Юний читачу.

З дитинства, як і ти оце, полюбляв я розгорнути нову книжку і з головою поринути у світ пригод. Згодом, навчаючися в університеті, і сам твердо вирішив стати на письменницьку стежку. І став: почав працювати редактором дитячого журналу "Стежка". На сьогодні маю численні публікації віршів, казок, оповідань у журналах "Стежка" і "Соняшник". І тепер ось — першу книжку.

Читай з насолодою!

Олександр Дерманський

Передмова

Сам я вперше зустрів його ще тоді, коли не був письменником. Працював я в одному страшенно нудному місці — ресторані. І ось якось за кимось із відвідувачів туди прослизнув Онисько. Побачивши, що я нудьгую, вуж почав розповідати про себе: де живе і який він невиправний мрійник. Але, на жаль, у ресторанах вужів не дуже полюбляють, тому Онисько після недовгої розмови кудись запропав. На прощання він порадив і мені спробувати пофантазувати, як він — щоб веселіше працювалося і час швидше минав.

Декілька років по тому мені ще раз пощастило побачити Ониська. Він анітрохи не змінився: був веселим, дотепним і часом задумливим. Цього разу вуж розповів історію про сонце, що падало на повітку, про своїх друзів — Евридіку, Одарочку, Джека та Кузю.

Після тієї зустрічі Онисько більше не навідувався до мене. Може, він побачив, що я знайшов куди цікавішу роботу, а може, не має ані хвильки, аби заскочити на пару слів.

Оскільки мені украй не терпілося повідати про вужеві пригоди, то і вийшла ціла книга. Сподіваюсь, Онисько теж колись її прочитає і вподобає, як і ти, мій любий читачу.

Частина перша

НА ГОРОДІ

Розділ I,

у якому на повітку падає сонце, жук Джек збирається до Америки, а Онисько розганяє горобців

Праворуч від Ониськового кубельця мешкає жабка Одарочка. Вона неперевершена господарка, тому часто заклопотана хатніми справами або порається на городі. Ліворуч — оселя мишки Евридіки. Вона теж дуже хазяйновита, а ще вміє вишивати хрестиком і гладдю. За хаткою Евридіки, під листочком, — нірка хробачка Кузі. Кузя — дуже романтичний хробачок, він цілими днями виграє на скрипочці, щось собі мугикає під ніс і мріє стати відомим музикантом. За сусіду вважається ще й колорадський жук Джек, хоча він не має постійного помешкання і ночує то там, то сям, то в травичці, то під грудочкою. Взагалі Джек над усе любить ласувати картоплинням (на крайній випадок годиться сира картопля або чіпси).

Онисько — затятий фантазер і мрійник. Особливо він полюбляє мріяти, вилізши з-під гілля на город і ніжачись на сонечку. Коли вже дуже припікає, вуж заповза у затінок дивовижної високої рослини з товстим шкарубким стовбуром, лапатим листям і зеленою головою, яка щодня більшає.

У холодочку Онисько заплющує очі й намагається уявити, до яких розмірів виросте врешті голова рослини. Мимоволі він дослухається до дзижчання мух, які снують туди-сюди. Коли якась пролітає неподалік, він уявляє, що над головою проноситься надзвуковий реактивний винищувач, а за штурвалом літака сидить він, Онисько. Після сьомого винищувача мрійник зазвичай засинає.

Прокидається Онисько надвечір. Він смачно потягується, дивиться, наскільки виросла голова рослини, й повзе додому, щоби трохи погомоніти з сусідами та побажати їм доброї ночі.

Одного дня Онисько виліз з-під гілля помріяти й заснув. Прокинувшись, вуж побачив жахливу картину: з неба прямо на нього падало сонце! Воно було велике — на півнеба, з країв у нього тріпотіли жовті язики вогню!

— Рятуйте!!! Сонце падає! — зарепетував Онисько й вужем прослизнув між гілляки.

— Рятуйте! Там!.. Там!.. Сонце! — злякано кричав він.

Миттю позбігалися сусіди.

— І що з того, що сонце? — спитала Евридіка.

— Прямо на повітку!.. Велике!.

— Що на повітку? — не розуміли сусіди.

— Сонце падає на нашу повітку, — трохи оговтавшись, вимовив Онисько. — Я там саме на винищувачі…

— Зачекай, — перебив Джек, — на якому ще винищувачі?

Онисько знітився:

— Та то так… справи не стосується… А потім бачу — сонце прямо на мене падає! Ну, я сюди…

— На винищувачі? — запитав Кузя.

— Та ні, так — повзком.

— Що ж робити? — стривожилася Евридіка.

— Треба втікати до Америки, — рішуче сказав Джек, — у мене там родичі. У штаті Колорадо. Це з того боку Землі, якраз під нашим городом. Треба проколупати в Землі дірочку і…

— Колупай сам до своєї Америки, — обірвав його Кузя, — а нам і вдома непогано.

Усі закивали головами, погоджуючись із хробачком.

Цілу ніч розмірковували, що ж їм робити. Під ранок жабка Одарочка, яка весь час мовчала, мовила:

— А, може, воно вже впало? Піду-но подивлюся.

