Заради життя (дитинство Авіценни)

"ЧОМУ?"

371 року хіджри (понад тисячу років тому), місяця вересня, саме в переддень найбільшого мусульманського свята Міхраджану заможний афшенський чиновник Абдаллах Ібн-Сіна возніс славу Аллаху за велику милість, яку йому подарували небеса: сьогодні Абдаллахова дружина, красуня Сітора, народила йому сина.

Хусейн, так щасливі батьки назвали свого первістка, поволеньки собі ріс, оточений любов'ю батька й матері та увагою няньок-служниць. Абдаллах тішився сином лише зранку та ввечері, коли повертався зі служби, або ж у дні святкові. А от Сітора невтомно віддавала малому тепло свого серця з ранку до ночі. Молоді батьки раділи своєму щастю й повсякчас прославляли Аллаха за його прихильність.

Хлопчик з перших днів здивував усіх напрочуд пильним, якимось ніби аж дорослим поглядом чорних оченят. Він довго роздивлявся обличчя кожного, хто нахилявся над його колискою чи брав його на руки, або ж, якщо нікого не було в полі його зору, вивчав візерунки на стелі чи деталі дерев'яної люльки, в якій лежав. І робив це не так, як інші немовлята, не бездумно, а з живою допитливістю, наче про щось собі міркував і складав певне враження про побачене, а часом, здавалося, навіть усміхався самими кутиками вуст або ж очима.

"Що за диво, цей малюк! — не могла натішитися Сітора. — Він так поглядає на мене, ніби хоче щось сказати, наче ось-ось слова яскравими метеликами вилетять з рожевих губенят. Але ж йому ще рано говорити, дуже рано. Треба ще почекати".

Одначе Хусейн чекати не схотів і одного дня заговорив. Точніше, він промовив однісіньке слово, проте і його було досить, щоб викликати радісне захоплення і глибокий подив у батьків.

З перших же днів Хусейнові надарували купу іграшок. То були фігурки різних звірят — віслюків, слонів, левів, мавп, павичів та собак, — а також фруктів, зірок і навіть місяця. Іграшки були переважно глиняні або дерев'яні, зате дуже яскраво розмальовані, тому подобалися малюкові. їх він теж довго і ретельно вивчав.

Якось Сітора взяла сина на руки. Він тримав у чіпкій долоньці череп'яного віслюка, нав'юченого кошиками з виноградом і персиками. Роздивившись іграшку з одного боку, малюк повертав її іншим і, кумедно насупивши чорні бровенята, далі зосереджено вдивлявся в цяцьку. Коли ж віслючок

був досліджений спереду, з обох боків і ззаду, Хусейн вирішив дізнатися, що ж у худобинки під хвостом. Для цього треба було перевернути фігурку догори дриґом, а маленькими рученятами це не вельми зручно робити. Втім, Хусейн був упертий і відступатися через якусь дрібницю не збирався. Захоплено сопучи, він почав крутити іграшку. Але не впорався. Віслючок раптом вислизнув з тендітних рук і впав додолу. Яким же був подив немовляти (з наступного речення вже буде зась його так називати), коли на його очах пречудовий віслючок — вухатий, хвостатий, з гарними кошиками по боках — раптом ні з того ні з сього розпався на силу-силенну негарних друзок, що порозліталися по всенькій кімнаті!

— Чому? — прорік Хусейн по хвилі зачудування, за яку в голові малюка перевернувся з ніг на голову цілий світ.

— Розумієш, синку, він же череп'яний... — почала пояснювати мама і раптом запнулася.

Що це?! Цього ж не могло бути! Хіба це він, її малюк, зараз спитав у неї "чому?"? Ні, даруйте... він не міг так спитати. Він ніяк не міг спитати, бо йому ще взагалі не личить розмовляти. А надто питати: "Чому?" Невже їй вчулося? Перевтомилася вона, чи що?

А Хусейн, не довго думаючи і допитливо дивлячись на матір, ще раз пролепетав:

— Чому?

