Вавілон на Гудзоні

Сатирико-публіцистичний роман

Ніщо так не гнітить народ, як нерівність і несправедливість.

Френсіс Бекон

Тільки дурень може хвалити усе своє і цим самим розписатися у повній байдужості до свого народу, своєї країни і їхнього майбутнього.

Франсуа Ларошфуко

Потрібно було відкрити Америку, щоб пересвідчитися, якого високого рівня досягла цивілізація і до якого безглуздя може дійти людство.

Скромний Автор

МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС

Той, хто хоч трохи прожив у США, не зможе обійтися без реклами. Я там жив. І тепер відчуваю потребу також рекламувати свій товар, у якій би обгортці він не був.

Свої розповіді обриваю на найцікавішому місці (принаймні мені так здається), а після цього подаю маленький рекламний анонс кожного наступного розділу. До речі, рекламний анонс – власний винахід. Американці можуть запозичити. Передаю без винагороди. Порядком культурного обміну, але з однією умовою: зберігати прізвище винахідника.

Таким чином, прочитавши будь-який коротенький анонс, читач може взятися за той розділ, який йому найбільше до вподоби. Для цього не обов'язково читати всю книжку, хоча, на думку Скромного Автора, вона цікава до останньої крапки.

ПРОЛОГ

Перш ніж взятися за перо, я взявся за рушницю. Зарядив усі її стволи (їх було аж два) і спокійно повісив на стінку. Я знав (з теорії літератури), що перед написанням будь-якого твору в кімнаті повинна висіти рушниця. Я працював спочатку на дачі. Отож рушниця висіла на стіні хатини в стайківському ранчо[1].

Збираючись писати про Нью-Йорк, що у моїй уяві залишився як Вавілон ХХ століття на Гудзоні, я виніс його у заголовок книжки і вийшло:

"ВАВІЛОН НА ГУДЗОНІ"

"Для повного антуражу, оскільки ти пишеш про Америку, о – сказав я сам собі, – пиши її стоячи, як Хемінгуей. Адже й ти тепер маєш дачу, друкарську машинку, рушницю, отож на цих дніпровських кручах, далеко від міста і села, можеш почуватися українським Хемінгуеєм з почерком Арта Бухвальда..."

Друкарську машинку я поставив на холодильнику (він мені служив за хемінгуеєвську конторку), сам холодильник наповнив віскі й вирішив стоячи друкувати свій бестселер[2].

"Заголовок уже є, – вголос мовив я, – епіграф придумав. Залишилося закласти патрони у патронник, а папір у друкарську машинку і..." У натхненні в мене дефіциту не буває, аби тільки ніхто не заважав...

МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 1

Серед нас не так уже багато людей, які потрапляли живими на Той Світ і живими поверталися додому, при цьому, як ви помітите далі, не втрачали почуття гумору. Отож, чому б вам не розпочати читання книжки саме з цього розділу. Але перед тим як приступити до такого, на нашу скромну думку, приємного. заняття, прохання до читачів: не ототожнювати автора з особою оповідача. Роман написаний у формі розповіді від першої особи. Він за всім життєвим матеріалом правдивий, навіть може сприйматися за гумористично окреслений документ. Що ж до ситуацій, у які автор ставить свого оповідача, то вони здебільшого є літературним прийомом, своєрідним художнім засобом, за допомогою якого в художньому творі виразніше, рельєфніше розкривається сутність того чи іншого явища реальної дійсності. А там, де вам щось видається неточним чи перебільшеним, а може, навіть для когось образливим (хоча автор до цього аж ніяк не міг прагнути), – прохання віднести до жарту. Адже на гумор можна списати усе. Навіть дрібниці.

Розділ I. МЕНЕ ПОСИЛАЮТЬ НА ТОЙ СВІТ

Усе має свій початок і свій кінець. Мій публіцистичний роман також. То ласкаво прошу: сміливо рушимо в подорож, як кожний з нас вирушає у життя, ніколи не знаючи, що нас чекає попереду.

Якби ж ми це знали, то, повірте, життя втратило б свою привабливість, свою загадковість, навіть сенс. Мій роман чимось подібний до певного відрізку життя і вже тим загадковий, захоплюючий і, як саме життя, подеколи – смішний, подеколи наївний. Отож, давайте разом з вами помандруємо. Тим більше що цього разу, як я вже писав, вам передбачаються мандри на Той Світ. А це перший випадок, коли ви... А втім, не станемо нічого розповідати авансом. Адже домовилися – життя тоді втрачає свою привабливість і стає нецікавим, Все почалося (завжди все з чогось починається) із землі.. Земля почалася, кажуть, з хаосу. Я точно стверджувати не берусь, бо присутній при цьому не був. Перебував у відрядженні на Манхеттені, де землі й справді нема. На землю я повернувся значно пізніше.

Одного разу мій приятель – відомий український радянський поет (прізвище просив не називати. Він скромний і до чужої слави не примазується – від своєї нікуди подітись) – по-приятельськи шепнув:

– Ти поїдеш до Нью-Йорка.

– Прямо зараз?

– Ні, днів через п'ятнадцять. Треба підготуватися.

– Що я повинен робити в Нью-Йорку? – У мене вже було якесь уявлення про Нью-Йорк, хоча дещо й туманне. Я чув, що в Нью-Йорку убивають, грабують, ґвалтують, що там панують корупція, мафія, найбільша у світі біржа на Уолл-стріт, що всі американці – чи майже всі, за винятком багатіїв – живуть у борг… – Що я маю там робити? Навести порядок, розподіливши багатство між заможними й бідними?

