Та зараз уже пізно думати, що би було, якби... Ну, нічого. Програвати також треба вміти. І на помилках вчаться.
В одному я зараз певна на тисячу відсотків: мої батьки — явно не прихильники варварів. І якщо вони мене назвали Варварою, це має глибокий сенс. І це щось дуже гарне. Інакше просто бути не може. І вже сьогодні я в них про все розпитаю.
Наразі — маленьке фіаско. Тимчасове, ясна річ.
Тим паче Ольга Миколаївна якраз поцікавилася, чи я знаю, чому мене батьки так назвали. Довелося сказати, що я забула їх про це спитати. Бо так воно і є.
— Ну що ж, забула, то забула. Але якщо запитаєш, можливо, тебе чекатиме приємний сюрприз, — підбадьорює мене вчителька.
Усе-таки вона відчула, що треба терміново підіймати мій настрій.
І відразу викликала Кирила — він якраз щось бурмотів про відірваного носа Варвари і варварів на базарі. Щоб не випендрювався, правильно. Мій настрій тут же поліпшився.
Ольга Миколаївна це також помітила, бо час від часу на мене поглядала: мовляв, чи все добре? Все-таки вона у нас турботлива.
А потім дивилася тільки на Кирила. Бо те, що він розповідав, реально було круто. Я навіть частково вибачила йому те, що він сказав про відірваного носа Варвари.
Отож Кирило розпочав із того, що його назвали на честь дорогого дідуся Кирила Опанасовича. Так і сказав: дорогого дідуся.
Це було доволі дивно. Така сентиментальність. Бо здебільшого Кирило іронізує, всіх підколює, і між ним та сентиментальністю немає нічого спільного. Або не було досі. Ну, чи було, але він це вміло приховував.
Кирило прекрасно знає математику — у нашому класі немає йому рівних, це правда. Через це він трохи зверхньо ставиться до тих, у кого немає жодних математичних здібностей. Що, як на мене, є ознакою снобізму. Бо ж не самою математикою живе людина.
Кирило все життя сидить за останньою партою — там йому найзручніше підколювати інших. Ще він дружить з ледарем (так вважають учителі) і мрійником (це знаємо ми) Федором, який захоплюється фотографією, фотошопом і... жодним зі шкільних предметів.
Вони сидять разом за останньою партою у середньому ряду з першого класу, як ми з Маргаритою. Тільки ми сидимо за другою партою у ряду під вікном. Але час від часу міняємося, бо кожній хочеться бути ближче до вікна.
Але це знову був ліричний відступ. Повертаюся до історії Кирила. Його дідусь був якийсь дуже унікальний дідусь, в усіх аспектах. Він викладав історію в педінституті, захоплювався козаччиною і, здається, знав усіх козаків на ім'я і був знайомий з ними особисто. Ну, принаймні Кирило сказав,
що коли дідусь починав про них розповідати, складалося саме таке враження. А самого Кирила Опанасовича, як виявилося, назвали на честь його дідуся Кирила Кириловича.
У мене відвисла щелепа. Це ж треба: Кирило знає, як звали дідуся його дідуся! Я не певна, що знаю імена прадідусів і прабабусь. І виходить, що дідусь Кирилового дідуся самому Кирилові доводиться прапрадідусем. Я в повному шоці.
І не лише я. Ольга Миколаївна також була приголомшена. Маргарита біля мене зітхнула і захоплено подивилася на Кирила. Він її явно вразив. А нашу красуню Маргариту вразити важко. У пересічного хлопця шансів нуль. А Кирило... він явно непересічний. Є у ньому ще щось особливе, крім здібностей до математики.
Ім'я Кирило Кирилович також усіх вразило.
— У вас що, всіх звати Кирилами? — гукає Ігор.
— Ти що — не слухаєш? Ще Опанас був! — каже Остап.
— А Кирила Кириловича теж, мабуть, не просто так назвали? І його батька Кирила. Це вже тобі він скільки разів прадідусь? — Ольга Миколаївна дивиться на Кирила як на героя дня.
Звісно ж, Кирило знає відповідь на питання:
— Уявляєте, дідусь Кирила Кириловича...
— Якого звали Кирило Кирилович! — дружно завершили ми.
— Ні, його звали Іван Петрович, — розчарував нас Кирило. — Отож Іван Петрович свого сина Кирила назвав Кирилом на честь останнього гетьмана України Кирила Розумовського, якого знав особисто і часом їздив до нього до Батурина радитися у всяких питаннях. Та й просто порозмовляти. І навіть бачив його незадовго до смерті.
— А про що вони радилися? — цікавиться Остап.
— Це конфіденційна інформація, — до Кирила поступово повертається його іронічний снобізм.
— Комфі... чого? — перепитує Остап.
— Супермаркет "Комфі", — буркає Федір, який щось малює в зошиті.
— Оце історія! — зітхає Катруся.
Так, здається, від сьогодні всі дівчата стануть поклонницями Кирила. Таке моє спостереження. Чи слушне воно, можна буде перевірити, напевно, уже незабаром.
Проте це далеко не кінець Кирилової історії. Наш Кирило, ще коли вчився у першому класі, також їздив із Кирилом Опанасовичем, тобто зі своїм дідусем, до Батурина. Дідусь помер, коли Кирилові було вісім років, але залишив для нього листа, якого треба відкрити, коли Кирилові виповниться шістнадцять.