Номіна – Оміна

Колись я знав одну бабусю, що сильно вразила мій чотириклясницький розум одним запитанням.

Вона запитувала: "чому оця штука зветься "ніж"; "н-і-ж". При чім тут "ен", "і" та "ж". Чому вона ця штука не зветься хоча б "Іван" або "канделябр"".

По суті питання для мене й зараз невирішене. Я, що правда, розумію, як люди дійшли до таких слів як "торохкотіти, гупати, дзенькати і джерґотіти". Ці слова таки справді схожі на те, що вони собою означують. Я так само легко розумію, як це один дядько узивав одного редактора "тупою, жирною, самозакоханою свинею" і як одна тітка характеризувала одного критика як "підлого, холуйського, напівграмотного, шкідливого, їдовитого кретина" – бо ж насправді хоч критик той, хоч редактор дуже були схожі на свої словесні портрети.

Але я чисто відмовляюся розуміти, чому оце, приміром, "ніж" зветься "ножем" (особливо коли він з ворсмівського заліза*[1]), або чому, "хліб" зветься "хлібом", коли, може, його краще було б назвати "ячною мамалигою". Я згоден ще назвати його "вихліб" за відомою проповідкою: "як оженився, то дав йому тесть торб шість: на сіль і на висіль, на хліб і на вихліб, на пшоно і на випшоно".

Так само я не згоден розуміти, чому деякі стоси друкованого паперу взиваються "романами", а не, приміром, так: "халтурні-вправи-аби-швидше-одержати-гроші-й-старшим-догодити". Така назва була б, правда, трохи довша, зате ж видко було б до чого там діло. І як та сама бабуся, я смакую слова, обсмоктуючи кожен звук – і не знаю для чого саме в словах ті звуки. "Ніж, ножі, ножів, ніж" нагадує мені як гострять столові ножі один об один. У слові "ножик" "жик" клацає як жало в складного ножа, коли його складають. Коли двоє "на ножах", то я бачу як ці двоє міцно уперлися в землю на ногах, як їм загрожує від їхньої ворожнечі жах убийства, я ніби чую лицемірне "ох" сусідів, зацікавлених у кривавому видовищі.

У самому слові "ніж" я чую подекуди заперечення миру. Я чую в нім порівняння – те порівняння, що веде занедоленого і скривдженого до боротьби. Слово "ніж" – нічне, ніжне, нагострене слово.

Але я боюсь признаватися в цьому, бо це в нас зветься "формалізм". А формалізм одгонить для мене формаліном і формальдегідом – речами занадто хемічними й химерними для скромного поета. Я не хочу жити з такою страшною вивіскою, хоча, щоб сказати правду, люди живуть з куди химернішими вивісками.

На розі Пушкінської та Короленківської вулиць* є цілюрня, на якій написано великими літерами ДАМЕС. Зачудовані люди, жителі слобожанської столиці можуть думати про це слово двояко.

Або ж це дійсно прізвище самого цілюрника-стрижія, голера і кучермахера. В такому разі який нечуваний збіг. В одному слові висловлено і прізвище стрижія і тих, кого він стриже – сказати по-латині – і стрижене і стриженді.

Або це просто дуже культурний, дуже освічений, дуже файний цілюрник. Усамперед він не хотів написати свою вивіску "мужицькою мовою". Він написав її по-руськи, знаючи, що по-руськи говорять усі нації світу – і французи, німці, англійці, українці – а по-українському говорять тільки "хахли".

Але на цьому інтернаціоналізмі не спинився героїчний кучермахер. Він ще вирішив прикрасити свою вивіску справжнім французьким словом. Із формули "Salon pour les dames" він узяв останнє слово і написав його ціле. Він тільки не встиг дізнатися, що "ес" укінці такого слова не читається. І от він ураз завоював серце дам. Дами ж – це істоти настільки надзвичайні і впливові, що вимагають від нас осібного екскурсу.

Передусім: що таке є дама. Це дуже складне і дуже не просте поняття. На перший погляд можна було б подумати, що це та женщина, яка вже не дівчина. Але це неслушно. Сорокалітня тітка, що зроду не виходила заміж, часто може бути названа дамою, хоча вона "дівчина".

З другого боку, дівчина може сказати в трамваї: "уступіть місце дамі" про себе саму. Отже очевидно, що таким способом не доколупаєшся до самої дамської суті. А тож я пропоную інше визначення:

"Та жива істота, що всі рурки, ступирі, вали, підойми, вельосипедні смоки, дула, кабелі, мачти, реї взиває "палками", а всі трибки, маховики, зубчатки, турбіни, динама й дизелі взиває "кольосиками", оця сама жива істота і є "дама"".

Для оцих-о прекрасних істот існує цілюрня ДАМЕС, для них імпортується пудра Коті, шовкові панчохи, парфуми й інші речі, без яких ніяк не можна обійтися.

Коли на вивісці в кучермахера фігурували його споживачки, то в щіткарів таким самим каламбуром вилазить на вивіску їхній матеріял. От щіткарна майстерня:

СВОЯ ПРАЦЯ І. ЩЕТІНА

Одразу мало хто догадається, що щетина це прізвище, а "і" це є Іван. Навпаки – кожен думає попереду, що чесні майстрі беруть для щіток свою власну щетину, не шкодуючи власної своєї шкіри. Малюються жахливі середнєвічні картини людської самопожертви й самовідданости на загальне добро. Одні люди оддають свою шкіру, щоб інші могли чистити свої штани. Мирний городянин згадує страшну самопожертву Вінкельріда*, що схопив півдесятка ворожих списів, устромив їх у себе і так, перетворивши себе на залізну щітку, зломив непохитну ворожу лаву.

