Місто з химерами (уривок)

СМЕРТЬ У КОСТЕЛІ

Хмара, що спустилася на землю... густий туман... якась невагома вата огортає зусібіч, робить зір зайвим. Охоплює безпорадність, млявість, апатія, розгубленість. Мабуть, отак сприймає світ ненароджений малюк... Чи це й справді хмара, готова загуснути ще більше, набрякнути і розродитися звуками? Словами? Самим життям, сутність якого може висловити тільки тиша?

Діти поспіхом виходять із костелу на величезний зелений луг, за яким далеко, майже на обрії, видно панський будинок із колонами. А малюків переслідує голос органа, немов увібравши в себе грізні інтонації панотця".

Владислав Городецький прокинувся і деякий час не міг збагнути, де він. Чи вдома, в родинному маєтку? Знову малюк на причасті в костелі? Чий то будинок біліє на пагорбі? Батьківський? Де перебуває зараз, сієї миті?

Так, звісно, він у Києві, вдома, серед теплого літа, й у нього сьогодні багато невідкладних справ. Отже, знову сон. Насправді Лєшек Дезидерій Владислав уже стомився від усього. Скажімо, від нескінченних мандрівок у різних снах, часом страшних. Небезпека, невидима іншими, навіть близькими людьми, наблизилася до нього впритул Городецький гостро відчував це. І навряд чи хтось міг би йому допомогти...

Того ж таки гожого серпневого дня автомобіль-ландоле пана Владислава хвацько підкотив до садибної ділянки на Великій Васильківській. Тут поволі зростав новий костел, дозвіл на будівництво котрого майже вісім років тому надала київська міська управа на прохання римо-католицької громади міста. Зводили його, можливо, не так швидко, як хотілося, але невпинно, аршин за аршином.

Із авто вийшов його шофері власник, сам архітектор. Нове шкіряне шоферське вбрання дуже пасувало панові Владиславу. Він прискіпливо глянув на майбутній костел у густих риштуваннях. Робітники, мов мурахи, спускалися й підіймалися, були зайняті будівничою справою. Один із них, молодий і худорлявий, саме незґрабно і якось несміливо користувався лебідкою. "Знову він!" зітхнув Городецький. Цей чоловік запам'ятався архітекторові через свої лінькуваті й недоречні рухи, що так контрастували із упевненою і жвавою роботою інших будівельників. Пан Владислав згадав: по обіді має зайти до театру "Соловцов". Адже він так захопився вигадуванням нових зразків взуття й костюмів для акторів... У театрі на нього, завжди елегантного й вишуканого, сьогодні, як завжди, дуже чекали...

Проте наразі настрій йому зіпсував отой незграбний і ніби сонний молодик. Городецький не терпів роботи абияк.

Тимчасом до архітектора вже поспішав його помічник, студент політехнічного інституту, розумний і жвавий Олександр Леонтьев. Очі Владислава потепліли: цієї миті він пригадав, як Олександр брав участь у проектуванні Городецьким кенаси для громади караїмів міста. Леонтьев все і всюди встигав: водночас він ще навчався в київського будівничого й допомагав Городецькому.

Квапився назустріч і старший майстер Петро. Усміхаючись чи не ширше за свою немалу бороду, він звернувся до пана Владислава: "Ваше високородіє! Ваше..." "Облиш, скривився Городецький. До чого тут чиношанування?" "Е-е-е, почав Петро, Владиславе Владиславовичу, ми тут, теє... Все гаразд. Як слід. Стараємося!"

Городецький, здається, не дуже дослухався до слів майстра. Він ще раз глянув на Леонтьева, потім угору, на робітника,!' трохи роздратовано гукнув: "Гей, люб'язний!" Хлопець озирнувся на голос, переступив із ноги на ногу, хотів чи виструнчитися перед архітектором, чи щось сказати, похитнувся, дошка риштувань під ним тріснула, він ухопився руками за повітря і каменем полетів униз...

За декілька секунд заюшений кров'ю молодий чоловік лежав долілиць на землі. До робітника бігли товариші, Леонтьев і Петро з Городецьким...

І без медиків було зрозуміло: юнак мертвий.

— Боже праведний! важко дихав Петро. Та що ж це?!

— Олександре, лікаря, негайно! наказав сполотнілий Городецький, і Леонтьев побіг до найближчого поштового відділення біля Троїцького базару, на Велику Васильківську, номер 92, аби телефоном викликати карету товариства швидкої медичної допомоги.

Архітектор трохи помовчав.

— І поліцію треба сповістити... додав він. Як його... звали?

— Юхим, відповів приголомшений Петро. Юхим Кевліч. Вісімнадцять років... Було.

Після пояснень поліцейським чинам, які прибули на місце трагедії, лікарям із рятувальної станції швидкої допомоги, що просто засвідчили смерть юнака й забрали тіло, не перекладаючи цей труд на команду "труповозки", Городецький мусив таки їхати до поліційного відділку давати нові, з усіма подробицями, свідчення.

