Відьма навчена

Ільченко Олесь

ВІДЬМА НАВЧЕНА

Містичний детектив-трилер

Глава 1

Київ, 4 червня 2006 року

У кабінеті керівника слідчої групи Василя Бойка засідання тривало вже з півгодини. Що довше, після доповідей підлеглих, вони розмірковували про недавні події, то менш зрозумілою ставала справа з пострілами в центрі Києва, на вулиці Великій Васильківській.

— Ну, чому ці журналюги знають більше, ніж ми? — запитання майора міліції Бойка було радше риторичним, аніж адресоване колегам, які сиділи в невеликому кабінеті. Купа газет на столі в майора унаочнювала роботу журналістів. — Кожна друга міська газета сьогодні висуває свою версію замаху, а всі разом ці репортажі з місця подій складаються у доволі цікаву картину… А ви? Про що дізналися ви?

— Телевізійники, газетярі, всі журналісти — просто тріпачі, — невдоволено пробубонів слідчий Сергій Зеленський. — Навигадують… Василю Петровичу! Ну, як могла людина після кількох прицільних пострілів кілера встати й піти геть? Підвестися, обтруситися, забути про влучення…

— Але водночас другого червня цього року, в понеділок, як у нас записано, була тяжко поранена дівчина-підліток, — похмуро мовив Бойко, — і вона таки стікала кров’ю.

— Може, й не було ніякої дівчини? — наполягав Зеленський.

— Не було?! По-перше, — почав перераховувати Бойко, — кров на асфальті. По-друге, свідчення кількох людей — про поранену дівчину. Вона впала після другого пострілу і лежала просто на дорозі. Утворився страшний автомобільний затор. Кілька водіїв вийшли з машин, але коли вони наблизилися до худорлявої, з чорним волоссям дівчинки (так її описують усі), та несподівано підвелася, водночас витираючи кров з обличчя… А потім перейшла на інший бік вулиці — до Пасажу на Васильківській. Адже всі авта стояли, і вона могла вільно перетнути дорогу. Я правильно переповідаю, Григоровичу?

— Так точно, — підтвердив літній чоловік, старший слідчий Іван Луцик. — Достовірно встановлено, що кілер стріляв із вікна чоловічого туалету в кінотеатрі "Київ". Там крайня кабінка вбиральні має не заґратоване, вільне вікно, яке виходить просто на Велику Васильківську. Ідеальне місце для стрільця! В цьому кінотеатрі квитки перевіряють безпосередньо перед входом до глядацької зали. Отже, кілер міг спокійно зайти до кінотеатру, пройти в туалет до потрібної йому кабінки, зібрати зброю, вибрати мішень і стріляти! Ми зараз встановлюємо — за знайденими трьома гільзами, — якою саме гвинтівкою він користувався…

— Але виникає питання, — втрутився в розмову лейтенант Ігор Опанасенко, — в кого стріляв кілер?

— Тобто? — не зрозумів Зеленський. — Якщо вірити свідкам, їхній історії про вбиту і воскреслу дівчинку…

— Але в ту дівчину влучила друга куля, з другого пострілу. Так кажуть свідки, — вів далі Опанасенко. — А перша і третя кулі потрапили в автомобіль підприємця Олексія Трача. Гадаю, що саме він і був мішенню для кілера.

— Я цього не виключаю, — зауважив Бойко. — Але Трач заяви не писав, замах на себе виключає, і сказав, що його автомобіль, який стояв у заторі на дорозі, ушкоджений незначно. Лише двома кулями, бачте! Трач дав свідчення, сенс яких зводився до того, що кулі, які влучили в задню частину автомобіля, були призначені для когось іншого.

— Але він таки був на задньому сидінні автомобіля, — примружився Луцик. — Поблизу від тих куль…

— А ви вже дізналися, чим займається цей Трач? — поцікавився Бойко.

