День сніговика (уривок)

"Це ти, донечко?"

"Так, мамо!", – відповіла Ірма, як їй здавалося, бадьоро і впевнено.

"Усе гаразд?" – у маминому голосі було чути занепокоєння. Ірма не могла зрозуміти: звідки мама все знає. Вона завжди знала, коли Ірма сумна, коли весела, коли в неї щось болить. Знала, коли дочка хоче похвалитися новим математичним досягненням. Знала, що іноді їй хочеться, щоб мама прийшла сказати їй "добраніч", підтикати ковдру – як тоді, коли Ірма була маленька.

Ірма вирішила промовчати, зрештою, зараз вона зайде на кухню, мама поставить перед нею миску з гарячим супом, близнюки будуть стягувати з неї шкарпетки і лоскотати їй п'яти. Дора завжди лоскоче ліву п'яту, а Даник – праву. Не інакше. Ірмі цікаво знати, чому. У цьому вона вбачає майже математичну закономірність, а такі закономірності мають, на її думку, глибокий сенс. Ірма в усьому шукає сенсу і дуже любить математику. А ще любить уявляти. Багато хто сказав би, що любов до математики і фантазії непоєднувані, але Ірма так не думає. І могла би довго й пристрасно пояснювати, чому доброму математикові потрібна багата уява.

Ірма добре уявляє числа і тому може подумки підрахувати, скільки буде дванадцять в кубі, потім поділити результат на двадцять чотири, а те, що вийде, помножити на сім. Ірма блискавично справляється з цим завданням, дивуючи однокласників і вчителів. Вчителі через таке вміння ставляться до неї з неабияким пієтетом і покладають на Ірму чималі сподівання. Вчителька математики думає, що Ірма має неодмінно потрапити в Особливу математичну школу у Великому місті. Бо ж ті, хто відзначається надзвичайними математичними здібностями, а також здатністю швидко робити в думках складні обчислення у чотирнадцять років, мають шанс потрапити у цю школу і розвивати й поглиблювати там свої обдарування. Ірма також мріє про те, щоб потрапити у цю школу. Як же інакше. І тому дуже чекає свого чотирнадцятиліття. Правда, до цього ще далеко, ось невдовзі їй сповниться дванадцять. "Тільки дванадцять, – зітхає Ірма, – іще чекати цілих два роки".

Мама не дуже схвалює Ірмине прагнення потрапити в Особливу математичну школу. Їй чомусь не подобається ця школа і Велике місто також. Хоча чим, вона Ірмі ніколи докладно не пояснює.

Зрештою, про Велике місто всі ще не дуже багато знають. Ніхто з маминих чи татових знайомих там ніколи не був. Ті, хто виїхав туди на навчання, наскільки зайняті, що не мають часу їздити додому. Але в Ірми час буде. Ірма завжди на все знаходить час. Хоча є деякі люди, що повернулися; точніше, їх прислали вдосконалювати життя в Ірминому рідному Медовому місті. Вони працюють директорами в школах, чиновниками в мерії та в поліції.

Отож мама не хоче, щоб Ірма їхала у Велике місто. І вважає, що доньці краще було б вибрати якесь інше заняття, наприклад, стати садівницею, тоді вони могли би працювати разом у маминому саду. Тобто той сад не мамин, це загальний міський сад, туди приходять усі мешканці міста. Та й працює в ньому не тільки мама, а ще багато інших людей, але Ірма називає його маминим. Ірма, може, й була би не проти працювати разом із мамою, але математика цікавить її набагато більше. Тому вона завжди каже, що просто закінчить Особливу математичну школу і не залишатиметься у Великому місті, а повернеться додому. І запишеться до мами на курси садівників і працюватиме з нею рік або два. А потім усе-таки повернеться до математики. Можливо, викладатиме математику в дитячому садку або в школі. У дитячому садку краще, бо Ірма любить маленьких дітей, особливо чотири-п'ятирічних. Вона вже не може дочекатися, коли ж близнюки доростуть до цього віку, щоб почати вчити їх математики.

Мама не раз казала Ірмі, що після Особливої математичної школи ще ніхто не повертався у Медове місто, принаймні вона таких не знає. "Добре, я буду винятком", – каже Ірма, бо їй подобаються винятки з правил, цілує маму, щоб та менше переймалася. І уявляє, що буде, коли їй врешті сповниться чотирнадцять. Мама не чекає Ірминого чотирнадцятиліття, вона його боїться. І сподівається, що щось зміниться. Адже ще є час. Цілих два роки.

Ірма ставить шкільний наплічник біля свого ліжка за ширмою. Велику кімнату розділено на дві частини: для неї і для її старшого брата Рона. Ірмина частина за ширмою під вікном, тому брат часто буває у неї в гостях. Вони разом дивляться на захід сонця і мріють. Щоправда, останнім часом брат приходить мріяти дедалі рідше. Ірму це турбує. Невже, коли тобі шістнадцять, бажання мріяти, коли дивишся разом із сестрою на захід сонця, зникає?

Ірма заходить на кухню й захоплено вигукує: "О, невже у нас сьогодні гарбузовий суп?" Зрештою, цього й запитувати не треба, адже дивовижний запах гарбуза і прянощів ні з чим не сплутаєш, і тільки мама знає, що саме слід додати, щоб суп смакував так дивовижно, як він смакує. Ніхто із мам її однокласників гарбузового супу не готує і навіть не любить. Але в них удома гарбузовий суп – це свято.

