побувати у Грузії, як Капітолінин тато. Хочу побачити, як ростуть гранати.
У Тбілісі прямо на вулицях ростуть гранатові дерева. Я уявляю цілу гранатову алею.
Моя рука сама починає малювати на останній сторінці зошита з географії гранатове дерево. Під ним стоїть дівчинка на пальчиках. Тягнеться до граната і не може дотягнутися. Гранат високо, а дівчинка невисока. Між її пальчиками і гранатом залишається повітряна смужка. І ця смужка стає гаряча від її дихання. А сукня на дівчинці такого кольору, як шкірка граната.
Я не чую, що розповідає Назви Столицю — жодного слова. От якби уроки якомога швидше закінчилися. Бо мені хочеться намалювати на великому аркуші паперу гранатове дерево і дівчинку в гранатовій сукні під ним.
А ще хочеться граната. Я дуже люблю гранати. Навіть більше за черешні й абрикоси. Більше за кавуни, дині й виноград. До речі, я їм гранати із зернятками. І засушую гранатову шкірку, щоб класти її в чай.
Капітоліна каже, що це неправильно, що зернятка треба випльовувати.