— У нього багатопрофільний бізнес, — доповів Сергій Зеленський. — Продаж оргтехніки, він намагається розширити свою участь як регіональний дилер у продажу засобів захисту рослин виробництва іноземних фірм, займається фармацевтикою, якимись біотехнологіями…

— Біотехнологіями? — здивувався Бойко.

— Ну, принаймні так він себе "позиціонує", як прийнято казати в бізнесі, — пояснив Зеленський. — Його фірмі навіть належить якась лабораторія на вулиці Булаховського. А поруч із нею — склад для отих "засобів захисту рослин".

— Казна що! — розсердився Бойко. — Знову товчемо воду в ступі! За всіма ознаками, замах мав бути на Трача як на підприємця. З кимось посварився, комусь щось не дав… А пораненою виявляється якась дівчинка. Смертельно пораненою! І вона зникає. Трач від усього відхрещується, кілера, звичайно, і слід прочах. Фотопортрет на стрільця, цього чортового "Вільгельма Теля" чи як його? — "Робіна Гуда" ми не здатні зробити… Коротше кажучи, допоможіть, люди добрі, столичній міліції — хто чим може!

— Василю Петровичу, не гарячкуй… — примирливо сказав Луцик. — Хлопці зараз намагаються з’ясувати особу дівчини. Можливо, вона була в кінотеатрі, її могли запам’ятати касирка, білетерка… Вийшла після кіна й… потрапила у таку халепу. Паралельно перевіряємо всі лікарні, поліклініки, травмопункти — чи не зверталася до них подібна дівчина, сама чи разом із кимось. Водночас Опанасенко й Зеленський розробляють і того Трача, — що він там хімічить зі своїми хімікатами, які в нього стосунки з друзями-суперниками, з податковою… Ну, і взагалі… До речі, хлопці-рихтувальники з авторемонтної фірми "Буше" вже знайшли й віддали нам обидві кулі, які влучили в "мерс" бізнесмена…

— Це вже більш-менш… — зітхнув Бойко. — А все одно, бозна що відбулося: постріли є, а кілера нема й потерпілих… теж немає? Що сказати? До роботи!

Глава 2

Волинська область, 30 квітня 2006 року

У забутому Богом волинському селі, в крайній хаті під лісом, у ніч на перше травня помирала стара. Напівпорожнє село було сумним видовищем: дехто подався на заробітки, чимало стареньких відійшли в кращий світу… А зараз настав час піти й бабці.

Крім молоденької вродливої племінниці Оксани, яка сиділа коло її ліжка, біля баби Палажки нікого не було. Стара примудрилася посваритися з усіма, щоправда, нечисленними родичами, знайомими, сусідами… Лише Оксана чомусь жаліла навісну, буркотливу і гнівливу бабу.

— Скоро вже, — неначе сама до себе, мовила стара, лежачи горілиць і тяжко дихаючи.

— Ви ще одужаєте, бабо, — втішала її племінниця.

— Ні, — стогнала та. — Не буде мені ані одужання зараз, ані прощення на тім світі.

Блимала лампочка, рухалися убогою хатиною якісь тіні, а пучки зілля, що висіли замість образів у кутку, неначе ворушилися.

Старій ставало гірше. Вона стогнала, намагалася повернутися на рипучому ліжку. Потім почала скреготіти зубами, дико витріщати очі. Долаючи страшні судоми, баба проказала хрипким голосом:

— Оксано! Підійди ближче! Крім тебе, нема нікого… кому б я могла… Я маю передати… Легше мені буде…

— Ні! — відступила подалі перелякана Оксана.

— Підійди! — неначе шипіла стара.

А на горищі в цей час щось гупало, кахикало, рипіло…

Коли племінниця несміливо наблизилася до ліжка, стара несподівано спритно вхопила її за руку. Дівчина злякалась, хотіла вирватися, та не змогла. Рука Палажки нагадувала лещата.

