Чудове Чудовисько (уривок)

Чемпіон з баранців

Соня ліпила баранця. Еге ж, пластилінового баранця – синього з фіолетовими ріжками. Тонка робота. Той, хто хоч раз ліпив баранця, знає: щоб створити гарну фігурку, замало пластиліну й хисту – тут ще й настрій відповідний потрібен, натхнення, так би мовити.

А яке там натхнення, коли тебе несправедливо ув'язнено у власній кімнаті й суворо заборонено виходити гуляти на вулицю, ще й дивитися телевізор. А засніжений двір так манить!

– Нормальні діти зараз баб снігових ліплять, а я… – Соня засмучено глянула на свого неоковирного баранця. – Це ж і німому ясно, що то Сашко П'явочка намастив повидлом учительські окуляри, а не я. Чому ж я повинна дурно страждати? Зажурена дівчинка підійшла до вікна й відхилила штору.

У дворі ніхто з дітей уже не грався: там починалася справжня завірюха. Страшний вітер гудів у свою холодну трембіту, нагрібав повні жмені снігу й зопалу жбурляв бозна‑куди…

Раз по раз повз вікно пролітали снігові вихори. В одному з них була обгортка від цукерки. "Іриска", – сумно зауважила Соня й відчула, як рот наповнюється слиною.

В іншому вихорі крутилася чиясь рукавичка, в третьому…

– Нічого цікавого, – скептично зітхнула дівчинка, і раптом побачила, що в третьому вихорі повз її вікно пролетіло й тут‑таки зникло… чудовисько!

Соня очам своїм не повірила.

Дівчинка навчалася в третьому класі й уже давно не вірила у всіляких казкових істот. Але ж зараз вона сама бачила, як за вікном пролетіло велике волохате рожеве чудовисько.

– Бабусю! Бабусю! – Соня кинулася до дверей. – Там чудовисько!

– Не вигадуй казок! – озвалася з вітальні бабуся. – Можеш навіть не хитрувати, все одно я не дозволю вийти на вулицю. Бач, що вигадала – чудовисько! Сміхота!

"Справді, як мені не соромно, – подумала дівчинка, – я ж знаю, що чудовиськ не буває. Мабуть, мені просто здалося". Соня сіла на м'який килим і знову взялася до свого пластилінового баранця.

– Е, нікудишній баранець, – раптом почувся чийсь грубенький голос.

– Я знаю, – промовила Соня й спохопилася: в кімнаті, окрім неї, нікого ж немає! Чий це тоді басок?

"Оце‑то досиділась зачинена, – про себе міркувала дівчинка, – то мені чудовиська за вікном ввижаються, то якісь голоси вчуваються…"

– Кепськувато розім'яла пластилін, – знову промовив той самий загадковий голос.

– Хто тут? – перелякано запитала Соня.

– Це я.

– Я – ц‑це хи‑хто?

– Я – це я, чудовисько, – почулося у відповідь.

– С‑справжнє чу… чудовисько? – загикуючись запитала дівчинка.

– Можеш подивитися, – відповів голос. – А де ти?

– Та ось же, за вікном.

Соня підійшла до вікна – люди добрі! Там справді стояло чудовисько. Воно було наче маленький стіжок сіна – не набагато вище за Соню, але з доволі великою головою, волохате, та ще й засніжене. Щоправда, сіно не буває такого яскраво‑рожевого кольору та ще й (Соня лише тепер це розгледіла) в синю цяточку.

– Можна в гості? – спитало чудовисько.

– А т‑ти не ку‑кусаєшся? – спитала ошелешена Соня.

– У…у, – відповів несподіваний гість.

– Ну, то залазь, – Соня розчинила вікно й тут‑таки для хоробрості вигадала: – Тільки дивись мені, бо я чемпіонка класу з бойового гопака.

– Е, а я чемпіон лісу з пластилінових баранців, – й бровою не повівши, вигадало чудовисько, спритно залазячи на підвіконня.

– А звідки ти тут узялося? – запитала Соня.

– Е, катався на вихорі, а потім дай, думаю, зайду. Знаєш, мені в лісі так самотньо.