Сітора ледь не впала. Вона не знала, що їй робити, куди бігти, кого гукати. Її кількамісячний малюк щойно сказав своє перше слово! Це було щось неймовірне. Сі— торі негайно захотілося поділитися радісною звісткою з чоловіком, але його не було вдома. Тоді вона побігла і скликала всю прислугу, що була в домі. Ніхто не хотів вірити господині, адже малий не міг розмовляти.

— Вам не вчулося, ханум? — боязко спитала одна з няньок.

— Присягаюсь Аллахом, він це сказав! — твердила Сітора. — Він промовив це аж двічі. Ану, Хусейне, скажи-но ще раз, — просила спантеличена мати, але хлопчик мовчав.

Слуги ще трохи постояли, почекали й порозходилися.

До вечора Сітора місця собі не знаходила, не могла дочекатися Абдаллаха.

Щойно чоловік переступив поріг дому, вона кинулася до нього й розповіла про все, що сталося. Абдаллах теж не міг повірити в таку дивовижу.

— Ти жартуєш, Сіторо, чи що? — промовив він.

— Та ні, не жартую, це правда! — запевняла його дружина. — Він два рази мене спитав. Хусейне, — звернулася до малого, — ану, скажи батькові те слово, скажи, синку, хай не думає, що я брешу.

Хусейн пильно дивився то на матір, то на батька, проте вперто мовчав.

— Ну, годі тобі жартувати, — починав сердитися Абдаллах, — я добряче стомився, тож не смійся з мене.

— Але я не сміюся, Хусейн навчився казати "чому?"— ледь не плакала Сітора.

— Я тобі не вірю! — вже майже гнівно випалив Абдаллах.

— Чому? — раптом спитав Хусейн, і в його голосі лунав докір: що ж ти, мовляв, татку, такий Хома невіруючий? Мамі треба завжди вірити — це ж моя мама.

Абдаллахові підігнулися коліна, й він сів на підлогу. Доки батько приходив до тями, малий ще кілька разів пролепетав своє "чому?" і щоразу не просто собі так, без пуття, — а доречно.

Відтоді Хусейн часто вимовляв улюблене слово. Батьки й усі, хто бував у їхньому домі, ще довго дивувалися з такої несподіваної кмітливості малюка.

Це було перше в житті слово, але не перше запитання Хусейна. Все його подальше буття складалося з безлічі запитань, на які він завжди намагався знайти відповіді.

ШОВКОВИЦЯ

У дворі росла стара розлога шовковиця. Трирічний Хусейн дуже любив смакувати її соковитими медовими плодами, що падали додолу, залишаючи на землі масні й липкі плями. Хлопчик по півгодини рачкував кругом дерева, аж поки його руки й обличчя ставали майже чорними від соку, а живіт — круглий і тугий, мов бубон.

Долі ласощів було багато, проте вгорі, на гіллі, їх було ще більше, й вони видавалися малому ласунові більшими й смачнішими, ніж ті, що вже попадали.

"Ото якби мені залізти на дерево та дістати їх, — облизуючись, мріяв Хусейн. — Тоді вже я поласував би..." Але хоч як силкувався він видертися по товстому стовбуру, та щоразу падав додолу, ще й боляче обдирав собі руки об кору.

Якось батько побачив це й насварився на сина.

— Хусейне, — сказав він, — я забороняю тобі лізти на шовковицю! Ще бракує, аби ти скрутив собі в'язи.

— Але ж там такі великі шовковиці, — сумно зітхав хлопчик. — Вони такі стиглі...

— Ці, що внизу, — теж стиглі, тому й попадали. Не лізь більше на дерево, воно високе, а тому небезпечно на нього лізти.

— А чому дерево високе, тату? — спитав Хусейн.

— Бо воно виросло, — стенув плечима Абдаллах.

— А я теж колись так виросту?

— Виростеш, — усміхнувся батько, — якщо не лазитимеш по деревах і не вб'єшся малим.

— Добре, — зітхнув хлопчик. Потім сів на землю й чомусь замовк.

— Ти що, журишся? — спитав Абдаллах.

— Ні, я думаю, — серйозно відповів Хусейн.

