А коли зупинялася поруч машина, чекав, що ось-ось потягнуть за руку з щасливим вигуком (замість бойового):
– Оце те, що нам потрібно!
(Як бачите, я про себе завжди був високої думки. Словом, мого почуття до самого себе не покладеш на найвищі ноти).
Відпочиваючи у "Вишневому саду", я намагався якомога менше з'являтися перед шибками. Не підходив близько до вікна. Ставив лампи так, щоб світло не дуже щедро розкидалося моїми силуетами на фіранках. У мене жодного дня не були відхилені штори.
Якщо американцям нічого не варто залізти на стоповерховий хмарочос, то що вже казати про наш невисокий готель. Досить було й того, що в місії, де я сидів, якраз поруч з моєю головою у стіні зяяла дірка, як спогад про те, що в це місце стріляли. Єдине тішило: в одне місце двічі підряд не влучають.
Моє життя у порівнянні з президентським, за американською кон'юнктурою, дорівнює нулю, хоча сам його я оцінював набагато вище. Я весь час думав, що президентів ще буде й буде, а от таких, як я, одиниці.
Словом, я своє життя оцінював набагато вище, ніж оцінив би його президент у своїй прощальній промові, якби він раптом дожив до мого похорону і ощасливив пам'ять про мене своєю присутністю, проводжаючи в останню, але найдальшу мою путь.
Я не з полохливих і належу до сміливців першого десятка. Свідченням тому є жанр, який обрав добровільно, – жанр сатири й гумору – плюс п'ятнадцять років роботи у сатиричному журналі "Перець", де герої фейлетонів не завжди зустрічали тебе з квітами на пероні.. Але в Нью-Йорку я зачислив себе до другого десятка.
Мене не лякали підкладені під автомобіль міни і постійно наведені дула гаубиць-фотоапаратів (про це я вже писав), бо все це, навпаки, возвеличувало мене. Не гнітила мене й велич дзеркально-синіх чи дзеркально-зелених хмарочосів і моя в порівнянні з ними приземленість. Мене навіть не лякала смерть... Гнітило інше. Я хотів ближче познайомитися з добрим, симпатичним, енергійним американським народом. Це мені теж подобається. Американець ніколи не почне кричати, що в його сімейній трагедії винен увесь світ. Він не пише ні скарг, ні петицій, поки сам не розбереться у власному душевному стані й не дійде до якогось певного висновку. Взагалі народ конкретний і завжди каже конкретно:
– Ми війни не хочемо!
Чесне слово! Хто думає інакше, той помиляється.
Вранці, коли я виходив з "Вишневого саду", на мене наставляли фотогаубиці. Спочатку мене охоплювало почуття гордості. А згодом – приниження. Ці відчуття властиві кожній людині. Мені ж тим більш, бо я весь час відчував, що за мною стежать і демонстративно переслідують, як зацькованого звіра. В душі піднімається така буря протесту, що не всіма морськими балами їх визначиш. Пригадую, після довгих дебатів в ООН я відмовився від автомашини й сказав нашому водієві, що піду пішки по 42-й стріт від Іст-Рівер, а там поверну по Медісон-авеню й сам доберуся додому.
– О'кей, – відповів наш водій, якому теж хотілося тут бути, як багатьом іншим, дуже імпортним.
Та не встиг я перетнути й другої авеню, як попереду мене з'явилися молодики, вдаючи, що й їх цікавить рух по 42-й стріт, і націлили дула своїх фотоапаратів на мене, зовсім не соромлячись. Я, можливо, цього й не писав би, але тоді я почувався б так, що будь-який лікар безпомилково визначив би мій діагноз: "Вам погано!" Хай відчують цей стан і вони, якщо коли-небудь мій бестселер потрапить на їхні очі.
На початку цієї розповіді я написав поруч із словом "приниження" слово "гордість". Бо й справді у перші дні я таке відчував у собі. Гадав, що вони мене мали за президента республіки. За статурою я міг би підійти на цю посаду. Потім я подумав, з властивою мені скромністю, що вони мене приймають за міністра закордонних справ. Але яким було моє розчарування, коли один з досвідчених дипломатів сказав, що все те робиться для психологічного залякування. Краще б він мені цього не говорив. Прикро. А я ж для фебеерівців надіслав кілька своїх сивих фотографій. При сучасному розвитку техніки вони могли їх розповсюдити мільйонним тиражем, широко рекламуючи заодно й мій підпис, який я поставив на копії.
Не знаю, для чого витрачають у цьому випадку плівку. Тим більш що моя фізіономія не належить до таких, які рекламують на обкладинках журналів, святкових безіменних листівках чи, скажімо, пам'ятках.
І все ж після тієї психологічної обробки мене ні разу за добрих два місяці не полишало відчуття, що за мною постійно слідкують, стежать або ж ціляться то в скроню, то в спину якщо не з карабіна, то з фотоапарата.
Можуть убити. Дивовижна людська натура. Доки по ній не пальнуть кілька разів, не повірить. Все думає, що це жарти, або принаймні кожен виходить із своєї добропорядності. Мовляв, хіба ж це можливо.
Тим часом я ходив по Вавілону і сам собі скидався на зацькованого в джунглях звіра, по слідах якого йдуть мисливці заради сенсації. Я прискорював крок і різко повертав на 180 градусів назад, зупинявся перед вітринами магазинів, товари в яких мене, звичайно ж, не цікавили, Та й, думаючи про переслідувачів, я не завжди бачив у вітринах крам, як і тих дівчаток-манекенів, що постійно підморгували:
– Зайди купи. Виручи нас. Уже ноги набрякли від стояння.