Відтак його день пішов шкереберть. Про візит до театру вже не йшлося. Поліцейські неначе зраділи страшній і водночас легко розкритій справі, котра серпневого дня нотувалася-лягала дрібними літерами на казенні папери. Винуватець єдиний: модний архітектор Городецький, чия недбалість призвела до трагедії на будівництві.

Найприкрішим для пана Владислава, крім наглої смерті робітника, було те, що неприємності тільки починалися. Завтра Городецький мусив іти до вищого поліційного начальства із новими поясненнями, доводами, спростуванням звинувачень...

Вітерець залітав у прочинене вікно одного з великих кабінетів "присутствених місць", доносячи хвилі передзвону від осяяного сонцем Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. З площі долинали вигуки морозивників, які спекотної днини пропонували холодні солодощі різних сортів, укладені на візках або в діжечках просто на їхніх головах. "Сахарно-морожено!" кричали торговці, й кияни підходили до них по ласощі. А на столі високого поліційного чина протяг ворушив купку газет, кожна з них нагадувала про сьогоднішню дату 20 серпня 1904 року. Зокрема верхня, "Кіевлянинь", немов тицяла зодчому в очі заголовок: "Катастрофа в садибі нового костелу". І решта київських газет скидалася на стос неспростовних документів для звинувачення й вироку нездарі-архітектору. Шпальти немов захлиналися, смакуючи безглузду смерть Кевліча й натякаючи на низький фаховий рівень модного, одначе занадто екстравагантного з багатьох поглядів Городецького. Будівничий позирав то на газети, то на огрядного господаря кабінету, який, сидячи навпроти нього, час від часу немов щось струшував із новенького мундира. Нервова бесіда вже тривала з чверть години.

Пане Городецький, ви розумієте, що цей... це... поліцейський чин кахикнув і підкрутив вуса, неспроможний дібрати точне слово для того, що сталося. Це вчорашнє... м-м-м... убивство, я підкреслюю, вбивство, бо загибель такого молодого хлопця інакше назвати не можу, перекреслює ваше реноме й ім'я людини, архітектора? Отже, на підставі експертного висновку інженера Андрія Павловича Феокритова й свідчень очевидців, ми змушені порушити проти вас кримінальну справу і взяти підписку про невиїзд!

— Bu забуваєтеся! спалахнув Городецький. Яке вбивство?! Яка підписка?! Юхим... Юхим Якович Кевліч загинув через власну необережність. Він просто неуважно користувався лебідкою, я вже пояснив вам! Робітник не втримався на риштуваннях! А пан Феокритов ще надто недосвідчений, аби робити такі висновки. Помилкові висновки!

— А проте свідки кажуть, що саме ви...

— Я вимагаю повторної експертизи! не втримався Городецький.-Залучення людей, котрі розуміються на будівництві!

— Не думаю, що це може щось змінити, спохмурнів мундир. —1 кого б ви запропонували?

— Цивільного інженера й архітектора Безсмертного, професора політехнічного інституту Кобелева і міського архітектора Брадтмана.

— Ми розглянемо вашу пропозицію. А поки що... господар кабінету встав, даючи зрозуміти: розмову закінчено.

— Маю честь! ледь кивнув Городецький з порога кабінету.

Мундир промовчав, подумавши: цей елеґантний пан теж, мабуть, із отих одвічних бунтівників, заколотників, гонорових і неблагонадійних поляків, чорти б їх узяли! Сибір за ними всіма плаче, а вони, бачте, костели будують!

Роздратований Городецький стояв на розі Володимирської і Великої Житомирської вулиць. Хоч іди до Старокиївської аптеки по заспокійливі краплі! На жодному полюванні він не переживав такого сум'яття почуттів. Сто дзяблів у пельку кожному поліцейському! А він ще мав заїхати на Куренівку до тещі, Корнелії Францівни Марр, котрій заманулося чомусь відвідати перший пивоварний завод, що належав їй.

Майже сто тисяч відер пива різних сортів щорічно! Славний завод... Але чому, чому саме сьогодні поважна дама вирішила скористатися автомобілем пана Владислава? Зрозуміло, вона хотіла прибути на обід до нього і своєї доньки в такому екзотичному екіпажі. Адже його дружина, Корнелія-Жозефіна (припали ж вони до імені Корнелія! говорив колись пан Владислав), чекала на них із обідом удома, на Банківській вулиці, у будинку за номером 10.

Постійні умовляння сім'ї подіяли, і Корнелія Францівна, котра раніше заперечувала можливість людини пересуватися на чотириколісному чудовиську із двигуном, без коней, поступилася, й наважилася ризикнути. Однак її однокінний екіпаж мав би рухатися за нею десь неподалік... Про всяк випадок!

Невдовзі Городецький був біля воріт пивоварні. Владислав, знаючи, що Корнелія Францівна читати газети не любить, вирішив поки що нічого не казати їй про прикрий випадок на будівництві.