І звідки взялася така сила у старої? Баба тим часом, дивлячись на племінницю безумними червоними очима, щось говорила. Слів неможливо було розібрати. Невдовзі це белькотіння перейшло в несамовите виття. Племінниця разом із бабою кричала — від жаху, щосили смикаючи руку. Проте так і не змогла вирватися.

Ураз виття урвалося. Баба затихла, померла. Шум на горищі також припинився.

Дівчина нарешті вивільнила руку і тепер, плачучи, сиділа на підлозі. Потроху заспокоївшись, Оксана звела очі, глянула на бабу і жахнулася — на ліжку лежала справжня мертва відьма — з пазурами замість нігтів, з іклами, які стирчали із заюшеного кров’ю рота.

Оксана вибігла з хати, обіперлася об дерево, її нудило. Вона не втрималася і почала тяжко й довго блювати.

Геть змучена, нарешті витерла рота і раптом голосно і злісно розсміялася, блиснувши своїми чорними очима.

Глава 3

Волинська область 2 травня 2006 року

На похорон Палажки людей зійшлося мало. Кілька старих бабів і дідів з потворними обличчями, двійко п’яничок, яким кортіло "прикластися" на поминках, та гарний юнак років двадцяти двох — двадцяти трьох.

— Нарешті Господь забрав Палажку, — гомоніли баби, дивлячись на похорон.

— Бути в пеклі старій відьмі.

— І не кажіть. І досі страшно згадувати її очі.

— Може, Маріїн малий перестане заїкуватись? Як зурочила вона його, так ото й досі…

— Дасть Бог…

— А батюшка не відспівував…

— Спаси й оборони нас…

— А що то за хлопець?

— Та новий же вчитель біології і географії. Каже: "Піду на похорон, бо хоч небіжчицю і не знав, та племінниця її, Оксана, — чудова учениця, має школу з медаллю закінчити"…

— Не знає, що то за потвора в труні лежить. А то не пішов би.

— Та молодь нині ані в Бога, ані в чорта… Тим паче — городський…

…На Палажчиній могилі поставили великого дерев’яного хреста. Але до ранку він невідомо куди зник…

Глава 4

Волинська область, місяць по тому

У сільському клубі гуляла молодь: один-єдиний нечисленний клас закінчив школу. Всі вже були трохи п’яні, веселі.

— Вітаю вас із закінченням школи! Хай вам щастить у житті! — говорив молодий учитель вчорашнім школярам. — Ну, а тепер будемо танцювати!

Учитель Андрій Георгійович танцювати любив і вмів. Танцював він залюбки з усіма випускницями — і, звичайно, з Оксаною.

— Де ви, Андрію Георгійовичу, так гарно танцювати навчилися? — кокетувала Оксана, коли вони нарешті відійшли вбік трохи відпочити.

— О! Були добрі наставниці! — усміхнувся Андрій. — Оксано, прошу, звертайся до мене просто на ім’я — Андрій. Адже школа вже позаду.

— Гаразд, — швидко погодилася Оксана.

— Що думаєш тепер робити? — пильно дивився на дівчину Андрій.

— Хочу спробувати в медичний вступити, до Києва поїду, — швидко відповіла Оксана. — Цього року, а може, наступного… Краще, мабуть, якийсь стаж перед медуніверситетом мати…

— Молодець! — підтримав її вчитель. — Звичайно, туди важко вступити, але ж у тебе медаль. Я теж хочу повернутися до батьків у Київ…

— Може, вийдемо на повітря? Тут накурили… — запропонувала Оксана.

— Ходімо!

Чудовий літній вечір оповив мальовниче село. Оксана й Андрій і самі не помітили, як дійшли до річки, розмовляючи дорогою про все на світі. Потім вони довго цілувалися і не могли натішитися губами одне одного…

Глава 5

Волинська область, 20 серпня 2006 року

Гожого дня Оксана і Андрій грали весілля. Вирішили робити його в селі, в якому вони й покохали одне одного… Батьки Андрія теж приїхали сюди з Києва.

1 2 3 4 5 6 7