Старий вепер

I

Ян вернувся додому рано, бо він одержав листа з Баку і знав, що його вибрано поїхати на свято тюркських піонерів. Ян налляв дві склянки водою, видушив на береги тарілки такі фарби: жовту вохру, зелену поль-веронез, краплак та берлінський блакит, і взявся малювати полювання на вепрів у горах. Швидко він обвів обриси верховин, швидко понамальовував верхівців і собак, але з великою дбайливістю виписав трьох вепрів; двоє ще тікали, але третій уже обернувся оборонятись і передній ловець націлявся на нього довгим списом. Ян одшукав фарбу – перепалену сієнську землю – і прималював ловцеві руду бороду клинцем. Борода затекла тому на груди. Ян хапався виправити, але хтось подзвонив, і Ян мусив одчиняти.

Перед ним стояв високий чоловік у баранячій шапці, правда, борода в нього була руда і клинцювата, але убраний він був зовсім по-европейському; на широких плечах йому ловко лежало чорне пальто.

– Я хочу бачити школяра Яна, – сказав чоловік. – Прізвище моє Абас, я із Баку.

Він скинув пальто і розповів Янові, що має повезти його на свято тюркських піонерів, бо Ян був перший відмінник у школі. Тюркські товариші прислали гроші, і треба було виїжджати на завтра. До завтра Ян мусив зібрати усі речі; бібліотекар Абас глянув на його малюнок, сказав, що зайде по нього о дванадцятій годині вдень, і зник.

Другого дня о десятій годині Ян уже був готовий їхати і не знав, що робити з собою. У школі йому дано відпустку, мати пішла на роботу, речі були зібрані. Ян ходив і стрибав і робив гімнастичні вправи, але все ще було тільки чверть на одинадцяту, пів на одинадцяту, а гудок усе мовчав, і Абас не з'являвся.

Ян згадав про свою картину і домалював ще одного ловця, який, сховавшися в буйному ожиннику, поціляв з рушниці того вепра, що напав на верхівця. То була дуже довга, старовинна, кременева рушниця – це ж були середньовічні лови, – Ян хотів вималювати їй гранчасте дуло, але не легко було поробити акуратно грані на тоненькому стволі, і знову затекла фарба. Ян схилився над малюнком, аж вимазав собі носа фарбою, коли до хати увійшов бібліотекар Абас – йому відчинив хтось із сусідів – і поставив у кутку якусь довгу, загорнену в газету, річ.

– Я прийшов заздалегідь, – сказав Абас, – щоб подивитися, як ти налаштував свої речі. Показуй.

Ян приніс рукзака і став заспіль виймати своє подорожнє справилля: коновку*[1], пляшку, обшиту повстю, щоб не грілася вода, мило, рушник, білизну, запасні карпетки, і коробочку сірників, запаковану в бляшанку і обклеєну, щоб не замокла. Це подобалося Абасові. Ян дістав ще слоїк із йодом і бинду*, теж запаковані у бляшанці, коробочку з голкою та нитками, ножа, плоскогубці, тоненький дріт і кілька шевських цвяхів.

– Ти дуже акуратно зібрав речі, – сказав бібліотекар, – хоч їдь просто на північний полюс. Я бачу, що можна з тобою заїхати на Лиман Девічі* і показати тобі полювання на вепра. У нас ще є час. Я бачив учора твій малюнок і гадаю, що ти з охотою пробудеш три дні коло Лимана. Правда, у тебе буде не така рушниця, як на твоєму малюнку, а трохи краща.

Абас узяв з кутка пакунок і, зірвавши газету, показав Янові новеньку однодульну рушницю. "Подивись на це, – сказав Абас. – Це рушничка роботи нашого радянського іжевського заводу. Як одвести вправо оцей язичок, то дуло упаде і можна закласти патрона. Дуло висвердлено циліндрично, отже можна стріляти з цієї рушниці не тільки дробом, а й круглою кулею. На Лимані Девічі бувають дикі свині – вепри. Такого вепра дробом не проб'єш, не проб'єш навіть картечею завбільшки з горох – у нього під шкірою товстий такий калкан – сало, тільки кулею можна його пробити.

Це добра рушничка і я довіряю тобі стріляти з неї. Але пам'ятай: ні в якому разі дуло її не повинно дивитись туди, де є люди, а хоч де можуть бути люди. Нехай рушниця буде незаряджена, нехай вона буде попсована, нехай вона буде зовсім поламана, без курка, – все одно ти не смієш повертати її в той бік, де є люди, де можуть бути люди. Тільки на такій умові я дозволяю тобі користатися нею. Ти запам'ятав? Ти даєш мені піонерське слово!"

– Тепер збирай речі. Нам пора до трамваю.

II

Коли Ян із Абасом проїхали Махач-Кала, Ян дістав карту і почав дивитися на неї. Каспійське море, омиваючи східне Кавказьке узбережжя, лежало на карті синьою вилучиною. Каспій – чудесне море, на якому зимують мало не всі птахи з Росії та України, понад Каспієм Дагестанською долиною тягнуть на південь усі дрохви та хохітви, туди збігаються на зиму дикі свині з гірських кантонів Дагестана, і от на цій карті коло Каспія Ян знайшов Махач-Кала, названий так ім'ям великого бійця за пролетарську революцію Махач Дахадаєва. Нижче Махач-Кала був Дербент – це по-іранському "Двері Замкнуті", і справді Дербент був дверима народів, через ці двері незчисленні племена колись давно мандрували зі сходу на захід, з Азії до Европи.

