даш. – І Любима десь немає. Не доберемо, що діяти...
– Сохачан визволяти! Дорога туди одна, а в лісі ми сила! – бив себе в груди Давило, бо обидві його доньки були за сохацькими і суперечка спалахнула з новою силою.
– А жон, добро, город на кого покинемо?! Сохачанам уже не поможеш! – зривався на крик Третяк.
"Що вони мелють?! – Сивер не тямив себе від люті. – Город зараз хоч голими руками бери!"
– Ану ж тихо! – мимохіть вирвалося в нього і натовп знову притих, усі поглянули на комонного. – Ви тут, мов ті сліпці[30]: в норі сидите, а там, – Сивер простягнув десницю з чеканом[31] у бік Ятриці, – товкотнеча і ворота ще не зачинені! Торки наскочать – навіть до стіни не добіжите! На воротах лад треба дати! Дозорців вислати! Город заперти! Сотні розставити! За поміччю послати!
У голосі його була впевненість мужа, котрий добре знає те, про що веде мову і це одразу відчули всі, хто був на площі.
– Мости одв'язати! – схопився раптом Давило.
– На Ятриці вже! – Сивер кивнув головою. – Раніше треба було.
– Вірно рече!! – заволали з натовпу: – Озарич вой, витязь! На воєводу його!
– На воєводу! На воєводу Озарича! – підхопила решта і вже добрих три сотні горлянок з якимось полегшенням радо загорлали:
– Веди нас!!!
Відмовлятися, як поконом заведено, часу не було.
– Добре! – знову підняв руку Сивер. – Слухайте, сотники!
Він пробіг очима навколо себе.
– Педаше, бери півсотні охочих і через Лугові ворота мчи туди! – вказав на полудень. – Вистав дозорців і лад наведи! Твердою рукою: підводи, ремество – усе геть! Тільки люди і скот – зрозумів?
– Хто зі мною?! – вже гукав Педаш і кілька десятків натхненних новим воєводою мужів притьмом подалися з города.
– Міст за водою пусти! – схаменувшись, крикнув навздогін кожум'яці Сивер, а коли той махнув рукою – мовляв, почув, знову обернувся до сотників.
– Третяче! Збери свою сотню і зсередини стань супроти воріт. Коли що – поляжте, а ворота мають бути зачинені! Зрозумів?
– Авжеж! Мої – до воріт! – ледь перекричав натовп Третяк.
– Чия сотня на Лугових?
– Моя! – одноокий Зима підвів десницю з рожном.
– На Коропі міст одв'яжіть! Устигнете – кіньми чи волами на берег витягніть, коли ні – хоч спаліть!
– Усі на стіни! – Сивер тронув Птаха до натовпу: – Сотники! Воїв розставите й до Полуденних воріт – чекатиму вас на стіні! Любимову сотню бере під свою руку Ждан!
Затримався на мить, міркуючи, де залишити Птаха, і відчув когось поряд. Озирнувся – Шамро верхи, а на руці в нього білий кречет. І Хотен поряд, теж на коні. Де вони тут взялися? – немов з-під землі... Мовчки подивилися з Шамром один на одного і роз'їхались – нема часу на розмови.
Педаш був з тих мужів, що гори зрушать – тільки покажи які. Здолавши попід стіною більш, як дві сотні сажнів, що розділяли двоє городських воріт, його півсотня швидко відтіснила натовп від містка – мов мітлою змела його під лемент посадських, що рвалися в город, а далі вже було просто: вої перед містком стали гузирем[32], пропускали всіх чередою, жон з дітьми в першу чергу і втікачі підтюпцем, підтюпцем досить швидко почали зникати в череві города. Хтось обрубав линви вже розвернутого по течії мосту, кілька мужів його відштовхнули і той неспішно рушив Ятрицею: устигне в Короп потрапити – нападники назад не притягнуть, а переправлятися під стрілами їм буде непросто.
Коли вже поза стінами лишалось хіба що кількадесят жон, котрийсь із Педашевих дозорців заволав з верхівки старого в'яза:
– Орда-а-а!!
Жони в натовпі заверещали, немов Мару[33] побачили, рвонули до воріт, але Педашева півсотня їх стримала, лад відновився.
Сивер разом із сотниками стояв над Полуденними воротами і зачувши дозорця, вдивлявся в далечінь поля: де з'являться торки – між Старою могилою і Ятрицею, чи обігнувши діброву, вискочать навпроти мосту? Ще тільки піднявшись на стіну, він помітив на лівому березі кількох комонних – не надто й ховалися чужинські дозорці. Стояли на узліссі Старої могили і звіддаля спостерігали, що діється біля города та на його стінах.
Тепер же одесну наростав гул від кінських копит – ще досить далеко, там, за вербами, орда неслася по нивах, засіяних житом і людські серця від жалю обливалися кров'ю, в когось навпаки, кам'яніли від люті. Скільки їх там?! Сивер відчував, що всі дивляться на нього: як поведе себе новий воєвода? Що скаже?
– Діду, – Сиверове око вихопило з натовпу на стіні старого Одинця, – будь внизу моєю десницею. Збери отроків, жон. Усі стріли, луки, що по житлах ще лишилися, хай до тебе несуть. І казани – окріп готувати. Дрова такожде.
Говорив спокійно, немов про зведення терему, час од часу поглядав за стіну: що там, у Педаша?
– Педаше! Розметай місток, колоди в город забери! – гукнув, коли останні біженці постали перед ворітьми.
