А сушити гранатову шкірку — цілковите безглуздя. Не бачу тут нічого безглуздого. І не можу зрозуміти, навіщо випльовувати гранатові зернятка. Вони такі смачні.
Я їм із зернятками все, що можна з'їсти із зернятками: виноград, яблука, груші, гранати. І люблю ковтати оливкові кісточки.
"І коли ти, Марто, нарешті почнеш заковтувати сливові кісточки? Я чекаю цього — не дочекаюся", — часто каже Капітоліна.
* * *
На перерві я ще раз перечитую есемеску від Поліни. І пишу відповідь: "Прийду. З Капітоліною". Поліна знає, хто така Капітоліна — бо ж вона постійно розпитує мене про школу, вчителів, уроки і, звісно, про моїх друзів. Шкільна подруга у мене поки що одна, зате справжня, — Капітоліна. І це не важливо, що ми часом сваримось.
"Цього більше, ніж досить, — каже Поліна. — Одна гарна подруга — це скарб".
"Так, але в нас є дівчата... От наприклад, у Насті шестеро подруг".
"Дорога Марто, не порівнюй себе з іншими, будь ласка. Це дуже некорисна звичка".
Від Поліни приходить нова есемеска:
"Сподіваюсь, Капітоліна любить курячий бульйон)))".
Ми з Поліною познайомилися на Різдво і відразу стали друзями. Нас познайомив пан Карло. Поліна запросила його на святковий обід на другий день Різдва, а він запросив мене з батьками. Пан Карло й Поліна живуть в одному будинку. Пан Карло живе на третьому поверсі, а Поліна — на другому.
Пан Карло приятелює з Поліною вже давно. Він майже щодня заходить до неї і везе її гуляти. Бо Поліна не ходить і пересувається тільки в інвалідному візку. Хоча "пересувається" — неправильне слово. По своїй квартирі вона гасає у візку як ураган. Але не може сама спуститись надвір, бо сходи у їхньому будинку непристосовані для інвалідних візків, і навряд чи це колись станеться. Так принаймні каже Поліна, яка живе на другому поверсі триповерхового будинку, і не може поїхати гуляти без чиєїсь допомоги. На вихідних її возить гуляти син. А у будні — пан Карло.
На третьому уроці ми мали писати твір на тему "Ким я хочу стати". Капітоліна гризе ручку — вона досі не вирішила, ким же їй стати: чи шахісткою, чи мандрівницею, яка зніматиме фільми про свої подорожі. А може, вона буде шахісткою, що мандрує, чи мандрівницею, що грає в шахи... Але як про це все написати в одному творі? Іноді, коли хочеш вмістити у твір все, у ньому не вміщається нічого.
Я також не пишу.
"А ти чого не пишеш? Навіть я знаю, що ти хочеш бути художницею. Чи ти передумала?" — питає Капітоліна.
Звісно, я не передумала. Але не можу пояснити, чому не пишу. Часом у мене таке буває: не можу знайти слів, щоб висловити головне. Я могла би намалювати у зошиті гранатове дерево і під ним оту дівчинку, що тягнеться до стиглого граната.
Мені вже цікаво, хто ця дівчинка. Бо це не я, тобто не зовсім я, хоча у ній є щось від мене. Щось важливе, що пов'язано зі мною. Під малюнком я могла би написати "Я хочу стати художницею". І все.
Але нашій вчительці такий короткий твір явно не сподобається. А що, коли мені не хочеться писати далі? Але у творі має бути більше, ніж одне речення. Коли ми пишемо твори, то вчимося висловлювати думки доладно, красиво і зв'язно. Так каже наша вчителька української мови.
"Я буду художницею" — це назва мого твору. Кожен твір мусить мати назву.
А пан Карло завжди каже мені, що я вже художниця. Хоча мені ще треба багато вчитись, і я багато чого зараз не вмію і не знаю. А якщо ти вже є кимось, то як можна ним ще раз стати? А може, я ще не художниця? Пан Карло може помилятися. Бо дорослі також часто помиляються.
Я дивлюсь на Капітоліну. Вона вже пише свій твір, старанно схиливши голову набік. Мабуть, про те, що мандруватиме по Європі, Азії, Африці й Американському континенті. Вчитиме іноземні мови, щоб спілкуватися з місцевими мешканцями. А вечорами дивитиметься на захід сонця і гратиме в шахи. Або з кимось, або сама з собою. Капітоліна любить грати в шахи сама з собою.
Коли продзвенів дзвінок, Капітоліна якраз дописувала останнє речення, а я так і не написала нічого, окрім назви — "Я буду художницею". І поставила в кінці речення велику й жирну крапку. І декілька разів ткнула ручкою в цю крапку. Крапка стала ще жирніша, але першого речення твору я так і не придумала.
"Хто дописав твір, здавайте зошити. Домашнього завдання у вас немає. Хто не встиг — допишете вдома. І підійдете до мене завтра перед першим уроком або після. Щоб я встигла ваші твори перевірити".
Я трохи засмучена. Ні, твори мені не вдаються. Я не вмію їх писати.
"Це ж так просто — написати твір. Але якщо ти не можеш, нехай тобі тато напише, він же журналіст", — розраджує мене Капітоліна не дуже доречно. Добре їй казати, вона явно вдоволена своїм твором.
"Я напишу сама. Зараз у мене не було настрою", — кажу я зовсім не те, що насправді думаю. Таке зі мною трапляється часто. Я думаю одне, а кажу зовсім інше. І чому так стається, не знаю.
Капітоліна стинає плечима. У неї завжди є настрій.
Але у художників настрій часто міняється, вони вразливі й дивні.
А ще Капітоліні її мама сказала, що з недоліками друзів треба миритись". Капітоліна мириться. До того ж — завжди. Бо у мене часто міняється настрій, і я сумую без жодних на те причин. Тобто без причин, зрозумілих для інших.
А Капітоліна сумувати не любить. Ну, хіба що стається якась справжня прикрість. От вона сумувала, коли загубила гаманець. Було чого сумувати — у гаманці було тридцять гривень і квиток у кіно. І гаманець був зовсім новий. І в кіно вона не пішла. Правда, мультик про кота Грома вона вже дивилась на комп'ютері, але ж на великому екрані завжди краще. А я можу довго сумувати, якщо я невдоволена своїм малюнком. Або якщо я вранці встаю, а надворі дощ, а я сподівалася, що буде сонце.
Капітоліна цього не розуміє:
"Ну й що, що дощ? Він закінчиться. А малюнок можна намалювати ще один. Ти, Марто, якась дивна".
"Я не можу намалювати ще один. Тому що на цей у мене пішло дуже багато сил", — відповідаю їй я. Капітоліна цього не розуміє. У неї теж іде багато сил на те, щоб виграти партію в шахи або написати гарний твір. Але так і має бути. їй не шкода витрачати сили. Вони у неї відразу поновлюються. А у мене не відразу. Часом я думаю, що було би добре бути такою, як Капітоліна. Але я не така. І нічого тут не вдієш.
* * *