Можливо, мене ніхто й не думав підстрелювати, як чергову куріпку для мільярдера. Але в Нью-Йорку мене таке почуття ніколи не полишало. Щоправда, ознак канібалізму в новітньому Вавілоні не помічав. У кожному разі ні по одному з телевізійних каналів чогось подібного не рекламували. Навіть телекомпанії Сі-бі-ес і Ей-бі-сі, котрі, як відомо, заради грошей йдуть на все. По кабельному каналу кілька разів продемонстрували щось подібне, але перед початком застерегли:
– Ми проти цієї передачі, але окремі індивідууми бажають дивитися її. Тому ми й показуємо.
Чітко, ясно і, головне, чесно. Плати валюту, й ми тобі покажемо: навіть як у чорта роги ростуть. А не те, що якихось там парочку товстеньких дівчаток.
З усіх пам'яток, які я привіз із Америки, для мене найдорожча, звичайно, уже згадана письмова рекомендація комісара поліції міста Нью-Йорка.
Це грандіозний нью-йоркський сувенір. Його неодмінно вручають кожній делегації з країн – членів ООН перед початком чергової сесії Генеральної Асамблеї. Приємний і, головне, благородний захід. Я був би щасливий, коли б до тієї пам'ятки додавали (хай навіть безкоштовно – мені не жаль) й цю мою книжку в перекладі всіма шістьма мовами ООН: англійською, арабською, іспанською, китайською, французькою і, звичайно, російською.
Ньюйорківці, як ніхто, дорожать престижем свого міста. Вони знають, що сюди прибувають люди з різних куточків світу.
Досить сказати, що штаб-квартира ООН міститься у Нью-Йорку. А це на сьогоднішній день вже сто п'ятдесят дев'ять країн з усіх континентів.
Представників усіх цих країн треба забезпечити цією пам'яткою. А якщо зважити, що до Нью-Йорка щодня прибуває від одного до трьох мільйонів чоловік і кожному з них треба вручити пам'ятку. Місцева влада на таке йде, хоча це їй обходиться не дешево.
Пам'ятки видаються безкоштовно. А хтось же за них платить. Гадаю, що платимо за них найперше ми самі, приїжджі. Досить нам придбати щось у магазині за два долари й 99 центів (99 обов'язково до будь-якого товару промтоварної групи), як треба доплачувати ще вісім процентів податку. Та на цьому сусідові можете не наголошувати. Пам'ятку ж дали безплатно, а сувенір купили за два долари і 99 центів. Все ж дешевше звучить, ніж три долари, і хоч трохи, але якось по-своєму душу втішає, А чому? Бо про вас думає інститут по вивченню психології. І вам приємно.
Читаючи ту пам'ятку, я одного разу не стримався і пустив (не соромлюсь цього, бо досі жодного такого поліцейського документа не читав) скупу чоловічу сльозу. Заплакав я аж наприкінці пам'ятки, коли побачив, що там немає прізвища автора. Я був у захопленні від його скромності. Вже я сам наскільки скромний, але на таке не здатний. Над будь-яким своїм опусом ставлю своє прізвище, бо в душі думаю – то геніальний твір. Він чекає свого часу й свого безсмертя.
В цьому документі мене зворушила не лише скромність комісара поліції і не та усталена кимось думка, що кожен комісар поліції ніколи зі скромністю не дружив.
Зворушило мене інше. Ця пам'ятка – гарант того, що хоч скільки буде тих комісарів у Нью-Йорку, пам'ятка, як і сам Нью-Йорк, завжди лишатиметься незмінною. Мінятимуться комісари, мінятимуться їхні імена й святкові форми, але пам'ятка...
Врешті-решт вона тому й називається так, щоб кожен, хто з нею познайомився, запам'ятав надовго і дав своєму найближчому другові, котрий, начитавшись інших документів про Нью-Йорк, вирішив побувати й собі в цьому місті.
Якщо є такий намір у вашого недруга, пам'ятку йому не показуйте. Хай їде. Гадаю, у вас після цього на одного недруга буде менше. Якщо ж йому пощастить випадково повернутися живим, все одно радійте (ви ж не такий жорстокий чоловік), бо коли він переступить поріг рідного дому, йому доведеться негайно показати паспорт або інший рівноцінний документ, що підтверджував би особу, бо його не те що дружина й діти, а й мама рідна не впізнає. Якщо ж він хотів ще й зекономити 20 доларів і відвідати Сентрал-парк у вечірній час, щоб винести про це нью-йоркське чудо природи найповніші враження, то повірте мені й комісарові поліції, він їх виніс щонайменше із синцями на щоках.
Небагатьом вдалося привезти із Нью-Йорка пам'ятку комісара поліції. Я її привіз. І хоч мені не зовсім зручно зізнатися в цьому, але перед вами, як перед комісаром поліції, запевняю: я засклив ту пам'ятку й поставив у рамочці в найдоступнішому місці. Я завжди пам'ятаю, що в мене є родичі й друзі, і ця пам'ятка тому свідчення – я їм не ворог.
За це комісарові поліції вдячний, як ніхто, – коли взявся за перо, гадав, що напишу роман, а потім подумав: може, дехто й не повірить. Тепер після того витвору генія комісара поліції я так не думаю і сплю спокійно. Чого не скажеш про комісара: йому в Нью-Йорку спокій тільки сниться.
Я особисто не мав честі зустрітися з комісаром поліції, як з талановитим автором. Але в його особі, в його прекрасному й лаконічному письмі я одразу відчув майстра своєї справи – рука тверда, спостережливість сатирика й удар точний, як удар молотка по наковальні.
Начитавшись в Нью-Йорку цієї пам'ятки, я негайно закупорив двері й вікна.