Луб'яне решето (збірка)

Йогансен Майк

ЗБІРКА ЛУБ'ЯНЕ РЕШЕТО

_____________________________________________

ПРО ГУМОР

Бувають такі діла, що з них не можна не сміятись. От уявіть собі: ішов вулицею джентлмен у фракові, у новому циліндрі, у лякових черевиках. І от у другому поверсі одчинилося вікно й на голову джентлменові висипали діжку з помиями; він уступився, служниця упустила діжку, діжка торохнула його по черепу, він з переляку наклав у штани і впав у калюжу.

"Грубо, — скажете ви, — але смішно".

А то послухайте отакої: один професор зайшов у ту халабуду, де написано два нулі. А був той професор чоловік неміцний і хворував на закріп. Тільки він там розташувався, як хтось як не садикне каменюкою в двері. Він сидить, а ззовні каменюки гупають у двері. Він терпів, терпів, а тоді як не схопиться доганяти... А тут народ, дами...

"Ще грубіше, — скажете ви, — але смішно".

Ну так от: декому це не смішно. Аніяк. Не розуміє дехто такого гумору. А от уявіть собі, коли йому кажуть, що учневі третьої групи загадали написати повну характеристику Печоріна, то він схоплюється за боки й лягає з реготу.

"Грубо, — гогоче він крізь регіт і сльози, — але смішно".

Не по однаковому люди зроблені. Читає інший, що чоловік упав з аеропляна й настромився на радіодрючок як на кий — і йому не смішно. Читає в Чехова, як косар добуває з кишені квитка "зі скорістю двох вершків на годину" — і лягає з реготу.

То ж у цій книжці пробував я гумор і на так, і на он-як. Я не дуже боявся, що скаже читач: "Що тут смішного?" Одного я боявся найбільше: щоб не сказав той читач: "Грубо, але не смішно".

РЕЗОЛЮЦІЯ

(Оповідання з римського життя)

Квінт Люцій Публікола, римський громадянин і патрицій, сидів на сірім каменю на березі Євксейнського Понту, сиріч Чорного моря. Перед ним стояла Сибілла і розмахувала, віщуючи, руками над триногом. Вона одверзла вуста свої й сказала:

— ...І ти побачиш майбутнє, страшне й дивне, якого зроду не бачив ізвіку свого...

У цю мить неначе вдарило Квінта Люція Публіколу фінкою під шосте ребро. Він поточився і впав нестямний...

Коли Квінт Люцій Публікола, римський громадянин і патрицій, очуняв, то по дорозі, що стелилася ген з-під його очей, лежали дві довженні залізяки. Щось загуркотіло. Вперше член фамілії Люціїв на свої очі побачив товарний поїзд. Та Квінт Люцій Публікола був стоїк.

— Непогані колісниці і чималенька їх купа,— похвалюючи промовив римський муж. — Та ледве чи Гай Люцій Цесар міг би підкрастися до галлів з таким торохкотінням і гуркотом. Сильне роздовбані колісниці.

Оце сказавши, Квінт Люцій Публікола нашвидку застібнув ґудзики на своїй сенаторській тозі, ухопився за поручні й поїхав з останньою колісницею. Правда, просто перед його очима заманячив напис:

"Увіходити на ходу поїзда заборонено", але Публікола того напису не зрозумів. На станції Публіколу легко випустили з перону.

"Кіно-зйомка", — шепнув хтось, побачивши патриція, і всі розступилися перед ним. Хтось запропонував провести його до режисера, але Публікола, гордо піднявши голову, пройшов у місто, залляте електричним світлом.

"Скільки тут, одначе, єгипетських лямп", — подумав патрицій. — "Для чого ж їх поставили на місце, а не несуть перед публікою", — майнула в нього гадка, коли він уступивсь і впав в калюжу перед вокзалом.

