Одружіння Гаврила Ратиці
Кудлатий, увесь у реп'яхах пес Лапко вибіг за ворота, глянув весело на місяць, гавкнув і хотів був забігти провідати сусідського Рябка, та враз зупинився, нашорошив вуха й став прислухатися.
Недалеко, біля сусідського двору, стояв його молодий господар Гаврило Ратиця й розмовляв із Мелашкою – сусідовою дочкою.
– Так ти слухай, Мелашко, кажи, чи підеш за мене? Якщо ні, то я Гапку піду сватати.
Очі Лапкові потьмарилися, хвіст, що весело стирчав догори, похилився знесилено додолу, він тяжко, тяжко зідхнув і пішов на тік до свого кубла.
Укладаючись спати, довго ворочався й зідхав.
– Чого, старий, зідхаєш? – запитала сучка Розька.
– І ти зідхнеш, – одказав Лапко, – хазяїн молодий он женитися збирається – днів зо два доведеться по чужих дворах блукати, поки весілля одгуляють. Це ж боярином обов'язково Сашка Вирвизуба запросять, а ти знаєш, який він, як нап'ється – або цеберку драну до хвоста причепить, або з ріпицею зовсім висмикне.
– Та він може, – зідхнула й собі Розька, – он торік, у Гаврилів кума Сірка на весіллі впіймав і самогоном напоїв. Вибігла кума Рябка, а вона саме цуценят привела, гульк, – крутиться Сірко по дворі, гавкає, – побачив її та до неї: "А, така пересяка – наплодила кубло ціле на мою голову, що й повернутись ніде, Що я на морозі через вас мушу гибіти – туди вашу перетуди, геть з кубла!" – та до цуценят та й давай їх колошкати – насилу відтягли його.
На ранок усе населення двору Гаврила Ратиці знало, що молодий господар женитися буде.
Горе, сум ї розпач запанували серед худоби й птаства у дворі Ратиці.
Літній кінь Воронько, прочувши цю новину, сумно сам до себе промовив:
– Держись, товаришу Воронько, – катати сватів будеш, рисаком тобі бігати доведеться, – а хитнувши головою, додав: – а який там із мене рисак, коли на сиру погоду ноги ломити почало, ехе-хе, що й казати – "старість не радість".
Корова Манька ніжно лизькала свого бузівка Білоголового й мукала:
– Продадуть тебе, синочку, – чує душа моя, що продадуть, бо хіба я не знаю отого весілля – розходу не оберешся, а звідки доходу візьмеш.
Білоголовий насамовито бутів:
– М-м-а-а-мочко-о-о ріднесенька-а-а, сирота-а-а я неща-а-сний!
А в курнику серед курей, качок та гусей так зовсім переполох зчинився. Качки кахкали, гуси ґелґали, кури кудкудакали, чуючи близьку смерть.
Старий півень Петька, прощаючись увечорі на сідалі з курми, аж заплакав і, витираючи сльози, заповідав:
– Живіть, дітки, не сваріться, на чужі токи не зазирайте, двору свого пильнуйте.
А потім обняв свою курку, укохану Зозульку, та й промовив крізь сльози:
– Ех, життя наше немилеє, розставаться, старенька, нам доведеться...
Молодше покоління й собі утирало сльози.
А в хаті кіт Васько, сидячи на комині, на п'яних сватів дивився й муркотав, утираючи лице лапкою:
– Нек-куль-тур-р-р-ність, понапиваються, будуть р-р-ригати, хату засквер-р-р– нять.
У неділю весілля справляли. Все птаство й худоба невеселі були, а Лапко з Розькою з двору пішли – од гріха подалі.
__________
Ех!
– А знаєте, тату, що я оце думаю, – запитав Сашко в батька, рушаючи додому від засіяної нивки.
– А хіба я в твоїй голові був, по чім же я знаю, що ти думаєш, – відповів стомлено батько.
Сашко зітхнув і промовив з жалем:
– Я оце думаю, тату, що зерно ми з вами перевели, – здря руками ниву засіяли.