— А, думай, думай. Думати корисно, — промовив батько й пішов у дім.

Коли він знову вийшов надвір, то дуже здивувався. Хусейн сидів на тому ж місці, під шовковицею, в тій же позі, що й добру годину тому.

— Отакої! — вихопилося в батька. — Ти ще й досі думаєш, синку?

— Ні, — махнув рукою Хусейн, — я вже подумав. Тепер я чекаю.

— Чого ж ти чекаєш, скажи, коли твоя ласка?

— Чекаю, доки виросту, — пояснив малий. — Скажи, тату: чи мені так здається, чи я справді нітрохи не виріс, доки тут сиджу?

— Може, трохи й виріс, — знову всміхнувся Абдаллах. — Але хіба що трохи.

— Але ж я й разу не спробував лізти на дерево й ні разу не впав і не вбився! — обурився малий. — Ти ж казав, що виросту.

— Все не зовсім так, Хусейне, — вже серйозно спробував пояснити батько. — Щоб вирости, треба більше часу.

— І все?

— Ну... ще треба гарно їсти...

— Гаразд, — промовив Хусейн і порачкував до того місця під деревом, де нападало найбільше шовковиці. — Я буду їсти.

— На здоров'я, — зронив батько й пішов розпитати свою дружину Сітору, що служниці готують на обід, бо й сам після таких розмов відчув легеньке посмоктування в животі.

Через деякий час Хусейн сам прибіг у дім до батька.

— Ага, ти мене піддурив! — з порога прокричав він.

— Не можна так казати батькові! — розсердився Абдаллах. — Аллах учить шанувати батьків. Чому ти вирішив, що я тебе піддурив?

— Дивися, — хлопчик відхилив поли свого халатика, виставляючи напоказ круглого живота. — Я з'їв купу шовковиць, а знову нітрохи не виріс. Замість мене виріс мій живіт.

— І це добре, — Абдаллах ледве стримувався, щоб не зареготати. — Хоча переїдати — теж не дуже корисно.

Хусейн ішов од батька насуплений і спантеличений. "Все одно щось тут не так, — думав малий. — Нехай мій ріст пішов у живіт, але ж дерево не виросло. А що як воно теж виросло не вгору, а в якийсь інший бік?.."

Він прийшов до шовковиці, ретельно оглянув її з усіх боків, сів і знову задумався. Трохи так-от подумавши, раптом схопився на ноги, побіг до саду і повернувся до улюбленого дерева з мотикою, якою їхній садівник деколи розпушував ґрунт. Поплювавши на долоні, як це завжди робив садівник Алі, Хусейн заходився рити землю під шовковицею. Це виявилося важким ділом: мотика була велика й незручна, але в цій таємничій історії з деревом Хусейн вирішив з'ясувати все до кінця.

Він довбався під шовковицею, аж поки сонце перейшло на той бік, де за будинком зеленів чималий сад. А потім Хусейн чомусь вражено й радісно скрикнув, пожбурив мотику й помчав до батька.

— Я все перевірив! — гукнув він. — Мої здогади справдилися, тату! Ці дерева дуже хитрі!

— Не репетуй, — перебив сина батько, — розкажи все до ладу. Що там у тебе справдилося?

— Уявляєш, наша шовковиця теж виросла, але хитро— прехитро! Ану ж сам здогадайся як.

— Ну... — Абдаллах не знав, що відповісти. — Здаюсь одразу. Скажи мені сам.

— Уявляєш, вона виросла не вгору, — очі малого сяяли від гордості за власне відкриття, — не вгору, татку, а зовсім в інший бік!

— Це ж куди? — вдавав неймовірний подив Абдаллах.

— А вниз, ось куди! — захоплено випалив Хусейн. — Бачив таке?

— Ні, не бачив.

— Ходімо, — малюк ухопив його за руку, — зараз покажу! Під шовковицею Абдаллах угледів чималу купу землі,

поруч валялася мотика.

— Поглянь, — з переможним виглядом Хусейн підвів батька до ями й показав пальцем на кілька товстих відгалужень кореня.