Елементарні закони версифікації (віршування)

I

Я хочу волі і освіти

І всіх рабів роскріпостить

Я хочу все і всіх любити

Я хочу істину творить

Такими віршами починається зшиток, що його принесено автором до Всевидату, аби видрукувати, один із величезної купи зшитків, що лежать в губвидавництвах, в Літкомах і инших компетентних установах і протягом часу повертаються авторам з написом "не годиться". Дивуєшся, скільки такого матеріялу накопичується в зазначених установах, але ще більше його лишається на руках у авторів, що, може, не наважуються понести свої твори на розгляд. Отже, ця стаття присвячується тим авторам, що тремтячими руками несуть на суд видавництва свої часто кров'ю і слізьми писані вірші і дістають їх назад з убийчою поміткою "не годиться". Розгляньмо но для прикладу наведений вірш. Каждому, хто хоч зрідка читав вірші, відразу впаде на очі, що він чимсь відрізняється від тих віршів, що друкуються в журналах і збірках поезій, але не кожен скаже, чим саме і чим ті вірші власне роблять сильніше враження на читача. Я почну з рими, бо рима, як зараз буде видко, більше звязана зі змістом, аніж розмір і навіть образи. "Як то? — спитає здивований читач, — який звязок поміж римою і змістом? Невже ж певний зміст вимагає певної, а не иншої рими?" "Почасти й так" — буде моя відповідь, але ще в більшій мірі (в таких творах, що про них йшла мова) рима тягне за собою зміст, якщо автор не опанував нею. Візьміть наведений вірш. Доки автор не потребує шукати рими, ви бачите два, чи гарні, чи ні, але цілком логичні два рядки!

Я хочу волі і освіти

І всіх рабів роскріпостить

Весь зміст збірничка автора сповнений бажанням роскріпостити рабів і помститися над панами. Одначе далі йде рядок:

Я хочу всіх і все любити,

що очевидно стоїть не в звязку з загальною думкою і викликаний виключно тим, що авторові треба було якоїсь рими до "освіти", яку він і знайшов в слові "любити".

Я взяв навмисне автора, що сповнений класовою свідомістю — йому не бракує сили, іноді влучного виразу, і зміст його віршів не ліричний, а драматичний. Узяти ж численні "чисто ліричні" вірші, що лежать в редакторів, то там раз у раз рима цілком панує над автором і примушує його часто на цілий рядок без ніякого змісту, а то й зі змістом, що ніяк не колідує з темою.

Із цього виходить, що для автора, який не опанував римою так, аби він нею міг порядкувати, а не йти в неї на повідку, є два виходи: або ж зовсім зріктися рими, або взяти її до рук. Таким чином, перша практична порада: залиште риму, поки не перемогли її. Можна чудово писати без рими, доказом — хоч би "Прометей" Гете, або вкраїнські народні пісні. Краще писати гарною прозою навіть, як поганими віршами.

Втім, лишаються такі, що не вірять мені і хочуть бодай що писати віршами і римами, отже, чекають якихось практичних указівок щодо того, якою повинна бути рима.

Найлекша рима — дієслівна. Нема нічого лекшого, як римувати ходити — любити — роскріпостити — говорити, або ходив — любив — роскріпостив — говорив, або ходить — плодить — водить і т. ін.

Але найлекший не є найкращим — дієслівна рима надає віршові такої одноманітности, що вірші з переважно дієслівною римою викликають в читача почуття зануди, обридають дуже швидко і таким робом діскредитують поезію взагалі.

Я не хочу цим сказати, що дієслівна рима неможлива взагалі — при потребі (приміром, малюючи щось однояке, настирливе, або стилізуючи вірша під народню творчість) кожен автор уживатиме і дієслівної рими, але виключно при потребі в ній саме, а не через те, що таку риму найлекше знайти. Приклад стілізації:

На горбочку СТАЛА

І так ЗАКЛИКАЛА

В. Поліщук

Приклад ужитку дієслівної рими для ефекту одноманітности, повторення:

Ми дзвіночки

лісові дзвіночки

славим день.

Ми СПІВАЄМ

Дзвоном ЗУСТРІЧАЄМ

День!

День.

П. Тичина

Я хотів цим тільки сказати, що якогось поетичного "канону" бути, очевидно, не може. Не може бути рими, якої абсолютно ні в якім разі не треба уживати, немає й слів "поетичних" і "не поетичних" на зразок "чистих" і "нечистих" тварин Ноєва ковчега. Кожне слово, кожна рима може десь стати в пригоді для поета, якщо він усвідомив собі їх значення для вірша. Отже, найголовніше — це знання того, що куди годиться. А для того, аби це знати, треба мати знання того, які бувають рими, мало того, мати їх досить в голові. Я не хочу цим сказати, що під час творчого процесу поет міг звертатись до словника рим тощо, але тим більше він повинен ознайомитись з римами в инший час, аби їх мати під рукою, або, зважаючи на натхнення своє і піднесення роботи мізку в мент творчости, утворити й нові для себе рими, ідучи вже знайомими собі шляхами. Кожен, хто працює розумово, знає, що для будь-якої головної праці геть не досить думати, тільки сівши до стола і взявши до рук пера — ні — в найріжніші хвильки життя приходять думки, і досвідчений працьовник так чи інакше занотовує їх в голові. Те ж саме про риму й також про образ.