– А ти б її ногами засіяв, – байдуже порадив батько.
Сашко підсунувся ближче й хитнув головою:
– Я оце, тату, мовчав-мовчав, а оце вже й мовчати не можу – душа болить, дивлячись на отаке хазяйнування. Я знаю, – посміхнувся Сашко, – як ви на мене дивитесь – мовляв, сопляк, ледар, барбос і таке інше, ходить там по всяких гуртках та язиком ляпає, як праником, а діла чорт-ма з нього. Звичайно, ви помиляєтесь, та це й природно, бо людина ви, тату, стара, консервативна, тому і я не казав нічого до цього часу, щоб відносин наших не загострювати, мовчав, мовляв, що ж із вас далі буде. І що ж я побачив? Надійшла весна, думаю, будете зерно очищати, коли ні, ви й словом не обмовились. Ви знаєте, думав я, що землю краще обробите – ви не обробили, думав – сіялкою засіяти, а ви руками засіяли. Тату, як тяжко було мені дивитися, як ото ви зерно кидали. Дивлюся, а серце кров'ю обливається, бо пропало зерно, пропала праця, хліб пропав, голодні будемо на ту зиму сидіти, бо й того не зберемо, що висіяли.
Батько глянув на Сашка, покрутив нетерпляче батогом і мугукнув, та так, що в Сашка і серце тьохнуло:
– Я тебе не зберу!
– Звичайно, не зберете, даю голову на одсіч, що не зберете! – запалився Сашко. – Бо куди ви зерно кинули? В землю суху, необроблену: впало те зернятко бідне, пити хоче, вогкости йому дай, а її немає, бо посуха, можливо, буде, та не тиждень, та немає й два – і зійде воно немічне, – факт, що половина вигорить!
– Я тебе вигорю! – знову озвався батько.
– Даю чесне комсомольське слово, що вигорить! – образився Сашко. – Не вірите, ось побачите. Та мало того, що вигорить, – зерно нікуди не годитиметься, бо ви його не очистили; з куколем посіяли, а ви знаєте, який ото кукіль, його тільки в землю кинь, тоді пропадай, хлібець – заб'є.
Сашко промовчав трохи і вже тихше казав далі:
– Отоді і наслідки побачите. Сумні, тату, наслідки будуть, хліба до Різдва не хватить, корму худобі не вистачить, організм у неї послабне, а там хвороба, можливо, яка прикинеться, не витримає тую хворобу організм слабий худоб'ячий – дриґ-дриґ, припустімо, корова ногами, і немає корови – немає молока. А там, гляди, і кінь дриґ-дриґ – немає коня, нічим хазяйнувати – розорилось хазяйство. Та й нам не краще – ви, думаєте, хліб із куколем дуже пользовита штука, – зовсім ні, тату, я це все в гурткові проходив і знаю, попоїсте ви ото тиждень такий хлібець із куколем – нічого, а далі щось у вас у животі колоти почне, а далі корчити стане вас, місця ви собі не знайдете – болі неймовірні, а потім здриґнете, раз, раз, у крайньому разі, три, ікнете – й нема.
Батько одсунувся, глянув злякано на Сашка, потім:
– А так, ти, сучий сину, смерти моєї хочеш, так, значить, помирай, батько?
Сашко аж руками плеснув:
– Ну, хто ж каже: помирай. Ви ж думки моєї, тату, не перекручуйте, хіба я кажу, що обов'язково помрете, – можливо. Запевняти не можна, але... все може бути, ви не дивіться на це радісно, бо це таке діло – тріп-тріп – і немає вас.
– А, так, значить, мене немає, – підвівся батько.
– От ви знову, тату, хто ж каже, що немає? Можливо, що не буде.
– А, не буде... Злазь із воза, падло!
Батіг батьків пройшовся по спині, і Сашко миттю опинився долі.