Одарочка вилізла з-під гілля, роззирнулася, звела очі вгору… і побачила, що ніяке сонце на повітку не падає, а висить там, де має висіти — у небі. А прямо над їхньою купою гілля розквітнув великий гарний сонях.

— От Онисько, от фантазер! — довго сміялися товариші, коли жабка все їм розповіла.

— Так то ж спросоння, — виправдовувався вуж.

Відтоді Онисько ще більше полюбляє лежати під соняхом, вважає красеня своїм і дуже пишається, що першим побачив його у всій красі.

— Тепер я володар цього соняшника, — каже друзям вуж.

Коли на золоту голову рослини із сусідніх городів злітаються горобці, щоб поласувати насінням, Онисько обов'язково їх розганяє:

— Ану, киш, сіробокі! Розліталися тут — мріяти заважаєте!

Розділ II,

у якому Онисько потрапляє під "метеоритний дощ" і непритомніє

Вуж гарненько поснідав і вирушив у путь.

Погода була чудова, і ніщо не віщувало неприємностей.

Поміж кущами городу вилися відомі тільки йому, Ониськові, стежечки. Вони перепліталися одна з одною, петляли і закручувалися в дивовижні, таємничі лабіринти.

"Гайну попервах на гарбузову грядку, — міркував собі Онисько, — перекинуся словом з джмелями, розпитаю про городні новини…"

Так він собі повз і, як завжди, про щось мріяв.

Ох уже це мрійництво! З нього починаються всі Ониськові пригоди. Ех, Онисько!.. Йому б не завадило бути уважнішим серед хитросплетіння стежечок, йому б за четвертим буряком повернути праворуч — до гарбузової грядки, а він поповз ліворуч — невідомо куди.

Поволі Онисько приходив до тями.

"Дивно, — думав він, — жодного джмеля. І жодного гарбуза. Це ж треба. Може, я заблукав?"

Він хотів був повернути назад, але… В одну мить знявся різкий вітер, картоплиння якось тривожно зашелестіло, і на город упали в'язкі сутінки. Над головою Ониська спочатку щось блиснуло, потім загуркотіло, і на картоплю, на стежки, на мрійника-вужа враз посипалися згори великі краплі дощу!

— Матінко! — вигукнув Онисько. — Я ж без парасольки!

Він кинувся до якоїсь нори, щоб сховатися.

— Упустіть! — кричав Онисько, ухиляючись від важких крапель. — Я скраєчку посиджу! Мені багато місця не треба: я худенький!

Але пикатий хом'як, який, як виявилося, жив у тій норі, був не дуже гостинним господарем. Товстун безцеремонно виштовхав змоклого вужа на вулицю.

— Багато вас таких худеньких тут шастає, а потім зерно мішками пропадає, — буркнув хом'як і затулив отвір нори величезною грудкою.

Та найстрашніше було попереду. Згори замість дощу почали сипатися круглі шматки чогось холодного. Вони аж свистіли, зрізаючи на льоту стебла картоплі та буряну, лупотіли довкруг вужа, і від тих ударів земля гула, неначе литаври. Ониськові ніколи не доводилося бачити град, але він пам'ятав цікаві розповіді бабусі про метеорити, які за її молодості часто падали на землю, тому й подумав, що розпочався метеоритний дощ.

Один такий "метеорит" боляче влучив бідоласі-вужеві по хвосту. Ониськові стало страшно.

— Посіче! Посіче на друзки! — волав він. — Де сховатися?!

Онисько не знав, у якому боці рідна повітка, тому кидався від одного куща картоплі до іншого, ховався то в ямку, то під грудку, то в ямку, то під грудку… Проте жоден сховок не міг урятувати наляканого вужа від дошкульних холодних ударів.

Онисько подумав, що цей жах ніколи не скінчиться, що ніколи не побачить своїх друзів, купи гілля, улюбленого соняха, не скуштує Одароччиних дерунів, не поміряє вишиту Евридікою сорочку… Але тієї миті, коли вуж подумав про сорочку, велика, масивна градина поцілила бідоласі точнісінько в голову.

Онисько знепритомнів…

Розділ III,

у якому Одарочка й Евридіка рятують Ониська від жуків кравчиків

— Ой, Одарочко, — забідкалася вона, — я так непокоюся за Ониська, так за нього хвилююся!

— А що трапилося? — спитала жабка, перевертаючи півлітрову баночку водомірок догори дном.

— Як?! Хіба ти не чуєш, який дощ нагорі періщить?

— Так то ж нагорі…

— Ага, — погодилася Евридіка, — а Онисько теж нагорі! Ще зранку як подався кудись — мов у воду впав. Може, й справді десь теє… впав.

— Ой лишенько, — сплеснула лапками Одарочка, — а там же, здається, і град іде!

— Аж земля стугонить — такий град. Що воно буде? Хоч би він десь заховався.

— Ось що, — Одарочка зняла з гвіздочка парасолю, — підемо його шукати.

— Ходімо, сестро, ходімо. Щось мені так неспокійно..

Одарочка з Евридікою вибралися з-під гілля і під розкритою парасолькою пішли поміж картоплею на пошуки Ониська.

Град уже закінчився, проте з неба ще падали доволі великі краплі дощу. Подруги рухалися дуже повільно: земля розкисла, і лапки раз-у-раз вгрузали у багнюку.