ині. Поза очі звали хитрим лисом, бо був рудим і завжди виходив цілим з таких бувальців, де інший двічі голову втратив би. При Ользі чекав слушної миті й при Святославові теж і коли той не повернувся до Києва, Свенельд, що знову, вчетверте вже, звично став за правим плечем молодого князя, зрозумів: мить ця може ось-ось настати, жаль тільки, що сила тане, як сніг на веснянім осонні. Одного лише йому все життя не вистачало: Рюрикової крові в жилах, аби мати беззаперечне право на великокняжий стіл. Проте завжди тліла надія, що коли Рюриковичі перемруть, то достойнішого, аніж Свейнальд в Києві не знайдеться, а коли й не він, так сини – Мстислав чи Людвіг, особливо молодший, що його кияни Лютом прозвали – добре ймення для князя на Русі! Та ще, звісно, уповання було на дружину, що при Ярополкові приросла більш, як наполовину.
Обоє синів побували з отцем своїм в Болгарії, обоє сіклися з ромеями під Доростолом, рани мали, проте повернулися живі-здорові, зі шрамами, як і годиться витязям. Коли сів на великокняжому столі Ярополк та узяв собі в жони християнку з ромеїв, багато хто на Горі охрестився: вчувалося нарочитим та ліпшим мужам, що чинять те недарма. Тоді ж прийняв грецьку віру і старий Свенельд з обома синами – умів старий князь наперед мислити і синів того ж навчав. Та не думав він, що пройде шість літ і улюблений молодший син його, надія отця – Лют – загине від руки якогось там жовторотого Ольга, середнього Святославового сина, світлого князя Деревської землі...
Підкосила Свенельда Людвігова смерть. Вже й до скотниці рідше заходив, і на лови рукою махнув. Ще перед тим нещастям затіяли стіни городка поновити, терем більший зиждити, дитинець розширити, а опісля синової погибелі старий воєвода й дивитися на зиждителів не хотів – мусив Мстиша їхньому городку сам раду давати. Лише три літа спливло за тим, дарма, що й мста по Людвигові звершилася – згинув молодий Олег Святославич, аки пес, задавлений у рові Вручія[57] тілами власних воїв, що попадали туди разом зі своїм князьком, та те старого Свейнальда не втішило по-справжньому і скоро не стало світлого князя, варто було лише перемогти робичичу[58] Володимирові свого старшого брата Ярополка. Лишився Мстислав сам-один і, звикнувши все життя бачити перед собою широку спину отця, за котрою було так безпечно і просто жити, мусив тепер давати собі раду без сторонньої допомоги.
Змалку знав, що над ними, Свейнальдсонами[59] один лише великий князь Русі. Звик, що дружина отцева – цілий полк. Що на княжі лови їдуть сотні людей. Що почет[60] княжий – два десятки, а то й півсотні отроків. Що челяді повен двір. І що скотниця завжди повна м'якої рухляді[61], дорогої зброї, золота й самоцвітів. А головне, що скільки б ти не витратив з неї золота літом, наступної зими вона все одно наповниться знову, як наповнюється водою вичерпана, хоч і до дна, криниця.
Скарбницю він забрав напівпорожньою – до полюддя лишалося кілька місяців. З сином Інгваром сховав у надійному місці біля Сакова. Сховати сховав, а чи наповниться вона? Чим і звідки? З оцього клаптика наддніпрянської землі??
Трьом сотням отроків, двом десяткам челяді, домочадцям треба було щось їсти. Саков застогнав, а згодом звели плачі ще два сусідніх гнізда[62]: отроки тягнули з городищ все, що траплялося під руку – щоб прогодувати майже чотири сотні ротів, щодня забивали бика, на одну кашу йшло по десять пудів збіжжя. А коні? Сіно, ячмінь, овес – десятками пудів, так само щодня. Можна було купити прокорм за Дніпром чи в сіверян, але тоді Мстиші таке і в голову не приходило, адже усе життя прожив Свенельд, не сплативши на торгу жодного шеляга за сіно, збіжжя чи м'ясо. То пощо ж син має на те витрачати золото, котрого і так не густо?!
Та все ж, Мстиша, хочеш, не хочеш, зрозумів швидко: коли нині ще якось і перезимують, то наступної зими їсти вже буде нічого – ані його дружині, ані саковському люду. Не під силу Сакову витримати на своїх плечах стільки княжих отроків. Але й без дружини Мстиша подальшого свого життя не уявляв – то все одно, що на лютому морозі порти[63] зняти.
Опісля Масниці і взагалі біда почалася: по одному, по двоє-троє, а то й десятком почали зникати отроки. Безсила лють душила Мстишу, ненависть до паганина[64] Володимира налітала вогняним вихором, випалюючи душу, а потім на те згарище закрався страх, що одного дня залишиться взагалі без дружини. Той страх змусив потрусити скотницю – на чверть збільшив плату своїм "соколятам", а ще вимучивши з себе криву нещиру усмішку, бадьорим голосом пообіцяв, що з весни все буде краще, аніж за отця Свейнальда було. І ночами після того не спав: усе гадав, як зажити колишнім життям?
Податись до ляхів, пригнати звідти полон і посадити його навколо Сакова? Мало землі... І взяти її по сусідству ніде – уділ його якраз посеред підвладних Києву земель: хіба ж тягатися тепер Свейнальдсону з тим... робичичем, паганистом, спали його Божий гнів! Мучила одна-єдина думка, заплутана, як конопляна куделя, в голові від неї все крутилося, хурчало, мов веретено, але даремно: як не бився, а висукати з тієї куделі нічого не вдавалось. І коли вже лишилось отроків трохи більше двохсот, дійшов думки: та краще смерть, аніж отаке животіння!
