Колись я знав одну бабусю, що сильно вразила мій чотириклясницький розум одним запитанням.
Вона запитувала: "чому оця штука зветься "ніж"; "н-і-ж". При чім тут "ен", "і" та "ж". Чому вона ця штука не зветься хоча б "Іван" або "канделябр"".
По суті питання для мене й зараз невирішене. Я, що правда, розумію, як люди дійшли до таких слів як "торохкотіти, гупати, дзенькати і джерґотіти". Ці слова таки справді схожі на те, що вони собою означують. Я так само легко розумію, як це один дядько узивав одного редактора "тупою, жирною, самозакоханою свинею" і як одна тітка характеризувала одного критика як "підлого, холуйського, напівграмотного, шкідливого, їдовитого кретина" – бо ж насправді хоч критик той, хоч редактор дуже були схожі на свої словесні портрети.
Але я чисто відмовляюся розуміти, чому оце, приміром, "ніж" зветься "ножем" (особливо коли він з ворсмівського заліза*[1]), або чому, "хліб" зветься "хлібом", коли, може, його краще було б назвати "ячною мамалигою". Я згоден ще назвати його "вихліб" за відомою проповідкою: "як оженився, то дав йому тесть торб шість: на сіль і на висіль, на хліб і на вихліб, на пшоно і на випшоно".
Так само я не згоден розуміти, чому деякі стоси друкованого паперу взиваються "романами", а не, приміром, так: "халтурні-вправи-аби-швидше-одержати-гроші-й-старшим-догодити". Така назва була б, правда, трохи довша, зате ж видко було б до чого там діло. І як та сама бабуся, я смакую слова, обсмоктуючи кожен звук – і не знаю для чого саме в словах ті звуки. "Ніж, ножі, ножів, ніж" нагадує мені як гострять столові ножі один об один. У слові "ножик" "жик" клацає як жало в складного ножа, коли його складають. Коли двоє "на ножах", то я бачу як ці двоє міцно уперлися в землю на ногах, як їм загрожує від їхньої ворожнечі жах убийства, я ніби чую лицемірне "ох" сусідів, зацікавлених у кривавому видовищі.
У самому слові "ніж" я чую подекуди заперечення миру. Я чую в нім порівняння – те порівняння, що веде занедоленого і скривдженого до боротьби. Слово "ніж" – нічне, ніжне, нагострене слово.
Але я боюсь признаватися в цьому, бо це в нас зветься "формалізм". А формалізм одгонить для мене формаліном і формальдегідом – речами занадто хемічними й химерними для скромного поета. Я не хочу жити з такою страшною вивіскою, хоча, щоб сказати правду, люди живуть з куди химернішими вивісками.
На розі Пушкінської та Короленківської вулиць* є цілюрня, на якій написано великими літерами ДАМЕС. Зачудовані люди, жителі слобожанської столиці можуть думати про це слово двояко.
Або ж це дійсно прізвище самого цілюрника-стрижія, голера і кучермахера. В такому разі який нечуваний збіг. В одному слові висловлено і прізвище стрижія і тих, кого він стриже – сказати по-латині – і стрижене і стриженді.
Або це просто дуже культурний, дуже освічений, дуже файний цілюрник. Усамперед він не хотів написати свою вивіску "мужицькою мовою". Він написав її по-руськи, знаючи, що по-руськи говорять усі нації світу – і французи, німці, англійці, українці – а по-українському говорять тільки "хахли".
- Майк Йогансен — Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
- Майк Йогансен — Сокіл-кібець
- Майк Йогансен — Оповідання про Майкла Паркера
- Ще 43 твори →
Але на цьому інтернаціоналізмі не спинився героїчний кучермахер. Він ще вирішив прикрасити свою вивіску справжнім французьким словом. Із формули "Salon pour les dames" він узяв останнє слово і написав його ціле. Він тільки не встиг дізнатися, що "ес" укінці такого слова не читається. І от він ураз завоював серце дам. Дами ж – це істоти настільки надзвичайні і впливові, що вимагають від нас осібного екскурсу.
Передусім: що таке є дама. Це дуже складне і дуже не просте поняття. На перший погляд можна було б подумати, що це та женщина, яка вже не дівчина. Але це неслушно. Сорокалітня тітка, що зроду не виходила заміж, часто може бути названа дамою, хоча вона "дівчина".
З другого боку, дівчина може сказати в трамваї: "уступіть місце дамі" про себе саму. Отже очевидно, що таким способом не доколупаєшся до самої дамської суті. А тож я пропоную інше визначення:
"Та жива істота, що всі рурки, ступирі, вали, підойми, вельосипедні смоки, дула, кабелі, мачти, реї взиває "палками", а всі трибки, маховики, зубчатки, турбіни, динама й дизелі взиває "кольосиками", оця сама жива істота і є "дама"".
Для оцих-о прекрасних істот існує цілюрня ДАМЕС, для них імпортується пудра Коті, шовкові панчохи, парфуми й інші речі, без яких ніяк не можна обійтися.
Коли на вивісці в кучермахера фігурували його споживачки, то в щіткарів таким самим каламбуром вилазить на вивіску їхній матеріял. От щіткарна майстерня:
СВОЯ ПРАЦЯ І. ЩЕТІНА
Одразу мало хто догадається, що щетина це прізвище, а "і" це є Іван. Навпаки – кожен думає попереду, що чесні майстрі беруть для щіток свою власну щетину, не шкодуючи власної своєї шкіри. Малюються жахливі середнєвічні картини людської самопожертви й самовідданости на загальне добро. Одні люди оддають свою шкіру, щоб інші могли чистити свої штани. Мирний городянин згадує страшну самопожертву Вінкельріда*, що схопив півдесятка ворожих списів, устромив їх у себе і так, перетворивши себе на залізну щітку, зломив непохитну ворожу лаву.