Та глядач, здогадавшися, що це прізвище самого майстра, починав думати на інші теми. Щіткар має прізвище Щетина. Що ж значить? – що така давня в його родині ота щіткарська професія, чи навпаки, що таке недавнє оце його прізвище? Чи це так є що з самого прадідівського часу цей козацький рід визначався по щітковій лінії, чи це так, що самого майстра дражнили щетиною і це зробилося його прізвищем зовсім недавно?

Ленінградська фарб'ярня

А. Серий

"Учителю, навчися сам", – так кажуть до людей, що ніяк не відповідають свойому призначенню. "Серий", що має "ленінградську фарб'ярню" зостався сірий і себе вичистити не спромігся. Нехай публіка розуміє, що оце таке його прізвище, але наскільки радше пішла б публіка в таку фарб'ярню. коли б її власник узивався б "блискучий" або "яскравий", або коли вже сірий, то щоб був хоча "сіро-буро-малиновий".

Тут уже нелегко знайти зв'язок межи прізвищем і професією. Може й насправді сірий був той, хто вперше в тій родині зацікавився фарбами та чистотою. Можливо, що, почувши він від дівчини, "тікай, сірий, в тебе блохи є", розміркував добре – і віддав своє життя на яскраві фарби й блискучу чистоту.

А може він сірий, бо ленінградську мав фарб'ярню. Може сіре небо ленінградське, сірі хмари, сіре каміння так уплинули на нього, що й він сам бувши до того яким-небудь Зеленським. або Ротенбаумом, став тепер сірий.

Упаковщик

І. Речицький

Навпаки, глибокий філософічний зміст є в тому, що "упаковщик" має прізвище І. Речицький. І не тому, що книгу "Тарас Шевченко в світлі епохи" написав А. Річицький, і не тому, що в пам'яті споживача встає таємнича всесоюзна "Речиця"*.

Оця сама "РЕЧИЦЯ" мільйони разів повторена на мільйонах сірникових коробків – в мільйонів російських обивателів "мільйон терзаній".

Я уявляю собі, як професор Кит Китич Дураков, що його улюблений афоризм і досі зостався: "Росію погубілі", як цей К.К. Дураков бере в руки білоруський сірниковий коробок.

Професор Дураков уже читав про те, що малороси мають свою державу і свій язик, і так само глибокий біль уже пронизав його серце, чувши про те, що на Кавказі усі забалакали по-неправославному, але він якось завжди забував за білорусів. І от він, випадково крутячи в руках коробка сірникового, починає вдумливо читати сірникову леґенду.

ФАБРЫКА "ДНЯПРО". РЭЧЫЦА

Благовидне обличчя професорове вкривлюється в прикру ґримасу. Дняпро! Що ці інородці зробили з руського Днепра?

Він перевертає коробок другим боком і довго силкується прочитати химерне слово "ДА ДЗЕСЯЦІГОДЬДЗЯ Б.С.С.P."*. Він мусить признатися, що тут він уже нічого не розуміє. Впізнати в цьому слові "десять років" він не може, та й що йому ті десять років!

Зневірившися прочитати ці слова, він бездумно перевертає коробок назад сподом. Ввесь трусячись від огиди, він перечитує "Беларуські Дзяржауны Запалковы Трэст" і проминувши уже пережиту образу "Дняпро-Рэчыца" скочується до фіналу:

"Цана 1½ кап.".

Це його убиває. Він блискавично відчув, що це йому ціна 1½ копійки, що це знущаються особисто з нього, професора К.К. Дуракова, і він умирає від апоплексичного удару. Приїхавши на місце смерти, лікарі констатують перевтому, перенапруження геніяльного мозку і нездатність пристосуватися до радянської дійсности, але ніхто не догадається глянути на жовтенький коробочок з десятьма сірниками в конвульсивній жмені небіжчика. Місто Речиця, що породило колись прадідів "упаковщика" Речицького, тепер убило професора К.К. Дуракова.

Але городянин не знає цього, ліниво проходячи під вивіскою І. Речицького. В його сонній уяві постають ріки, величезні ріки, засіяні мов чайками, білими пароплавами. Десятки тисяч грузчиків навантажують на пароплави РЕЧІ, несуть меблі, тягнуть скрині, волочать піаніно, гупають посуд і все те УПАКОВАНЕ. На полотні, на ряднах, що ними обшиті РЕЧІ, лінивий городянин читає адресу РЕЧИЦЯ. Городянин трошки струшується, лупає очима і швендяє далі. Він зрозумів вивіску і трохи навіть споріднився з нею. Він задумливо погладжує рукою бороду і він міркує, що час уже б тую бороду поголити.

"Щастя моє, – міркує городянин, – що я нічого не беру всерйоз. Інакше я не міг би зараз поголити своєї бороди.

Навколо мене, скрізь, люди виголошують, що беруться зробити для мене перуку, чи то парика, бо вони "перукарі" або "парикмахери". Можна б подумати, що ми переживаємо середнєвіччя: усі навколо ходять у пудрованих перуках, не виключаючи солдатів і нічних вартових. У солдатів під перуками заводяться воші, а перукарі вдень і вночі працюють, щоб настачити перук на півмільйонове населення міста Лопансбурґа*. Уже не вистачає кінських грив і собачих шкір. Доводиться робити перуки з конопель".

Але поголитися все ж таки треба. І от – химерний випадок – городянинові очі попадають на вивіску:

ПЕРУКАРНЯ

В.Е. Семенко

Як і всякий свідомий лопансбуржець, наш городянин достоту ознайомлений з історією українського футуризму і добре розуміє, що не про Михайла Семенка* іде мова на вивісці.