(Нагадуючи ще раз, що розмовляю з аматором ще в поезії) рими бувають чоловічі, жіночі й дактилічні. Приміром, в наведеному віршеві Тичини і Поліщука рими жіночі — вони з одного боку — і це найголовніше, трохи сповільнюють темп вірша, а з другого боку, в звязку з першим, роблять вірш мнякшим (ніжнішим, іноді сумнішим, знову залежно від того, як і що). Чоловіча рима надає віршеві енергії, сили (разом з тим швидкости). Наголос на останньому складі, що служить римою:

Котиться спів у степи

Йде від села ДО СЕЛА

Честь йому, слава, ХВАЛА.

П. Тичина

Чоловічої рими рідко вживається самої, а найбільше через рядок з жіночою. Це є найчастіша схема — так написаний майже увесь "Кобзар", так "Онегин" Пушкіна.

На мінори розсипалась МРЯКА

І летить з осики ЛИСТ

Але серце моє не ЗАКЛЯКЛО

Не замовкло, бо я — КОМУНІСТ.

М. Хвильовий

Навпаки часто подибуємо вірші з самою жіночою римою (при повільніших темпах):

Ой скажи ж, скажи мені вітре!..

Які то по снігах пробігають дзвони?

Чи то плачуть по батькові діти,

Чи ворожі посувають кольони?

Ой скажи ж, скажи мені вітре!..

В. Сосюра

Окроме чоловічої та жіночої рими, підручникам теорії словесности відома ще рима дактилічна — трьохскладова з наголосом на першому з трьох складів. Остільки рідко її уживано в "клясиків", остільки частою стає вона в нові часи, починаючи частково вже з "символістів"; особливо рясною є вона в футур-поетів, саме в Маяковського. Ось зразок тієї рими, де вона чергується з чоловічою:

А справжня муза неоМУЗЕНА

Там десь на фронті в ніч суху

Лежить запльована, ЗАЛУЗАНА

На українському шляху.

П. Тичина

Ця рима особливо привертає увагу слухача на останнє слово рядка, спиняє на ньому вірш, отже, годиться в відповідних випадках. В наведеному прикладі із П. Тичини в читача найбільше в пам'яті лишається слово "залузана", в той час, як рядки:

Там десь на фронті в ніч суху

На українському шляху

лишаються сливе непомітними для читача. Цілком инше завдання цієї рими в російській новітній поезії. Там (особливо в Маяковського) ця рима є власне сливе та сама, що й жіноча, саме через те, що ненаголошені склади вимовляються в російській мові дуже скорочено, відтак є змога уживати її поруч з жіночою двоскладовою:

В старое ль станем пялиться?

Крепи у мира на горле

Пролетариата пальцы.

В. Маяковский

В останньому прикладі, то є власне асонанс, за які мова буде зараз. Справа в тому, що кількість рим, якщо не рахувати дієслівних і инших граматичних рим (таких, приміром, як селом — волом, волами — полями, катів — кутів) в кожній мові досить таки обмежена. Пам'ятаючи тепер, що рима потрібна для завершення музикального періоду і для того, аби підкреслить кінцеве слово рядку, ясно, що ця потреба може бути більшою або меншою, або її зовсім не буде. В останньому разі, очевидно, не уживатимемо рим зовсім — в другому випадкові можна обмежитись неточною римою. Така неточна рима має назву "асонанс" і її характерна особливість — неповна точність звукового повторення, приміром:

Степи Залізняка і Гонти

А на зорі

Гайдамацький рев

То ведмідь блакитноокий

Біля твоїх дверей.

М. Хвильовий

Асонанс незрівняно багатіший за риму — дає таку силу ріжних ступнів схожости й однозвучности, що не дарма нова поезія користується ним так широко, хоч, нажаль, широкі кола людей, які читають вірші, цього ще й досі не помітили.

Звичайним типом асонансу є наведений вище приклад; цебто голосозвук з наголосом в римуючих слів один (в даному разі е) а шелестозвуки, що складають слова одні або принаймні одної звукової категорії (хоч би м — н або ж — з), тощо. В нашому прикладі рев — дверей отже, звуки в та й, що досить близкі одне до одного (так звані дзвінкі спіранти). Але по уважному розгляді кожен помітить, що в даному прикладі є ще один елемент — це "в" у слові "дверей", яке, щоправда, стоїть в попередньому складі, але тим не менше впливає, як тонкий натяк на склад "рев" тільки навпаки — "(д)вер(ей)". Тут ми підходимо до того типу асонансу, де складові шелестозвуки його є в римованих словах, але не в однаковому порядкові. Цей асонанс більше віддалений від рими, аніж асонанс першого типу: він дає враження далекого спомину про асонуючий рядок, отже, закінчує музичний період мняхко, не підкреслюючи останнього слова в рядку й даючи змогу непомітно перейти до наступного музикального періоду. Приміром:

...Шпалерами пропустить

Уїдливих пророків

До арки на ТРІУМФ

Сплете вінки історія

З фіалок сміхоСТРУМОК.

М. Хвильовий

Такі асонанси в руках досвідченого майстра слова — могутня і гостра зброя. Ясно, що для того, аби використати їх як слід, треба знати, які вони можуть бути, якого характеру надають рядкові, словом, проробити чималу теоретичну роботу, привчить свій мозок робити в цій сфері, одшукуючи асонанси, милуючись ними (так само, як і з римами). Для цього треба передусього добре знати мову, якою пишеш, її словник, її звуки, її музичні можливости, аби під час творчого процесу йти готовим шляхом, вести вірш за думкою, а не пасти задніх, ідучи за свавільною римою.