Таємниця старої обсерваторії

Чорний плащ

Якось у невеликому парку, де щодня гуляли Оленка і Влад, з'явився чудернацький Незнайомець у довгому чорному плащі. Він рішуче підійшов до Оленки і Влада. Діти трохи злякалися, бо їхні друзі вже подалися додому, а вони забарилися і йшли самі.

— Не бійтеся мене, — звернувся Незнайомець до хлопчика і дівчинки. — Я знаю вас і ваших батьків. У тебе, Оленко, є старший брат Марко. А у тебе, Владе, — старша сестра Леся.

— А звідки це Вам відомо? — Влад був,украй здивований.

Голос у Чорного Плаща був утомлений, але не злий.

— Довго пояснювати... Мушу звернутися до вас. Адже тільки ви можете мені допомогти.

— Ми? В чому? — насторожилася Оленка.

— Мені треба повернутися додому...

— Грошей у нас немає, — твердо сказав Влад. Він чув, як на такі натяки відповідала його сестра.

— Гроші не потрібні. Вони не допоможуть. Мені можеш допомогти тільки ти, Владе. Ходімо зі мною!

— Ні! Він з Вами не піде! — Оленка відчула щось лихе.

— Нам просто треба піднятися на пагорб над парком і пройти за паркан, до старої обсерваторії.

— Ви там живете? За тим парканом, кажуть, злі пси бігають... — завагався Влад.

— Немає там ніяких псів, запевняю. А обсерваторія — те місце, з якого я можу нарешті повернутися додому... Влад має тільки доторкнутися там до однієї речі, — і я вже вдома!

— Гаразд. Я піду з Вами, — Владу стало так цікаво, що на мить він забув про страх.

— Ми підемо вдвох! — несподівано для себе вигукнула Оленка. Вона не хотіла відпускати Влада з Незнайомцем.

— Добре! — якось дивно всміхнувся Чорний Плащ.

...Влад підіймався на гору за таємничим Незнайомцем. Хлопчикові було лячно, але цікавість долала страх. Оленка мовчки простувала слідом. Виявилося, що тут, на пагорбі, над старим парком, були справжні джунглі з дерези і бузини. Насилу помітна стежка примхливо звивалася в заростях.

— Незабаром побачите, — раптом озвався Незнайомець, і Влад з Оленкою здригнулися від несподівано глухого голосу.

Нарешті діти угледіли велику вежу з жовтої цегли. Верхня частина вежі дивно заокруглювалася і була схожа на половину кавуна, Тільки темна смуга на "кавуні" була лише одна. Та й не смуга, а глибока щілина правильної форми.

— Обсерваторія! — урочисто мовив Чорний Плащ.

— А де ж паркан, який видно із парку? Він стоїть довкруг вежі! — здивувалася Оленка.

— Якщо йти правильно, — зітхнув Незнайомець, — то жодних парканів ніде не буде... Нам треба зайти до вежі!

Оленка по-справжньому злякалася. Вона згадала, що з незнайомцями, надто ж у чорних плащах, не можна нікуди ходити. Влад мимоволі озирнувся. Довкола панувала незвична тиша.

— Ви ще не дізналися про ГОЛОВНЕ, — ніби прочитав їхні думки Незнайомець. — Про таємницю цієї обсерваторії... Я ж казав: там є одна річ. Втім, ходімо!

Незнайомець промовив це таким голосом, що діти відразу ж послухалися його.

До обсерваторії провадили високі залізні двері. Чорний Плащ дістав здоровецького іржавого ключа й, доклавши зусиль, відімкнув їх.

Всередині було не так темно, як гадалося. Через ту щілину в бані струміло достатньо світла, й вони уздріли довжелезну руру телескопа, якісь незрозумілі механізми, колеса і коліщата різних розмірів, лампи, вкручені рядами в темні пластини, щось на кшталт двигунів...

Все було вкрите густим шаром пилу. Оленка чхнула і... щось страшне та чорне зірвалося над її головою й почало ширяти в повітрі. Оленка зойкнула, а у Влада аж у роті пересохло.