Він запитально глянув мені в очі, і я подумав, що не все сказав про Америку.

– Ти все жартуєш, а я серйозно кажу. Поїдеш у Нью-Йорк і...

– Але я завжди серйозно жартую. Ти ж знаєш. Я жартів заради жартів не люблю.

– Знаю. Саме тому й посилають тебе до Нью-Йорка. Тебе, а не когось іншого. Щоб ти і там виступив серйозно, без жартів.

Це було важче, але я йому пообіцяв:

– Жарти я залишу для жінок. Жінки ж люблять жартувати, і поки я перебуватиму по той бік землі, можна сказати, на Тому Світі, хай собі спокійно жартують. А взагалі – ніяких жартів.

А потім задумався: чи мені радіти, чи, навпаки, плакати? Про всяк випадок вирішив порадитися з дружиною.

– Ніяких поїздок. – По-моєму, вона була більше ніж серйозна. – Я теж дещо читала про Нью-Йорк і знаю, що таке Америка. У нас росте син, і я не хочу, щоб він лишився сиротою. – І після цього додала: – І ти не поїдеш до Америки. Хай туди їдуть інші.

– Але інші ж їдуть і повертаються живими.

Вона на все мала свої аргументи.

– Інші їдуть за обов'язками своєї служби. Вони добровільно вибрали собі професії дипломатів, а ти ніякий не дипломат...

– Такий порядок: від кожної країни, яка поважає себе, їде громадський діяч в ООН і представляє її як борець за мир і за свободу усіх народів і народностей...

– Ну-ну. Трохи нижче. Менше пафосу. Тобі ще не вручили дипломатичного паспорта, і ти дещо передчасно виступаєш...

Я, звісно, замовк, а вона вела далі:

– Сьогодні у світі така складна обстановка. Стільки розвелося повітряних піратів, цих терористів-флібустьерів...

– Ти мені не перебігай дорогу, – попросив я дружину. – Мені й так усе життя її хтось перебігає.

Проте я задумався: "Може, це й на краще, що я не поїду на Той Світ".

Мені пригадався випадок. Якось я запитав одну із своїх знайомих читачок ще не опублікованого роману:

– Слухай, ти мені приділяєш так багато часу. Так багато читаєш цікавого. Що ти кажеш своєму чоловікові, коли повертаєшся додому? Поділись досвідом, я нічого оригінального не можу вигадати. Завжди кажу: "Писав роман, друкував роман, шліфував роман". Це, по-моєму, дуже непереконливо звучить. Принаймні дружина завжди сумнівається і ніколи мені не вірить. А що кажеш ти?

– Невже жінці нема що сказати? В сучасної жінки стільки навантажень: у магазин збігай, у хімчистку збігай, у майстерню по ремонту взуття збігай, на базар збігай. Тільки й чуєш: "Принеси те, купи це. А того ти не купила? Скільки я тобі нагадуватиму?" І при цьому ви ще вимагаєте, щоб ми були вродливі, веселі і, звичайно, модно одягалися, хоча грошей віддаєте половину або зовсім не даєте. Сам же кудись постійно посилає.

Можливо, вона в чомусь гіперболізувала, але загалом мала рацію.

– Мій любить, щоб я була гарна і наймодніша. Це його слабість. Бач, він дуже хоче, щоб усі на його дружину задивлялись, казали йому: "У тебе така вродлива дружина, мені б таку – я їв би її десертною ложечкою, як торт". Був у нас телепень один такий. Все мені бісики пускав. Але ми з ним скоро попрощались.

– Гаразд, коротше. Що ти кажеш чоловікові, коли приходиш пізно додому? Для мене це важливо. Я теж повинен щось сказати. Сьогодні, через півгодини, що ти скажеш?

– Скажу, що була в ательє.

Коли я прийшов додому, дружини ще не було. Я спочатку зрадів – не доведеться виправдовуватись. Вона прийшла через годину. Дещо розчервоніла. Щоки аж пашіли. Здавалося, притулися – й обпечешся.

– Де ти була?

– А ти? – Вона вигравала час для роздумів.

– Я тебе питаю?!

– В ательє, – тихо відповіла вона.

Якщо вам хоч раз у житті доводилося бачити, як під час землетрусу відчиняються двері на всіх поверхах одночасно й з вікон вилітає скло, а ви якраз стоїте під тим висотним будинком, то напевне хоч приблизно зрозумієте мій стан.

– В ательє! – все ж повторила вона.

– Ти ж це повторюєш... с-с-с...

Я тільки просичав, слів не виголошував. Так що на місце тих крапок прошу ніяких непристойностей не дописувати.

– Але ти ж мене перепитуєш? Ніби не віриш? Я була в ательє.

– Можеш показати сукню? – про всяк випадок запитав я, щоб остаточно в усьому переконатися. Тепер мені потрібні були тільки речові докази.

– Яку сукню? Що ти вигадуєш? Я сукню шила минулого разу. А тепер костюм.

– Якого кольору? Тільки відповідай швидко.

– Темного кольору.

– Можеш показати?

– А чому ж? Я й приміряти можу. Щоб ти оцінив. – Вона це сказала так спокійно, що я у її голосі не відчув ніякої фальші. Артистка. Не інакше – артистка. У житті артистка, а на роботі зовсім не за покликанням працює.

– Ось тобі костюм. Ти подивись, як він мені пасує.

Цього вона могла й не робити. У мене в очах було й так темно без її темного костюма. Я себе втішав лише тим, що це майже стопроцентний збіг обставин. "У природі, як і в житті, все буває", – заспокоював сам себе.