Посердившись трохи на нерівне каміння, що добре торохнуло його в скроні, Квінт Люцій Публікола виліз з калюжі і налагодився продовжувати свою дослідчу екскурсію Та раптом до його слуху долинув хрипкий звук, що виходив з рупора, поставленого на дахові. Публікола звів очі й уважно прислухався. Потім протер собі рукавом вуха. Прислухався ще раз.

— Грамофон, — сказав Публікола рішуче. — Не розумію тільки, для чого було ставити його на дахові і пускать заялозені позаторішні романси.

У цю мить погляд його впав на плякат, наліплений на дверях. Це був декрет про латинізацію.

Всіх римських громадян, що не складуть іспита з латинської мови до 1 януарія цього року, буде звільнено з посад, за винятком едилів, діловодів, квесторів, цензорів, консулів, адвокатів, легатів та інших відповідальних службовців.

— Прекрасно, — пробурмотів Публікола. — Не далі, як учора, коло самої моєї вілли безпритульний, лаючись у бога, сказав "ад матері" з орудним відмінком. Чистота мови сильно підупала в нашого юнацтва.

Публікола ще раз подивився на плякат і увійшов у двері. Перед його очима розстелилося ціле море столів і службовців.

"Яка сила писарів, одначе, — подумав Квінт Люцій. — Не знаю, чи їх було стільки в самого Сулли".

Почувши знову щось про кіно-зйомку і режисера, Публікола без перешкод легко дістався до зачинених дверей з написом: Замзав.

Це ефіопське і замбезівське слово не злякало Квінта Люція Публіколи. Сміливо, зрікшися богів своїх і не визнаючи чужих, він штовхнув двері у святилище діловодства та бухгальтерії. Він відчинив двері.

Замзав сидів на свойому кріслі, а в його на колінах сиділа машиністка. Побачивши Публіколу, вона прошепотіла: "кіно-зйомка" і замість зіскочити з колін, ще ніжніше притулилась до замзава.

Хмара набігла на високе лисе чоло замзава.

— Хто сміє без дозволу... — почав він промову, скеровану проти кур'єрші Катерини.

Але Публікола не втратив рівноваги:

— Нещасний замбезієць! — гримнув він. — Не далі, як учора п'ятнадцять невільниць мили мене в термах і мастили смірнськими пахощами. Я не дозволив би їм зоставити на тілі хоч листочок одежі. — І Публікола, стукнувши дверима, пішов до останніх дверей із коротким занзибарським написом: 3 а в.

Могутньою рукою римлянин товкнув ці двері. Та двері не розчинялися. Зав замкнув їх з середини. Очі римлянинові запалали. Нарешті він знайшов людину, він знайшов Суллу, Нерона, Калігулу цієї слабодухої епохи. Що мав сили Квінт Люцій Публікола бабахнув кулаєм у зачинені двері і... схилився до дірочки в замку.

Від картини, що предстала перед його очима, кров застигла в його древнє-римських жилах. Зав сидів за столом і писав на власній, на своїй заяві до тресту своєю рукою резолюцію:

"Видати аванс 500 карб. без повороту. Зав..."

Кілька послужливих рук підхопили римського громадянина Квінта Люція Публіколу, що не без звука і без стогону знов занурився в таємниче небуття...

Римський громадянин і стоїк, багач і патрицій Квінт Люцій Публікола прокинувся на березі Євксейнського Понту, сиріч Чорного моря. Сибілли вже не було, не було й тринога, не було й сірого каменю. Натомість перед Квінтом Публіколою стояв його друг Секст Муцій Агрикола і піддержував його в сидячий позі.

— Не погано ти моргокнувся, друже, на цім проклятім березі, — сказав Секст Муцій Агрикола, допомагаючи Публіколі підвестися. — Ходімо, Агріпіна вже давно нас жде коло цирку.

— Я був у майбутньому... — почав був Квінт Люцій Публікола, але, побачивши на березі дві порожні пляшки з-під хлібного вина, він замовк. Він зіперся на Агриколу і вони подалися до цирку.