— Це просто кажан, — байдуже зауважив Незнайомець. — Ви збудили його... А йому, можливо, снилася не ця Земля.

Тим часом Влад помітив щось схоже на крісло, таке, як на роботі у тата. Воно вигідно розмістилося біля телескопа. Либонь, сидячи в ньому, можна було крутити чудову мідну ручку, припасовану до зубчастого колеса, та обертати руру телескопа! Влад бачив у фільмах, що астрономи саме так націлюють телескоп на зорі! Він швидко вмостився у кріслі.

— Оленко, дивися! — гукнув Влад.

— Ні!!! — зойкнув Незнайомець.

Та було вже пізно...

Коли рожева імла розвіялася, Влад побачив, що він стоїть посеред обсерваторії. Споруда якось дивно змінилася — тепер вона сяяла, мов нова. Всі загадкові прилади, коліщата, механізми виглядали так, ніби їх щойно створили. Незнайомця не було, але Оленка стояла неподалік, біля цегляної стіни.

— Що відбулося? — роззирнувся довкола Влад.

— Ти крутонув оту мідну ручку, я вхопилася за тебе і... — Оленка була розгублена. — Я не знаю... Нас неначе поглинув вихор. А Чорний Плащ зник. По-моєму, слід йти звідси, — розсудливо зауважила Оленка.

— Якесь дивне в мене відчуття... А втім, ходімо! — урвав свою думку Влад.

Діти вийшли з обсерваторії й остовпіли. Довкруги лежала піщана пустеля. Саме така, якою її малюють у книжках. Пагорби із жовтого піску, що поросли якимись жалюгідними чорними кущиками, і де-не-де купки каміння. На очах Оленки з'явилися сльози.

— Що це таке? Де ми? То все витівки Чорного Плаща!

— Поглянь, Оленко! — вигукнув Влад. — Он там, на обрії!

І справді: далеко-далеко, на межі землі й неба, сяяло вогнями якесь незнайоме місто. Шпичасті хмарочоси мерехтіли блідо-зеленим світлом.

— Ходімо на розвідку, — запропонував Влад. — Треба дізнатися, як усе довкола могло так швидко змінитися. Підемо до того міста.

— Гаразд, ходімо.

Варто було дітям зробити кілька кроків, як вони вже стояли на околиці міста.

— Як це ми так швидко просунулися?— здивувався Влад.

Сонце пригрівало не на жарт. З узбіччя дороги, де стояли діти, було видно, що довкола хмарочосів літають якісь апарати, схожі на гелікоптери. А дорогою, повз дітей, мчали автомобілі, але не в звичному порядку. Щоб перейти таку дорогу, треба було подивитися спочатку праворуч, а не ліворуч.

— Здається, ми потрапили на іншу планету! — зауважила Оленка.

— Не може бути, — засумнівався Влад. — Ми ж нікуди не летіли і до космічного корабля не сідали.

— А обсерваторія?

— Ну... вона не схожа на ракету... — вагався Влад.

— Може, ми мандрували у часі? — міркувала Оленка.

— Такого не буває!

— Ласкаво просимо гостей на екскурсію нашим чудовим містом! — поруч із Владом і Оленкою зупинилося дивне авто. З вікна виглядав лисий чоловік із зеленкуватим обличчям і червонястими очима, які блищали, мов скло. — Вам, як я зрозумів, треба дістатися на вулицю Шовкову?

— Непогано було б... Адже наш будинок на сусідній вулиці, — прошепотів Влад Оленці. А вголос відказав: — На жаль, ми не можемо сісти у авто до незнайомої людини!

— А ми вже познайомилися! Сідайте, Оленко і Владе!

Діти не встигли здивуватися, як опинилися на задньому сидінні автомобіля. Він безшумно рушив. Випереджаючи запитання, дивний водій сказав:

— А у нас всі авта безшумні. И усіх хлопчиків звуть Владами, а дівчат — Оленами!

— Як це може бути? — образилася Оленка. — Як же їх усіх розрізнити?

