Він замкне, і з його металевого черепа тільки дим піде й чад, а не інформація.
Я взяв ручку й глянув на портьє, який силкувався посміхатися мені. Ручка в мене була заряджена ще в Києві, і я знав, що коли за дванадцять годин перельоту в ній паста не стала твердою, мов алмаз, то я їх повідомлю, з якої сім'ї. Я напишу, що я позашлюбний син маркграфа-батька й французької гризетки. Українець французького походження з домішками польської й грузинської крові.
Група крові 2б і 4а залежно від перебування суб'єкта в тому чи іншому географічному поясі.
Мета приїзду: пограбування банків і вилов скажених собак на Бродвеї. Рід занять: нанесення ножових ран і постріли з-за рогу з усіх видів вогнепальної зброї будь-якого виробництва.
При детальному розгляді паспорта і при виявленні якихось помилок на його сторінках, які вони самі допустили (я ж бо сам собі паспорта не виписував) заявлю, що... Я їм загну таке, що вони на берегах Гудзону подібного ніколи не чули, А якщо почують, то не тільки вони, а й маківка Емпайр стейт білдінга вперше за останніх п'ятдесят років стане червоною, як розпечена болванка на металургійному заводі.
Я готовий був їх провчити, щоб вони раз і назавжди забули про свої мерзенні звички підозрювати чесну людину на кожному кроці, сумніватися в її документах і примушувати при першому ж відвідуванні готелю давати свідчення, свідком яких були твій дід і прадід з прабабусями. Якщо дійде до відбитків пальців, замислив я, то я за себе не ручаюсь. Мої колеги як хочуть – але я принижуватися не стану. Про всяк випадок графин, наповнений водою, я підсунув до себе ближче. Але хтось з моїх колег, що стояли попереду, прошепотів:
– Це не для пиття. Американці з графинів воду не п'ють навіть уранці. Це для поливання кімнатних квітів.
Ох, ці мені видатні діячі, які вже побували за кордоном! Кожний з них намагається повчати й зауважувати, радити і підказувати! Що за звичка до виявів зверхності в людей, які хоч раз перетнули Атлантику. Кожний з них бере на себе сміливість застерегти від негідних вчинків за кордоном, щоб йому за тебе потім не стало соромно.
– А я пити не збираюся, – дещо грубо відповів я. Словом, хай тільки спробує вдатися до дактилоскопії і піднесе свою прокляту чотиристорінкову анкету, я йому скажу те саме, що один сказав на Бродвеї, коли помітив у руках противника мексиканський ніж. Він вихопив з кишені кольт і лагідно промовив:
– Я до ваших послуг, сер.
Ось який я мав намір щодо адміністратора американського готелю.
– Звідки ви це взяли? Вам нічого не доведеться заповнювати. Американців цікавлять тільки долари, – шепнув мені один з товаришів, коли я поділився з ним своїм творчим (гадаю, так можна висловитися) задумом.– Ви дивак,– вів далі він.– Я в Нью-Йорку уже втретє, а ви...
Портьє – чорнявий, невисокий на зріст юнак, з досить-таки симпатичним обличчям і посмішкою на ньому – раптом подав мені ключ від номера.
– Севен ейч, – мовив приязно.
Від несподіванки я ледь не наштовхнувся на стільця, що стояв позад мене. Він своєю посмішкою і лагідним тоном зовсім обеззброїв. Мені нічого не лишилося, як сказати:
– Сенк'ю.
– Сьомий поверх. Після виходу з ліфта повернути ліворуч. Вас провести, чи ви самі потрапите? – поцікавився він.
"Вони мене просто сприймають за телепня", – подумав я і ще раз подякував.
– Вони хочуть витягти чайові, а у вас ще нема з чого давати.
– А як же досьє? – запитав я, коли трохи оговтався.
– Яке досьє?
– Як яке? Звичайне американське досьє, котре фебеерівці заповнюють на кожного приїжджого. А тим більше коли він прибув з Союзу.
– Т-с-с!– приклав він багатозначно палець до губ і пальцем ткнув у стелю, тоді підвів очі під лоба й страшенно зблід. Кинув на підлогу валізу. Потім помчав до ванни, відкрутив кран, і я почув, як приємно задзюрчала вода.
– Вам погано? Може, таблетку валідолу? – перелякався я.
– Т-с-с! – вискочив він з ванної з такою спритністю, що мені здалося, ніби він замість холодної води пустив гарячу й дещо обпікся. Тепер він стояв переді мною червоний, і в нього на щоках, носі, лобі й тих ділянках тіла, що виглядали з-під одягу, зацвіли раптом троянди.
– Що з вами? – втретє перепитав я.
– Т-с-с! – крім цих трьох приголосних, він (це я вже помітив) нічого більше не міг вичавити.
– Т-с-с! – нахилився він наді мною, коли я в свою чергу нахилився над своєю монреальською спортивною сумкою, щоб дістати аптечку.
– Т-с-с! Тут нас підслуховують, – нарешті спромігся він на три слова. – Вийдемо на вулицю, тоді, – скромно додав, і я мов підкошений упав на диван, витираючи піт з чола.
"Так, – подумав я, – важко нам даються ці закордонні поїздки".
– Так би одразу й сказали, – з дитячою образою в голосі промовив я.– А то все "т-с-с" та "т-с-с".
Він тієї ж миті знову приставив палець до губ і швиденько увімкнув телевізор, а тоді тричі щосили підстрибнув під стелю. Лампи на мармурових підставках (фундамент кожної не менше пуда) загрозливо затремтіли, і з них щось посипалося.
– Опав пил з електролампочок.
– Ви так гадаєте? – зробив він ще один стрибок.
Але цього разу так собі: або пробний, або щоб зайвий раз мене переконати, що він не такий старий, як вказано в паспорті.