Далі кінчався Дагестан і починалася трохи ширша Азербайджанська долина, по ній Ян прослідкував очима станції Сарван та Девічі і погляд його упав на море – біля моря на карті була невеличка блакитна цяточка. Це й був великий Лиман Девічі: вузький перешийок піскових кучугур відділяв його від моря, під синьою фарбою географічного моря Ян уявляв собі, як юрбиться мільйонами риба; колосальні білуги пливли дном, немов панцерні підводні кораблі, а високо над ними, на прозорій поверхні плавали гуси, качки, баклани, норці, ринали, ганяючись за рибним дріб'язком, і вітер, набиваючи брижі, зганяв птахів. Пливуче птаство безладними роями метушилося над морем і знову з шумом, як поїзд, сідало на воду. Поруч кривий і вузький, як австралійський бумеранг, лежав таємничий Лиман Девічі.

Ян покинув карту і виглянув у вікно. Синій на карті, у вікні Каспій був тьмянозелений, наче хтось, малюючи його, домішав до зеленої фарби білила, щоб фарба держалася берегів і не розпливлася низьким подолом Дагестана. Над морем був невеликий південний вітер – левант, та всежтаки частина качок ізнялася з води і тягла кудись на південь, де лежав таємничий Лиман Девічі. Качки летіли туди, бо затулена очеретами вода була спокійна в Лимані і до спокійної води хотілося птахам. Вітер сливе не шарудів на острівцях серед Лимана і вепри спали під теплим сонцем.

Поруч Лимана є невелике озеро, кілометрів три завдовжки. Воно неглибоке, до Лимана від нього треба перейти півтора кілометра кучугур, від моря його затуляють очерети і теж кілька кілометрів кучугур.

Вздовж цього озера, посередині його, наче бублики, вигнуто низку малих острівців, уплутаних у лепеху* і очеретиння. На цих острівцях саме й спали вепри. Повикопувавши у вогкому намулі вигідні ковбані, ліниво зжувавши при цьому пару корінців рогозу, сонні свині поснули, коли сонце взялося пригрівати їм бурі спини. Зрідка якась із свиней солодко й сумовито зітхала й кректала у сні, ворушила хвостом, бездумно чвакала величезними щелепами і знов непритомніла під теплим сонцем.

Лише старий кнур Хро не спав, а подрімував, лежачи завжди в тій самій здоровенній ковбані, яку його вісімнадцятипудова вага щоразу продушувала аж до підземної озірної води. Очі його були напівзаплющені, але він ворушив вухами, посапував носом, і мозок працював невпинно.

Звір своєю не вмирає смертю. Людина на старість стає слабша мозком і тілом, м'язи й нерви хлянуть майже одночасно. Не так у звірів; старий Хро, що народився пасмугуватим поросям близько двох десятків років тому, був тепер і дужчий і хитріший і моторніший від будьякого п'ятипудового юнака з вепрячого роду.

Він, правда, спав менше не тому, що не потребував здорового сну, а тому, що був розумніший від інших і знав, що смерть чигає на нього в найспокійніші, найпевніші години відпочинку.

Тому багато доказів знало його довершене тіло. Там, де колосальна голова переходила в шию, була лункувата близна* від зубів барса, ще з тих часів, коли він улітку виходив у гори. Тоді він був ще юнаком пудів на шість з половиною, але й тоді вже з нього був один з найперших бійців. Він мав звичку проламувати й протоптувати в колючій ожині свої власні стежки. На отакій стежці саме злапав його барс, стрибнувши йому на спину. Спочатку Хро був кинувся бігти, сподіваючись здерти ворога із своєї спини об колючі прути ожинника та шипшини. Але барс наче приріс до його спини, і на шиї стало масно й гаряче від крові.

Тоді кнур упав на бік і став качатися на надбережному камінні, куди він скотився з кущуватого схилу. Барс випустив шию і перше ніж він, зім'ятий об гостре каміння, встиг відскочити, кнур розпанахав йому черево так, що червоний мотлох поповз з барса на камінь. Але на цім не скінчилася борня, оскаженілий від болю барс, як кішка, бив його пазурями, роздер надвоє вухо, вирвав шматок губи, аж поки, ввесь заюшений своєю й ворожою кров'ю, кнур не розтоптав його ногами.

З того часу Хро перестав ходити своїми стежками, а держався гурту і вкупі з усим табуном щороку мандрував зимувати в теплу долину і наїдатись кукурудзи в тюркських городах. Така була вікодавня традиція, а молодий кнур тепер і не брався відступати від племінних звичаїв.

Так він дожив старого віку, сотні наплодив пасмужистих дітей – дикі поросята завжди спочатку смугасті, а далі пасмуги пропадають у бурій шкірі спини й боків – і думав уже, що так і помре в законах і звичаях своїх предків. Так було аж до зустрічі його з партизаном Гамідом.

Гамід, повернувшись з громадянської війни, нові запровадив у своїм селищі звичаї. Він не додержував постів, не молився Аллахові, їв свиняче м'ясо, обстоював, що гуртом краще робити, ніж нарізно, і не шанував муллу.

Коли вепри приходили з гір у долину і паслися вночі на тюркських городах, Гамід ганяв їх із собаками, убивав з засідок і залюбки їв м'ясо, немов якийсь невірний урус[2]. Одного разу він поранив у ногу вепра, але не управився знов закласти патрони і вепер утік. Це був Хро, і Гамідова куля вбила в його ногу і в думання тяжкі сумніви. Кукурудза на городах коло перелісків була солодка і від неї жиріли вепри, але в перелісках легко було гасати собакам, а Гамідова рушниця не сподобалася старому кнурові.

З перелісків коло селища Девічі він завів вірних собі свиней у Лиман, через лінію залізниці.