Та глядач, здогадавшися, що це прізвище самого майстра, починав думати на інші теми. Щіткар має прізвище Щетина. Що ж значить? – що така давня в його родині ота щіткарська професія, чи навпаки, що таке недавнє оце його прізвище? Чи це так є що з самого прадідівського часу цей козацький рід визначався по щітковій лінії, чи це так, що самого майстра дражнили щетиною і це зробилося його прізвищем зовсім недавно?
Ленінградська фарб'ярня
А. Серий
"Учителю, навчися сам", – так кажуть до людей, що ніяк не відповідають свойому призначенню. "Серий", що має "ленінградську фарб'ярню" зостався сірий і себе вичистити не спромігся. Нехай публіка розуміє, що оце таке його прізвище, але наскільки радше пішла б публіка в таку фарб'ярню. коли б її власник узивався б "блискучий" або "яскравий", або коли вже сірий, то щоб був хоча "сіро-буро-малиновий".
Тут уже нелегко знайти зв'язок межи прізвищем і професією. Може й насправді сірий був той, хто вперше в тій родині зацікавився фарбами та чистотою. Можливо, що, почувши він від дівчини, "тікай, сірий, в тебе блохи є", розміркував добре – і віддав своє життя на яскраві фарби й блискучу чистоту.
А може він сірий, бо ленінградську мав фарб'ярню. Може сіре небо ленінградське, сірі хмари, сіре каміння так уплинули на нього, що й він сам бувши до того яким-небудь Зеленським. або Ротенбаумом, став тепер сірий.
Упаковщик
І. Речицький
Навпаки, глибокий філософічний зміст є в тому, що "упаковщик" має прізвище І. Речицький. І не тому, що книгу "Тарас Шевченко в світлі епохи" написав А. Річицький, і не тому, що в пам'яті споживача встає таємнича всесоюзна "Речиця"*.
Оця сама "РЕЧИЦЯ" мільйони разів повторена на мільйонах сірникових коробків – в мільйонів російських обивателів "мільйон терзаній".
Я уявляю собі, як професор Кит Китич Дураков, що його улюблений афоризм і досі зостався: "Росію погубілі", як цей К.К. Дураков бере в руки білоруський сірниковий коробок.
Професор Дураков уже читав про те, що малороси мають свою державу і свій язик, і так само глибокий біль уже пронизав його серце, чувши про те, що на Кавказі усі забалакали по-неправославному, але він якось завжди забував за білорусів. І от він, випадково крутячи в руках коробка сірникового, починає вдумливо читати сірникову леґенду.
ФАБРЫКА "ДНЯПРО". РЭЧЫЦА
Благовидне обличчя професорове вкривлюється в прикру ґримасу. Дняпро! Що ці інородці зробили з руського Днепра?
Він перевертає коробок другим боком і довго силкується прочитати химерне слово "ДА ДЗЕСЯЦІГОДЬДЗЯ Б.С.С.P."*. Він мусить признатися, що тут він уже нічого не розуміє. Впізнати в цьому слові "десять років" він не може, та й що йому ті десять років!
Зневірившися прочитати ці слова, він бездумно перевертає коробок назад сподом. Ввесь трусячись від огиди, він перечитує "Беларуські Дзяржауны Запалковы Трэст" і проминувши уже пережиту образу "Дняпро-Рэчыца" скочується до фіналу:
"Цана 1½ кап.".
Це його убиває. Він блискавично відчув, що це йому ціна 1½ копійки, що це знущаються особисто з нього, професора К.К. Дуракова, і він умирає від апоплексичного удару. Приїхавши на місце смерти, лікарі констатують перевтому, перенапруження геніяльного мозку і нездатність пристосуватися до радянської дійсности, але ніхто не догадається глянути на жовтенький коробочок з десятьма сірниками в конвульсивній жмені небіжчика. Місто Речиця, що породило колись прадідів "упаковщика" Речицького, тепер убило професора К.К. Дуракова.
Але городянин не знає цього, ліниво проходячи під вивіскою І. Речицького. В його сонній уяві постають ріки, величезні ріки, засіяні мов чайками, білими пароплавами. Десятки тисяч грузчиків навантажують на пароплави РЕЧІ, несуть меблі, тягнуть скрині, волочать піаніно, гупають посуд і все те УПАКОВАНЕ. На полотні, на ряднах, що ними обшиті РЕЧІ, лінивий городянин читає адресу РЕЧИЦЯ. Городянин трошки струшується, лупає очима і швендяє далі. Він зрозумів вивіску і трохи навіть споріднився з нею. Він задумливо погладжує рукою бороду і він міркує, що час уже б тую бороду поголити.
"Щастя моє, – міркує городянин, – що я нічого не беру всерйоз. Інакше я не міг би зараз поголити своєї бороди.
Навколо мене, скрізь, люди виголошують, що беруться зробити для мене перуку, чи то парика, бо вони "перукарі" або "парикмахери". Можна б подумати, що ми переживаємо середнєвіччя: усі навколо ходять у пудрованих перуках, не виключаючи солдатів і нічних вартових. У солдатів під перуками заводяться воші, а перукарі вдень і вночі працюють, щоб настачити перук на півмільйонове населення міста Лопансбурґа*. Уже не вистачає кінських грив і собачих шкір. Доводиться робити перуки з конопель".
Але поголитися все ж таки треба. І от – химерний випадок – городянинові очі попадають на вивіску:
ПЕРУКАРНЯ
В.Е. Семенко
Як і всякий свідомий лопансбуржець, наш городянин достоту ознайомлений з історією українського футуризму і добре розуміє, що не про Михайла Семенка* іде мова на вивісці.