– Ух ти! На вихорі! А я на санчатах люблю. З гірки. Або на лижах.

– Е, на вихорі краще, – запевнило дівчинку чудовисько.

– Я на вихорі не вмію, – чесно зізналася Соня.

– Е, навчу, якщо не забоїшся.

– Це я забоюся! – Вже зовсім осміліла Соня. – Ану, пішли, зараз я тобі покажу, як я забоюся. Ми з Сашком…

Соня штовхнула двері.

– Ой! Тільки мені на вулицю сьогодні не можна виходити. Бабуся заборонила. Вона в мене добра, але сувора.

– А батьки як?

– Я з бабусею живу, – пояснила Соня. – Мій татко працює дипломатом у одній африканській країні, я весь час забуваю, як вона зветься. І мама там з ним. А мене не взяли. Бо там, кажуть, комарі отакенні, дуже небезпечні. Й у школах нашої мови не розуміють. А мені ж треба вчитися… Я вже так скучила за своїми. Але татко з мамцею за декілька місяців повернуться. І привезуть мені справжнього балакучого папугу. Уявляєш?! Ото клас буде! Вчитиме за мене вірші напам'ять, я на уроці тільки рота розкриватиму, а папуга з‑під парти буде вірша шпарити! "Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями сопуть…" Сильно придумано, правда? Ніхто не здогадається!

– Виходить, ти декілька місяців сидітимеш зачинена? – скривилося чудовисько.

– Та ні, тільки сьогодні. Та й то – з перервою на обід.

– Е, тоді це не страшно. Можемо баранців поліпити. Я вже казав тобі, що я чемпіон з баранців?

– Угу, – кивнула Соня. – А тебе як звуть?

– Та ж Чудовисько.

– А мене – Соня. Ти хлопчик, правда?

– Я – чудовисько, – шморгнуло носом Чудовисько.

– Я мала на увазі: ти він, а не вона?

– Та, мабуть, він, – стенув плечима несподіваний гість і взявся розминати пластилін.

Чудовисько справді був мастаком баранців ліпити. Вони в нього виходили дуже акуратні й симпатичні. Коли баранців уже було з пів‑отари, Чудовисько підхопився.

– Буду йти, – пробасував він, – уже вечір.

– Приходь ще, – сказала Соня, відчиняючи вікно. – 3 тобою цікаво, Чудовисько в горошок.

– В горошок, в горошок. Я в бабу вдався, – кивнув Чудовисько. – Бувай!

– Бувай! – Соня зачинила за дивним гостем вікно і помахала йому вслід.

Чудовисько розтав у темряві. Тієї ночі Соня Довго не могла заснути: це ж треба – справжнісіньке чудовисько, та ще й чемпіон з баранців!..

Новорічний костюм

Чудовисько та Соня потоваришували. Майже щодня Чудовисько заходив у гості до Соні. Тобто залазив. У вікно. Вони гралися в різні ігри або ж ліпили баранців.

Через любов свого незвичайного друга до баранців з пластиліну Соня прозвала його Пластиліновим Чудовиськом. Проте для зручності називала скорочено – Чу. Чудовисько не заперечував.

Того вечора Соня була дуже заклопотана. Післязавтра в їхній школі відбудеться Новорічне свято. Буде яскрава ялинка, дарунки і, звичайно ж, маскарад. Тому Соня уже декілька днів старанно готувалася до свята, а ввечері, вкотре одягнувши свій новий новорічний костюм Червоної Шапочки, крутилася перед дзеркалом.

Раптом почулося уже звичне шкряботіння по склу. Вона підбігла до вікна й відхилила фіранку. По той бік шибки стояв Чудовисько, з голови до ніг присипаний снігом.

– Заходь мерщій, – відчинила вікно Соня.

– Привіт! – Чудовисько видерся на підвіконня і, зіжмакавши в лапі край штори, почав струшувати з себе сніг. Потім він зліз на підлогу, й Соня зачинила вікно.

– О! Що це ти прибралась якось дивно? Це в тебе нова піжама? – запитав Чудовисько, обмацуючи святковий фартушок.

– Це костюм Червоної Шапочки на маскарад, – пояснила дівчинка. – Правда, чудовий?!

