Ознайомчий фрагмент тексту. Купуйте повну книжку на сайті Видавництва Старого Лева
Бувають у житті такі події, після яких життя цілковито змінюється. Раз і назавжди. Так, ніби вас розвернули на сто вісімдесят градусів — і ввечері все вже зовсім інакше, ніж було зранку.
Ніколи й не думала, що таке може статися зі мною. Наче я героїня фільму чи книги. Але саме такі змінювальні події відбулися зі мною двадцять першого листопада 20... року. До речі, у словнику не знайшла слова "змінювальні". Але мені найбільше підходить саме воно. Якщо такого слова раніше не було, то, напевне, я вигадала нове, а такого зі мною ще не траплялося. Але, як каже мій тато, усе буває вперше.
Того листопадового вечора, точніше листопадової ночі, я почала вести щоденник: вирішила записувати нові думки, відчуття, емоції й здогади, щоб їх не забути. А ще — щоб упорядкувати і зберегти для самої себе. Можливо, я перечитаю
ці записи, коли мені буде багато років — наприклад, сорок. Який жах. Невже мені колись буде сорок? Добре, що до цього ще ціла вічність. Сподіваюся, що в сорок я не стану занудою.
Отож усі наступні дні те, що наповнювало мене й вихлюпувалося фонтаном, я записувала у щоденник.
Ніколи раніше не думала, що стану людиною, яка веде щоденник. Бо досі не відчувала такого бажання й потреби. У мене занять і так більше ніж досить: школа, басейн двічі на тиждень, спортивні танці — раз або два на тиждень, залежно від настрою.
А коли хочеться просто зайнятися нічого неробінням і розслабленням, ми з Маргаритою (це моя найліпша подруга, з першого класу сиджу з нею за однією партою) гуляємо вулицями найкращого міста у світі, їмо морозиво у теплу пору року і вафельні трубочки — у холодну. Гріємося у торговельних центрах, розглядаючи вітрини бутіків. Одним словом, не до щоденника.
Найкраще місто у світі — це Київ, бо ж, напевно, ви не знаєте, про яке місто йдеться. Ми з Маргаритою живемо у Києві і дуже цим пишаємося. Нам дуже пощастило. Якщо ви також кияни чи киянки — пощастило й вам.
Вечорами мені тим паче аж ніяк не до щоденника. Я роблю уроки, а потім читаю все, що написав сер Конан Дойл про Шерлока Голмса. І самотужки опановую дедуктивний метод. А на це потрібно, хочу вам сказати, чимало часу.
Між іншим, забула представитися. Мене звати Варвара, я живу в Києві і вчуся у школі номер... Зрештою, навіщо вам номер? Та ні, я не боюся, що ви вирішите відвідати нашу школу. І дізнаєтеся щось про мене, чого вам знати не треба. Зрештою, ви мене не впізнаєте, якщо випадково побачите у шкільному коридорі. Бо моя зовнішність середньостатистична — нещодавно я дійшла такого висновку. Це ні добре, ні погано. Просто факт.
А школа у нас непогана. Наша класна керівниче Ольга Миколаївна теж дуже навіть нічого. Вона трохи строга, але дозволяє нам те, про що в паралельних класах можуть лише мріяти. Ну, наприклад, нам можна приходити до школи у порваних джинсах і спідницях вище коліна на десять сантиметрів. Ну а в А-класі — тільки на п'ять, їм менше пощастило.
Про В-клас я взагалі мовчу. Там спартанське виховання підлітків відбувається на всю потужність, дисципліна сувора і... Навіть не хочу думати про сувору дисципліну. Але що вдієш: якщо класний керівник — фізкультурник, треба вивчати історію Спарти й записатися на три спортивні секції. І регулярно проходити курс із виживання в екстремальних умовах. Такий, де видають пачку сухарів, пів літра води, три сірники і залишають тебе у лісі на чотири дні. От тільки не знаю, забирають смартфон чи ні. Мабуть, залишають — щоб можна було зафіксувати останні миті свого життя на фото для батьків і друзів. І записати прощальне відео. Ні, у В-класі я би вчитись не хотіла. Нізащо.