– А я гадаю, що ні. – Він знову присів на диван. – Гадаю, що повідлітали підслуховувачі від тих місць, де вони закріплені.
Він помітно ожив. Ружі й півонії з його обличчя щезли, й на щоках поселилися благодать і спокій.
– Слава богу, що ми благополучно приземлилися, – очевидно, проблема м'якої посадки його також хвилювала всю дорогу, якщо він нарешті аж у готелі висловився. – Тепер уже нам нічого не страшно.
– Ви впевнені? А фебеер?
Він знову покрився трояндами й, зірвавшись з дивана, зробив ще кілька стрибків під стелю. Стрибки, треба віддати йому належне, були блискучі. Я суджу з того, що під стелею він довго не затримувався. Ще б один такий стрибок, але на п'ять сантиметрів вище, і він спокійно міг би побити... Пробачте, пробити стелю, яка у горішній кімнаті вже називалася підлогою, а заодно й зуби тим, хто, приклавши вуха до паркету, прислухався до нашої мирної і дружньої розмови.
– Ви дуже необережні. Одразу видно, що за кордоном уперше...
– За кордоном я вдруге, – образився я. – Одного разу я був у Будапешті і двічі в Гречанах.
– Але в Америці вперше? Америка – це вам не Гречани.
– Так, певна відмінність є. Хоча я б сказав, що не така вже й значна. У Гречанах, приміром, будинки витягнуті по горизонту, а тут їх витягають до неба.
Він не запитав мене, де ті Гречани знаходяться. Удав, що також там бував. Принаймні з подальшої розмови я зрозумів, що, за його даними, вони розташувалися у підніжжі Балкан поблизу Сербії та Хорватії. Я не став його розчаровувати. Це поза моїми правилами. Головне, я його своєчасно збив із взятого ним курсу про мій закордон. Але, як згодом виявилося, збити цього чоловіка із заданого курсу не так легко, як вершника із необ'їждженого коня.
– Але ж в Америці ви вперше?
І я здався. Хотів було навіть руки до стелі підняти й цим самим трохи розслабитися, але на це не наважився.
– Так, вперше, – нічим було крити мені. У запасі ще були Крижопіль і Жмеринка, але хтозна, може, й він випадково туди їздив.
– Це відразу всім впадає у вічі.
– Що саме? – перепитав я.
– Що ви в Америці вперше.
– Буквально всім?
– Ну, більшій частині нью-йоркського населення.
– Ви мене заспокоїли. Добре, що я ще нікуди не навідувався, а тільки проїхав з аеропорту імені Кеннеді до нашої місії, а звідси до цього готелю.
– Все одно! – Він хотів ще щось додати, але я зігнав йому ту фразу буквально з кінчика язика.
– Як наш готель називається?
– "Лайден гарден"!
– "Вишневий сад"?
– Приблизно.
– На честь Антона Павловича Чехова.
– Не думаю.
– А тут і думати нічого. – Тепер я сів на свого коника. Тим більше що він уже не підстрибував і трохи (так мені здалося) заспокоївся.– Антона Павловича ньюйорківці люблять. Не менше, чим, скажімо, Сєемюела Клеменса.
– Хто такий Семюел Клеменс? – перепитав він, і я в душі зрадів. Тепер я його притис до стіни.
– Ну, дорогий мій. Тричі бути в Нью-Йорку і не знати, хто такий Семюел Клеменс! Може, ви не знаєте, де місто Ганнібал?
Він зовсім розгубився і раптом зблід.
– Десь в Італії, – ледь чутно промовив він, і я подумав, що знову боїться, щоб і цих даних фебеерівці й цеерушники не записали.
– В якій Італії? Місто Ганнібал знаходиться у штаті Міссурі. А Семюел Клеменс – це Марк Твен.
Я дуже люблю Антона Павловича Чехова. Низький уклін американцям за нього. За любов до Чехова я готовий стати в будь-якому районі Америки на площі й почистити перехожому черевика. Але я не менше люблю й Семюела Клеменса – Марка Твена. Він ще сто років тому хотів, як справжній патріот своєї країни, щоб його батьківщина стала кращою, ніж вона є. А про вади своєї країни говорять тільки ті, кому вона не байдужа. Таким був Марк Твен. І йому мій низький уклін. За нього в будь-якому районі Америки я ладен американцеві почистити й другий черевик.
– Так би й сказали, а то все загадками...
– Але я не закінчив своєї думки. Чехова в Нью-Йорку шанують...
– Я знаю, – перебив мене співбесідник, щоб не пасти задніх.– На Бродвеї мало не щодня йдуть його п'єси, і в Нью-Йорку його ім'я носить одне видавництво.
– От бачите. Виходить, і готель на честь його п'єси. А от що тут є на честь Семюела Клеменса – я, чесно кажучи, не знаю. А письменник же чудовий. На місці американців я б не соромився, навпаки – гордився б.
Як на мене, то Марк Твен заслуговує більшої шани, ніж будь-який мільярдер Сполучених Штатів Америки. Але американці не дуже мріють про титули всесвітньовідомих сатириків. Вони віддають перевагу садибам, біографіям і мільйонам Вандербільдів, Рокфеллерів і Дюпонів.
Проте останніх двох речень я тоді вголос не сказав – боявся, що це вже втручання у внутрішні справи Америки. Хай там собі розбираються. Та якщо раптом прислухаються до моїх порад і вшанують трохи краще, ніж шанують дотепер славне ім'я Семюела Клеменса, то вважатиму, що й американці живуть не доларом єдиним.
Але повернімося у готель з чарівною назвою "Вишневий сад". Мій колега сидів на дивані умиротворений. Я мав щастя насолоджуватися спокоєм товариша і навіть ділити це почуття навпіл.