"Хіба сьогодні якесь свято?" – здивовано запитує Ірма. "Ти ніколи не готувала гарбузового супу в суботу. І крім того..." – тут Ірма згадує, що сьогодні сталося в школі, їй знову хочеться плакати, вона хоче стриматися, щоб не засмучувати маму, яка приготувала її улюблений суп і явно щаслива, он як у неї блищать очі. Ірма міцно-міцно заплющує очі, але це не допомагає, сльози струмками біжать у неї по щоках, вона намагається не схлипувати, але саме через це схлипує. Намагається у думках поділити триста шістнадцять тисяч двісті сімдесят вісім на чотири, обчислення непогано відволікають від сліз, але зараз це не допомагає.

Мама підходить до Ірми, пригортає її до себе, нічого не запитує, тільки гладить по голівці медового кольору. І думає, що в Ірми дивовижно гарне волосся, таке як квітковий мед, в який додали крапельку гречаного. Взагалі-то в них у місті меду ніхто не їсть, відколи почали розходитись оті чутки, що він шкідливий. І навіть заговорили про те, щоб перейменувати Медове місто. Але нової назви поки що ніхто не може придумати. І до того ж тоді доведеться перейменувати і Медову ріку. Але Медова ріка – це Медова ріка, її не можна перейменувати, її не можна висушити, – бо були й такі думки. До неї не можна навіть підійти з лихими намірами. Тепер мешканцям Медового міста заборонили підходити до Медової ріки, бо її вода також начебто шкідлива. Але колись... Ірмина мама пам'ятає, як батьки носили її купати до Медової ріки, щоб личко було рум'яне і тіло здорове. Їй здається, що вона пам'ятає медовий запах тієї води. А смак… Мабуть, так смакує щастя. "Щастя не може бути шкідливим", – думає Ірмина мама, але не їй сперечатися із суворими вченими, які все це вирішили. Багато змін у їхньому місті відбулося останнім часом, і вони Ірминій мамі не дуже подобаються.

Добре, що меду часом можна скуштувати. Бо в Ірминої мами в саду є маленька експериментальна пасіка, яку створив директор саду, як він сам декілька разів сказав, "суто з науковою метою, тільки для досліджень". Мама зрідка приносить додому малесенький слоїчок меду, і кожен може ним поласувати – по чайній ложечці. Близнюки частенько отримують і мамину порцію, бо, вилизавши свої ложки, вони починають скиглити і вимагати ще.

Ірма називає такі дні медовими днями, їй здається, що навіть сни їй тоді сняться інші, у них більше кольорів. Щоправда, їй завжди сняться кольорові сни, але оці медові сни... Як жаль, що у шістнадцять років Ірмі, оскільки вона хоче займатися математикою, доведеться пофарбувати волосся у сірий колір, бо цей колір їхні медики визнали кольором, що найкраще діє на роботу мозку і психіки, людина стає сконцентрована і врівноважена, а якщо вона має математичні здібності, то вони розвиваються набагато краще. Це Ірму завжди трохи бентежило, їй здавалося, що кольори не мають нічого спільного зі здібностями. Тобто, може, й мають, але не колір волосся.

Мамина рука м'яка й тепла, це тепло заспокоює Ірму, вона перестає схлипувати, мама садить її за стіл, ставить перед нею зелену миску з помаранчевим гарбузовим супом. Посуд у них удома кольоровий, хоча багато хто каже, що якщо їсти із сірого посуду, їжа засвоюється набагато краще. Ірма наминає суп, а мама дивиться на неї. Просто дивиться. Але цей погляд підбадьорює Ірму, додає їй сил, і врешті вона навіть усміхається, бо те, що сталося в школі, вже здається їй абсурдним. Якби не одне "але".

"Розкажи, що сталося", – просить мама.

Ірма зітхає, бо від самих спогадів їй уже стає не по собі, й береться розповідати.

У суботу в них завжди був скорочений день – тільки чотири уроки. Дві математики і дві фізкультури. Перша фізкультура завжди тягнулась немилосердно довго, бо весь урок після недовгої розминки вони марширували, Ірмі набридало високо підіймати коліна, вона уявляла собі весь свій клас рожевоногими фламінго, що високо підіймають худі ноги, і її розбирав сміх. А це дуже важко: марширувати, високо підіймаючи коліна, і стримувати сміх.

Але варто було витримати першу фізкультуру, щоб дочекатися другої. Бо на другому уроці можна було грати ігри: баскетбол, волейбол, футбол або хокей узимку, – залежно від того, який настрій був у їхнього вчителя, який особливо любив футбол, тому всі називали його Футболістом. Ірму влаштовували будь-які ігри, футболістка вона була доволі непогана, можливо, їй колись навіть дозволять стояти на воротах.

Однак сьогодні на другій фізкультурі не було ніяких ігор, Футболіст велів їм вишикуватися парами і повів у внутрішній дворик. Він був збентежений і ніби невдоволений. Надворі стояв мороз, у спортивних формах було холодно, це куди гірше, ніж грати ігри. І це відразу не сподобалось Ірмі. Вона подивилася на Футболіста з докором і вже зібралась було щось сказати, але принишкла. Бо надворі поруч із їхньою класною керівничкою стояла директорка Школи, Сталева Дама. Її сірий костюм був бездоганно відпрасований, кожна складочка. Сірий берет вона чомусь скинула і тримала в руках, і її бездоганна сіра стрижка сьогодні здавалась іще сірішою. У Сталевої Дами, вочевидь, було якесь ім'я, але ніхто його не знав, їй подобалося, щоб її називали Сталевою Дамою і щоб її боялися, бо це потрібно для дисципліни. Порушників дисципліни відводили у кабінет Сталевої Дами на виховну бесіду, і вони виходили звідти з посірілими обличчями, перелякані, казали, що в них болить живіт і надовго переставали порушувати дисципліну.

"Добрий день, учні!" – металевим голосом промовила Сталева Дама.