Відгризти треба від Русі й собі кусень, такий, щоб вистачило не тільки самому безбідно віку дожити, а й дітям та онукам такожде. Але де? З ким?! З двома своїми сотнями? Клятий робичич!
Йому б отцеву дружину... Розбіглися, покинули, досі вже в того паганського братовбивці служать! Охочих гукнути б... А торки? Торки-и! Ось він, вихід! Доки ще по річках лід, Кумана треба шукати. Авжеж, Кумана! Не забув же старий каган, як ходили разом на хозарів, а потім і в Болгарію – не міг забути Мстишу, сина Свенельда! Він за золото допоможе. Така впевненість вселилась в ізгоя, що ще кілька днів по тому Мстиша немов на крилах літав. Скотницю відкрив, подарунки для кагана власноруч відібрав і дарма, що сніги були ще високі, до того ж і вкриті кіркою ожеледі, яка ранила коням ноги, – подався зі старшим сином та сотнею отроків за Рось, шукати Кумана.
Каган прийняв вигнанця немов свого родича – одна учта[65] переходила в іншу, навіть отроки повеселішали й повірили, що повернеться колишнє сите життя. Та Куман не поспішав з відповіддю. Коли Мстиша, змучений чеканням, починав допитуватися, коли ж нарешті каган дасть йому своїх воїв, у Кумана завжди була готова причина для відмовки.
– Кінь мусить після зими зміцніти. – заспокоював він гостя. – На слабкому коні не навоюєш. Нехай трави піднімуться.
Трава стала вище колін.
– Треба на літні стійбища відійти. Кобилиці ось-ось почнуть жеребитися, – заспокійливо мружив очі каган.
Донесли Мстишині послухи, що Володимирова рать рушила на ляхів.
– Отче! – заглядав у прикриті повіками Куманові очі варяг-вигнанець: – Пора! Саме Небо нам помагає!
– У нас кажуть: не сідай на лошатко, бо спинку зламаєш. Рано ще.
– Як же рано?! – у відчаї запитував Мстиша. – Київ без князя!
– Чекати треба. А що, коли ляхи Володимера посічуть? Кому, як не тобі, світлому князеві, на київський стіл сідати? А ти будеш хтозна де...
Повернувся Володимир, відвоювавши в князя Мешка Червенські землі.
Мстиша зубами скрипів та вдіяти не міг нічого. Знову чіплявся до Кумана.
– Коли??
– Які землі хочеш собі забрати? – чи не вдесяте запитував торк, немов і не чув до цього.
Мстиша що-що, а те обмізкував давним-давно.
– Отой клин, що між Десною та Сем'ю.
Куман довго думав, пестячи рукою сивого чуба, що звисав з його потилиці аж на груди, потім замислено казав:
– Там ліси. Торки степ люблять. Ми в степу сильні. Коня у лісі не прогодуєш, конем на стіну не подерешся. А чи не краще між Пслом та Сулою? Подумай.
Мстиша знову бісився, бо навіщо йому те Посулля, з котрого люд втікає від печенігів, але боячись позбутися єдиного друга, змовчував. Вже Володимир і на в'ятичів пішов – де ті в'ятичі! – а в Кумана все якісь відмовки знаходились: то йому нездоровилося, то боявся посилати своїх воїв, бо печеніги з полудня тиснули, то ще щось – восени почав розуміти Мстиша, що старий хитрун просто не хоче йти супроти київського князя. А йому вже так припекло, що хоч лягай та й помирай: знову отроки, з тих, що в Сакові лишалися, тікати почали, скотниця танула, мов сніг супроти березневого сонця – ще одне літо просидиш і залишишся без дружини, як липневий рак без шкаралупи.
Декому таке життя було б, як мед – і їжі вволю, і учти гучні, а після них лови – то на тарпанів[66], то з соколами на птицю, але муж, що здатен заглянути в майбутнє, скаже: "Учта скінчиться, вино вип'ється, що далі? В напоях опори немає, опора в тверді. А твердь зиждити треба." Мстиша мислив себе саме таким мужем, жив не лише днем нинішнім – на тиждень вперед думкою сягав. Побачивши, що з Куманом каші не звариш, вирішив і собі хитрити. Почав навесні обережно, тишком шукати серед торків молодих, гарячих, щоб кров у жилах кипіла.
Вісімнадцятилітній Пильтяй став на чолі роду ковуїв[67] минулого літа, після смерті отця свого, мужнього воїна Уртума. Кур'ян Пильтяїв таборився на самому краю степу, не так вже й далеко від устя Семі, хіба що кілька десятків верст – Мстиша зі своїми отроками на початку літа не одразу його й знайшов. Місцина, де зимував кур'ян роду ковуїв, поміж місцевих звалась Білі Вежі – через їхні шатра з білої повсті. Варяг чимось та й сподобався молодому ковуєві: на третій день порозумілися. Молодим звитяги хочеться, товару[68] заради срібла і полонянок задля розваги, тож Пильтяя довго вмовляти не довелось: за дві гривні сріблом на кожного комонного погодився повести свій кур'ян куди скаже Свенельдич. Мстиша, як старший та досвідчений, повчав:
– Гарячкувати не будемо. Позорити[69] тр