Колись давно той місток був підйомним мостом, що висів на двох товстих чепах і на ніч сторожа, обертаючи ворот, піднімала його, та з часом чи то кленові жеравці[34] потрухли або потріскались, чи чеп знадобився для інших потреб – вже ніхто й не скаже – але добрих двадесять літ минуло відтоді, як той місток перестали піднімати: став він собі простим містком. Залишати його нерозібраним – дарувати ворогу легкий доступ до воріт: тараном їх бити, а чи й просто палити.
– То добре, сину, – скрипів тим часом біля Сивера Одинець: – а ось послухай, що я скажу тобі: стріл і сулиць було колись повно у клітях городні[35], тільки вереї[36] на них старійшина навісив...
– Зіб'єш вереї – така моя воля! Коли щось там ще є – усе на стіни.
– Вірно речеш, Озаричу! – зрадів старий і посунув униз.
У хмарі куряви вихопилися з-за вербняку перші комонні, мчали лівим берегом Ятриці, їх все більшало, перші вже почали зупинятись навпроти посаду, а гул все стояв і нарешті з-за діброви Старої могили вихлюпнулась решта орди – більша її частина; кіннота затопила собою увесь лівий берег неширокої притоки: жодного клаптя вільної землі не було видно.
Ятриця від стіни на один перестріл[37]. Сивер напружено вдивлявся в орду торків: скільки їх? Тисяч чотири, можливо більше. Але ж не сорок! Не орда, виходить, лише кур'ян[38], ну, нехай, два. Ота купка комонних чимось явно вибивається з решти кочовиків – чим саме? Не ясно...
"Ех, нема в мене кінноти – хоча б сотні півтори-дві... – замріялося Сиверові, – Оце б сховати в посадських житлах дві сотні піших зі списами та луками, щоб вдарили із засідки, щойно орда по посаду розтечеться, а потім комонні з города – вирубали би впень: до Макошиного попливли б ці торки! Тьху! – аж озирнувся, чи ніхто думки його нікчемні не чує?... Спізнився ти з засідкою і комонних немає; радій ліпше, що зачинитися встигли. Нам би перший приступ відбити... Стільки коней – їм пашу треба; озимини хіба на день вистачить. Значить поженуть табуни на луг, торки ж на посаді лишаться, чи на Гульбищі. Вони тут, а коні там... Кочовик без свого коня, що сувир без ніг. Як би його... Думай, Сивере, думай!"
Кілька вершників тим часом подалися вздовж берега, шукали щось і таки натрапили: побачили чиюсь однодеревку, можливо, просто кимось покинуту. Витягли на берег, вилили воду, оглянули, певно, і ось уже двоє посідали в неї, гребли якимись ломаками – переправлялись.
Котрийсь з мужів почав натягувати лука, мірячись поцілити, та Сивер не дозволив: треба спочатку зрозуміти намір ворога, потім уже бити, до того ж і далеко, а стріли ще знадобляться для ближнього бою. Нападники тим часом, перепливаючи на довбанці Ятрицю, мітили прямо до купецьких насадів, що стояли під правим берегом, знайшли один з веслами – Ждана Ходотича – і вже на ньому повернулись до своїх.
Більш, як півдесятка мужів сіли на купецьку лодію, один з них тримав у руках стружіє[39] зі знаменом. Перепливли, зійшли на берег, кривою посадською вуличкою рушили до города. Йшли безбоязно, значить упевнені були, що засідка їх не чекає, значить, дозорці їхні все видивились, можливо, і в прибережній лозі сиділи.
Чужинці з вулички не виткнулись, стали сажнів за тридцять від воріт. Котрийсь горластий заволав:
– Не мечіть стріли! Мовити хочемо!
Сивер помовчав, далі гукнув:
– Не будемо.
Вийшов гурт зі знаменом і Сивер його упізнав: Свенельдів[40] стяг – синя вовча голова з дзьобом орла, ще в Доростолі бачив, а потім і в Києві. І в гурті, коли судити по броні та мечах, одні варяги. Он, виходить, хто там, на протилежному березі, виділяється з натовпу торків. Варяги й торки... Щось не в'яжеться.
– Мовте!
Та семеро варягів рушили до воріт. Видно було, що окрім мечів іншої зброї з собою не мають. На півдорозі знову зупинилися.
– Хто старший серед вас? – голос у горластого варяга немов у княжого бирича.
– А ви хто такі, щоб питати? – Сиверів голос був спокійним та впевненим: не можна показувати ворогові, що ти його боїшся.
– Світлого князя Мстислава Свейнальдсона сли!
"Що-о?! – мало не вигукнув Сивер: – Мстиша Свенельдич?? Що він тут діє, без отця свого?!"
Перезирнувся з Педашем та Третяком – ті, так достеменно не знали ніякого Мстислава Свейнальдсона, – і, помовчавши трохи, відповів:
– Не відаємо такого. Чути не чули.
– Пустіть в город, княже слово мовити будемо!
– Знайшли дурних... – буркнув під носа Сивер, знаючи, чого варті варяги, нехай і семеро.
– Ми самі вийдемо, – відповів коротко, – ждіть.
Прочинилися роблені з товстого дубового тесу ворота і семеро коропців вийшли з них: Сивер, Шамро, Третяк, Величко, Тур та ще двоє широкоплечих, високих городян – усі, як один – щоб бачили чужинці з ким ратитись доведеться. Педаш і Ждан лишились на стіні: "Ворота за нами зачиніть. Трапиться щось, – мовив до них перед виходом Сивер, – вам город боронити."
Варяги підійшли до самого рову, стали супроти воріт.
– Світлий князь наш, Мстислав Свенельдич, ... – почав один з варягів, з бородою, заплетеною в косу.
– Зачекай! – перебив сла Сивер: – Ти сказав "світлий князь"? Сіверяни свого світлого князя мають, в Чернігові сид