Наша класна керівничка Ольга Миколаївна викладає українську мову і літературу. Вона фанатка диктантів (ми їх пишемо, здається, вже на кожному уроці). А ще вона любить, щоб ми розвивали творче мислення і пізнавали нове.
Тому час від часу дає нам завдання на різні творчі теми — треба підготувати виступ хвилин на десять і розповідати так, щоб аудиторії, тобто решті однокласників, було цікаво.
Такі творчі заняття у нас відбуваються раз на місяць. Тоді замість мови й літератури маємо два уроки виступів підряд. Переважно на таких уроках весело і справді можна дізнатися щось цікаве.
У вересні ми вже традиційно обговорюємо подорожі, бо після літніх канікул усім хочеться розповісти, хто де був.
До того ж Ольга Миколаївна вважає, що поїздка у метро — це також подорож, якщо до неї відповідно поставитись. Тож ті, що нікуди не їздили за межі Києва (або кажуть, що нікуди не їздили), все одно мають про що розповідати і від виступу не звільняються.
У жовтні в нас була тема "Темперамент": ми мали довідатися, які типи темпераменту бувають, які їхні основні ознаки, а тоді визначити свій, відповідно це обґрунтувавши. Однокласники могли згоджуватися або не згоджуватися. Часом це було доволі смішно. Я сангвохолеричка — так я себе визначила і дуже цим пишаюся. Мені здається, це чудовий тип темпераменту. Я жвава, допитлива, енергійна. Якщо мене роздратувати, я стаю драконом. Але швидко заспокоююся.
А от Маргарита вважає, що у неї сангвінічний тип темпераменту. І зовсім не помічає свого флегматизму. Причому переконати її нікому не вдалося. Впертості й настирності у неї не відбереш. Але що взяти з флегматички? Флегматики — найвпертіші люди на планеті.
А в листопаді була тема імен. Треба було дізнатися значення свого імені й придумати, як цікаво про нього розповісти. Можна було розповідати про себе, а можна — про якихось видатних людей, що носили це ім'я і на яких хочеться бути трішечки схожими. Одним словом, варіантів багато.
Але — ви собі можете таке уявити! — я взагалі забула про це завдання. Навіть цікаво, як може щось отак вилетіти з голови? Адже власне ім'я — це дуже цікава тема. Я хотіла дізнатися щось важливе про ім'я Варвара, це точно. І зовсім про це забула. Ну, от як таке може статися?
Звісно, мабуть, це можна пояснити тим, що я весь тиждень була дуже зайнята вдень, а ночами читала сера Конана Дойла. І наче сама жила в Лондоні позаминулого століття.
До речі, мені подобається, коли до людей звертаються "сер" і "леді". Це якось так... надихає і піднімає самооцінку. Круто, одним словом. Внесла Лондон у список міст, у яких мені конче, просто неодмінно треба побувати. І Бейкер-стріт, 221-6 — без варіантів. Я туди хочу. Є в мене у смартфоні в нотатках такий список майбутніх поїздок. І він уже чималий.
Отож я думала про Лондон, доктора Моріар— ті, Шерлока й Ватсона, і собаку Баскервілів. І мені зовсім випало з голови, що я маю дізнаватися таємниці свого імені, якщо такі є.
Уявіть тільки: за п'ять хвилин до дзвоника я таки дізналася (точніше, мені допомогли згадати), що у нас сьогодні творчі заняття, присвячені іменам.