– А хто така Червона Шкапочка? Ти в неї це поцупила? – остовпів Чудовисько. – Вона замерзне без одягу.

– Та ні, Чу! Червона Шапочка – це я.

– Ти? – Чудовисько збився з пантелику. – Ішов до Соні, а втрапив до якоїсь Шкапочки. Ну й дива! Отже, ти не Соня. – Та ні!.. Тобто так, я Соня. Але ж кажу: післязавтра в школі буде маскарад. І я там буду – начебто, не насправді – Червоною Шапочкою. Розумієш?

– Е, що тут незрозумілого. Ти хочеш усіх пошити в дурні, як оце зараз мене. Але навіщо?

– Нічого ти не зрозумів, – розсердилася Соня. – Я нікого не збираюся дурити. Пояснюю: це буде ма‑ска‑рад!

– Машкарад… Угу. Так би й сказала. А що воно таке?

– Ото дивак! То ти ніколи не був на маскараді?

– У…у, – закрутив головою Чу.

– І ніколи не святкував Нового року? – здивувалася дівчинка.

– Е, ніколи.

– Неймовірно! Хіба таке може бути?

– Не знаю, – знітився Чудовисько. – Зі мною все може бути.

– Ти обов'язково мусиш піти зі мною на маскарад, – вирішила дівчинка. – Тільки треба якийсь незвичайний костюм.

– Я й звичайного не маю. Навіщо мені костюм – чудовиська костюмів не носять. – Чекай, – сказала Соня.

Вона відчинила шафу й залізла досередини.

– Так… так, – почулося з шафи, – це не те… це… занадто старомодне… ось!

Чудовисько несміливо зазирнув до Соні, яка саме виборсувалася з‑під розкиданих речей з довгим шматком тюлю в руках.

– Дивися! – сяяла вона. – Зараз обмотаємо тебе – і будеш Сніжинкою!

– Не хочу бути Сніжинкою, – заприндився Чудовисько. – Вона холодна.

– Ну добре, – знизала плечима Соня і вдруге полізла до шафи.

Чудовисько знову з цікавістю встромив пелехату голову між відчинені дверцята.

– Це те, що нам потрібно, – за хвилю вдоволено промовила Соня, витягуючи з шафи великий татів бриль. – Будеш Мушкетером.

– А що роблять мушкотери – труть мушок?

– Вони б'ються на шпагах, стріляють з мушкетів, їздять на конях, потім з них падають!.. Круті хлопці, одне слово, – захоплено пояснила дівчинка. – Одягай!

– Я не хочу падати з коней, – знову скривився Чудовисько. – А чи не можна навпаки – щоб коні з мене падали?

– Не можна, – зітхнула Соня й знову полізла в шафу.

Цього разу вона видобула з‑поміж одягу старий бабусин чепчик.

– Будеш бабусею Червоної Шапочки, – сказала дівчинка й одягла чепчик на кудлату голову друга, зав'язавши довгі шнурки під підборіддя.

– А що роблять бабусі Червоних Шкапочок? – запитав Чудовисько.

– Бабусі… Вони співають дітям колискові, плетуть теплі речі на зиму, печуть смачні пиріжки…

– Досить! – зупинив Соню Чу. – Це мені підходить. Тільки можна уточнити одну дрібничку?

– Що саме?

– Бабусі тільки печуть пиріжки, чи їм дозволяється їх їсти?

– Звісно, що дозволяється.

– Домовились, буду бабусею. А мені пасує цей костюм? – Чудовисько підійшов до дзеркала. – Ще й як!

– А не замалий він для мене?

– Що ти, Чу, це твій розмір, – заспокоїла Чудовисько дівчинка.

– Ну, бувай! Я ще завтра зайду, – кинув Чудовисько, обома лапами обхопив чепчик і, не опускаючи їх, зник за вікном.

"Це ж треба, – чалапаючи по снігу, вголос роздумував Чу, – тепер у мене є такий прекрасний костюм. От якби побачили інші чудовиська – попадали б від заздрощів…"

Велике Жахливе Збіговисько

Та на другий день Чу чомусь не прийшов.