Через півгодини батько в'їжджав у село, а позаду віддаля йшов Сашко, похнюпивши голову, і бубонів незадоволено:
– От і побалакай з таким – ти йому слово, а він тебе пужалном. Ех!
__________
Оповідання Цапа Бородатого
Коли чутка про конкурс на найкращого молодого господаря облетіла увесь двір, Цап Бородатий, жуючи пучечок сіна, промовив:
– Була, братці, мені з цим конкурсом рахуба!
Між худобою Цап Бородатий уславився, як добрий промовець і дотепний оповідач. На загальних зборах ніхто так не вмів будувати своєї доповіді, розсмішити присутніх сміховинкою або кинути з місця дотепну репліку, як він.
Все жіноцтво в дворі було закохане в нього, а до того ж він був нежонатий, бо в селі не було жадної порядної кози.
Зачувши про пригоду, худоба почала прохати його розповісти її.
Цап Бородатий було почав відмовлятися, а потім згодився і, оточений колом своїх товаришів, ліг зручніше на солому й почав своє оповідання:
– Трапилась ця історія з моїм колишнім господарем Яшею Трьохполкою: було це так, щоб вам і не збрехати, років два тому.
Цап Бородатий не даремно вславився добрим красномовцем, він так барвисто й захопливо розповідав пригоду, що за ввесь час його промови ніхто й слова не промовив, навіть кнур Кирпатий, що був надзвичайно товстий і мав п'ятнадцять пудів живої ваги й під час доповідів голосно хрюкав, за що одержував завжди сувору догану від голови зборів, тепер лежав, заплющивши очі, і лише час од часу легенько похрюкував.
Про овечок і говорити не доводиться, вони висолопили свої прозорі очі й боялися проґавити хоч одно слово любого Цапа Бородатого. На зло своїм баранам вони були всі, як одна, закохані в Цапа.
– Господар мій був прекрасна людина, – мовив далі оповідач, – він мав неабиякий талант красномовця, навіть я, що чув чимало на своєму віку красномовців, ідучи з пасовиська мимо сельбуду, часто зупинявся й годинами слухав палкі промови Яші про шестипілля, про інтенсивні культури, про раціоналізацію сільського господарства і про шляхи соціялізму. Господарство Яші було не дуже велике – кінь Сухоребрий, корова Мелашка, вівця Бирка та я. Яша мав дванадцять нагрузок і тому не міг якслід узятись за своє господарство, і нам частенько доводилось бути ненапованими й голодними, але це не заваджало бути мені з Яшею добрими друзями. Яша був палкий фізкультурник, а з мене, як вам усім добре відомо, теж непоганий спортсмен, і ми часто з ним влаштовували змагання: ставши рачки серед двору, намагалися звалити один одного додолу. Між іншим, ні трішки не хвастаю, коли скажу, що я частенько з цих змагань виходив переможцем, бо мушу зазначити, як не кріпка була голова в Яші, вона все ж таки була далеко слабіша за мою. За ці змагання нам від матері Яші доводилось зазнавати багато неприємностей. Яшу мати взивала "дурноголовим барбосом", "наказанієм Господнім", а мені просто чухрала боки лозиною.
Цап Бородатий зробив невеличку павзочку, хлиснув води з відерця і знову мовив далі:
– І от, дорогі мої товариші, прокотилася в селі чутка, що десь якась там газета влаштовує конкурс молодих господарів. Я помітив, як Яша засмутився і цілими днями чомусь ходив, похнюпивши голову. Потім засів за книжки й не виходив з хати: писав щось, зазираючи раз-у-раз у книжку. Минуло чимало часу – про конкурс уже й забули. Коли це одного чудового ранку я, вийшовши прогулятись за ворота, побачив, як до нашого двору чимчикують три постаті; одна постать була, як коліно, лиса, і тримала в руках фотографічний апарат. Вони підійшли до воріт і запитали здивовану Яшину матір:
– "Де тут можна побачити досвідне господарство Яші Трьохполки?"
– Дорогі товариші, я сам не з полохливих удався, але, зачувши отаке – похолов од ляку.