ІЛЮЗІЯ

— От ви мені що розкажіть, — сказав Іван Саво-стьянович і поклав фунт сала на терези.

— Кажуть люди, ніби тепер наказ такий вийшов, щоб який пес без намордника, нашийника й налигача, то щоб такого скаженого собаку негайно хапать і знистожать. Не скажу вже вам, чи то правильно, чи ні, а тільки вчора вранці-рано уже бачив я, як у людей ілюзія заходить про отой наказ. Вийшов я з дому йти на посаду, а тут якраз дама й собі теж свого пса вивела погуляти, породи цетер. Але ж не ступила вона, голубонька, й двох ступнів із своїм псом, як ні сіло, ні впало, де й узявся той джентлмен, що собаки цупить гачком і одвозить на держутиль — завод, щоб виробляти з собачини свічки, масло, сосиски й усяку бакалію. Так от він і зачепив цетера отим гаком і тягне до себе в хуру — годі, мовляв, песику, баглаї строїти, ходім у завод.

Дама ж, звісно, теж не з кізяка зроблена, кричить: "Куди ж ти мого пса тягнеш, це ж пес не скажений, а просто сказати б дворовий собака, щоб у хаті жив, і привчений вже долі не класти, а мама його на виставці получила медалю. Покинь, репетує, цетера, у цю ж мить!"

Той же з гачком дядько й слухати не хоче, потяг цетера аж на кам'яницю, ось-ось запроторить у хуру і тоді досвідання, бувайте здорові. Дамочка, конешно, як не розмахнуться, та як не паць йому в пику. Той, ясне діло, образився дуже, кричить: я вам не лакей і свині з тобою не пас, а я радторгслужбовець держутильзаводу, а ти, суча дочко, не маєш нікоторого права бити мене в пику, а то й сам можу здачі дати — та як перехопе гака в ліву руку і дамочку тиць легенько межи груди так, що вона поточилася й упала на тротуар.

А тут уже й народ збився: одні на дядька напалися, за що безвинного собаку поцупив та ще й дамочку б'єш межи груди, на вулиці ж, не в своїй же ж таки кватирі, хамлюго, і один такий, Наум Семенович, що торгують напроти голками, гарусом, ґудзиками й усякими дамськими вишивками, так прямо підступився до того, що з гачком, і галасує: "Держіть мене, а то я вб'ю його!" І плюнув йому на чобіт, а чобіт новий, витяжка. А той на Наума Семеновича наступає і іменно страшно кричить, для чого той плюеться на чоботи, наче навколо місця немає, де плюнути, а народу вже зібралося чималенько й справді вже — плюнь у собаку, а влучиш у громадянина радреспубліки.

Оце сказавши, щоб тобі й заспокоїтись, так ні: далі кричить: я, каже, вам, сукини сини, не гицель який-небудь, а джентлмен, і не дозволю, щоб хтось плював мені на чобіт, хай плюне свойому батькові. Тут галас такий зчинився, що й не розбереш, що й до чого: одні гукають, що джентлменова правда, що собака й справді скажений, бо хвіст униз і вовком дивиться, а другі, що нічого подібного, бо в скаженого собаки слина в роті, а в цього рот сухий. Ті знов галасують за рот, що коли оцей рот та сухий, то щоб така була суха постіль у вашої матері. Шум, галас, шарварок, нічого не розбереш і не допоймеш, хоч роззявляй вуха ширше за той собачий рот.

Я собі теж стою і думаю, що справді й не добереш, чия правда — всякі бувають ілюзії — оце хвіст униз, а побіг собака — і хвіст вгору руба стирчатиме — як от чапля стоїть на одній нозі, а знялась, полетіла, дивись, обидві ноги бовтаються ззаду. Недавненько ж оце мені було полювавши, що як вийшли ми на болітце, добре поснідавши, а до сніданку була ще й та, що її не проливають, та все було, хазяйський зять несе її не по одній, а по парі зразу під полою.