— А навіщо? — зареготав водій. — Адже всі діти однакові! А дорослі — й поготів!

Водій мчав широкою дорогою, долав перехрестя, мости... Зблизька, крізь великі вікна хмарочосів, дітям вдалося роздивитися, що там працюють якісь незрозумілі машини. Від них тягнуться барвисті дроти, з шаленою швидкістю обертаються кола, диски. Всю цю машинерію приводили в рух зморені люди, які без упину крутили великі колеса, схожі на корабельні штурвали, приєднані до чорних ящиків.

— Чи довго ще їхати? — запитав нарешті Влад.

— Якщо вам набридла ця чудова мандрівка, то ми вже й приїхали! Треба було просто мені сказати! — знову зареготався водій. — Виходьте! На вас чекають он у тому палаці!

Діти вийшли і побачили не таку вже й високу, але простору споруду, яка блищала, мов сталь. Вона була прозора, і всередині видно було велику залу.

Оленка озирнулася і сторопіла: на голові у водія раптом з'явилася фіолетова напівпрозора ґуля, що блимала, мов електрична лампочка. Вона хотіла показати її Владові, сказати йому про це, але авто блискавично зникло.

Діти увійшли до сяйливого дому. Обабіч пурпурової килимової доріжки стояли безрукі істоти у військових мундирах. Вони поглядами вказували Оленці і Владу, що йти треба саме по цій доріжці. Вона привела їх до чорного трону, — він стояв у глибині зали, й діти спочатку його не помітили.

На троні сиділа якась похмура істота — вона була дуже схожа на водія, котрий привіз Влада й Оленку. Рукою із довгими пазурами істота чухмарила шпичаки, які росли в неї на голові.

— Отже, незаконне проникнення із так званої Землі! — прискіпливо глянув на дітей зеленкуватий володар трону.

— Чому так званої? — запитав Влад.

— Тому що мені доповіли, звідки ви! Навіть не намагайтеся брехати! Бував я у вас. Наказую вам блукати цим містом до знемоги!

А як підростете, то працюватимете на мене! Будете допомагати моїм машинам добувати зелені пластинки з листя рослин!

— Отакого! — розсердилася Оленка. — Ви навіть на людину не схожі, а вирішуєте за людей! Тікаймо, Владе!

— Кусайте їх! — заволав володар трону, вишкіривши ікла, і люто затупотів кудлатими ногами із червоними кігтями.

Діти помчали пурпуровою доріжкою, спритно уникаючи істот, які намагалися вкусити їх гострими зубами. Ось вони вибігли надвір і несподівано потрапили на біжучий тротуар, що рухався уздовж будинків. Було видно, що широкий проспект із тротуаром тягнеться аж до пустелі, якою вони й дісталися до міста.

Оленка і Влад чимдуж бігли тротуаром. За ними гналися зубані в мундирах. Наприкінці проспекту тротуар робив коло і повертав назад. Діти, не змовляючись, стрибнули з нього просто у пісок. Істоти не наважилися стрибати. Вони люто клацали зубами, але тротуар повіз їх геть.

Діти озирнулися. Звідси було видно обсерваторію.

— Мамо! — вигукнула Оленка.

— Злякалася? — Влад ніяк не міг відхекатися.

— Та ні, — усміхнулася Оленка, — он іде моя мама! І тато! І твої батьки теж!

Справді, до Влада і Оленки по піску легко йшли їхні батьки. Вони рухалися півколом, простягнувши до дітей руки. Обличчя у них були якісь застиглі й наче неживі.

— Підійдіть, ми вас обіймемо! — озвалася Оленчина мати.

— Ближче, ближче, — кликав тато Влада, — вас погано видно!

Тут Оленка з жахом побачила, що у їхніх батьків на ногах ратиці, точнісінько такі, як у свині, яку вона бачила в бабусі у селі!

— Тікаймо! Це не наші батьки! Вони несправжні! — закричала Оленка.

— Бачу! — здригнувся Влад, адже й він помітив жахливі ноги цих істот.

Діти почали задкувати.