І що я мала підготувати виступ про своє ім'я, але не підготувала. У принципі, за п'ять хвилин можна знайти багато чого у гуглі, який завжди приходить нам на допомогу. Мій тато любить повторювати: "Гугл тобі в поміч, Варваро!" — це коли я про щось допитуюся, а в нього немає часу мені відповідати. Або коли він хоче, щоб я вчилася самостійно шукати інформацію на будь-які теми. І я це вже доволі непогано вмію.
Ось, скажімо, захотілося мені дізнатися значення слова "квадрант". Не "квадрат", а "квадрант". Заходжу в інтернет — і виявляється, що цих значень як мінімум чотири. Обирай яке хочеш. Обираю. Бо вибрати є з чого.
Або питаю у тата, яка температура в космосі, а він мені: "Ґуґл тобі в поміч, Варваро!". Правда, потім він вирішив мені "допомогти" і сказав, що це абсолютний нуль.
О-о-о-о-о-о. Ну звідки мені знати, що таке абсолютний нуль? Я знаю, що є просто нуль. А потім іде мінус один. І ми на алгебрі такого не вчили, про що я й повідомила татові.
Тато сказав, що це вивчають на фізиці у школі. А може, й не вчать. У кожному разі, якщо дізнаюся про це зараз, то буду суперпросунута й розумніша, ніж була. Мене це мотивує.
Узагалі, тато любить мене мотивувати. І що цікаво, в нього це чудово виходить. Це непогана для батьків риса — вміти мотивувати своїх дітей. І не для батьків також. У деяких наших учителів, щоправда, з цим складніше.
І от, мотивована як слід, читаю про абсолютний нуль і про те, що питання "Яка температура в космосі?", виявляється, некоректне. Бо космос — це порожнеча. Простір, у якому нічого немає. А якщо нічого немає, то й температуру вимірювати не можна. Адже ніщо не має температури. Якось так. Це все складно й загадково. Якщо в космосі немає матерії — там немає температури. А якщо у космосі є космонавт? Нічого не зрозуміла. Чи космонавт — це не матерія, якщо вже він опинився в космосі?
І що таке оте ніщо, теж не зовсім зрозуміло.
Викреслила зі списку моїх майбутніх професій космонавтів. Не хочу я в космос. Тим паче абсолютний нуль — це дуже холодно. Мінус двісті сімдесят за Цельсієм (я все-таки довідалася про цю жахливу кількість градусів). Кошмар. Навіть уявити не можу такого.
Коли у нас мінус двадцять, що буває зрідка — кілька днів на зиму, та й то вночі, — я не йду до школи. Тому що в таку погоду треба сидіти вдома, загорнутися у плед і читати про Шерлока Голмса. Або дивитися "Гру Престолів". І пити какао з пінкою.
Усе, повертаюся до теми імен. То поки що були ліричні відступи — визнаю, що я їх дуже люблю. Мені подобається відступати від головної теми і дивитися на неї з відстані. Змінюючи оптику чи кут зору. Хочу вам сказати, що так видно значно більше. Але на деяких уроках відступати від заданої теми не рекомендовано. Чомусь це нервує вчителів. А мені часто хочеться на уроках історії поговорити про географію — і навпаки. І часом трохи поіронізувати над предметом. Але, виявляється, прихильників іронічних ліричних відступів серед учителів ще менше, ніж прихильників просто ліричних відступів.
А іронія — це як спеція в кулінарії. Трохи гострих приправ — і овочеве рагу смакує зовсім по— іншому. Ми з татом часом кулінаримо, тому на цю тему я чимало знаю. Цікаво, скільки вже було у мене ліричних відступів? Не в житті, а... за останній тиждень хоча би? Хочу вам сказати — дуже й дуже багато.
Добре, тепер уже напевно не відволікатимуся.
Отож сиджу я поруч із Маргаритою, яка явно все підготувала про своє ім'я, і швиденько шукаю в ґуґлі потрібну мені інформацію.
Начебто знайшла, але ніякої історії, яка би мені сподобалася, зі знайденого не можу склеїти.