– А знаєте, тату, що я оце думаю, – запитав Сашко в батька, рушаючи додому від засіяної нивки.
– А хіба я в твоїй голові був, по чім же я знаю, що ти думаєш, – відповів стомлено батько.
Сашко зітхнув і промовив з жалем:
– Я оце думаю, тату, що зерно ми з вами перевели, – здря руками ниву засіяли.
– А ти б її ногами засіяв, – байдуже порадив батько.
Сашко підсунувся ближче й хитнув головою:
– Я оце, тату, мовчав-мовчав, а оце вже й мовчати не можу – душа болить, дивлячись на отаке хазяйнування. Я знаю, – посміхнувся Сашко, – як ви на мене дивитесь – мовляв, сопляк, ледар, барбос і таке інше, ходить там по всяких гуртках та язиком ляпає, як праником, а діла чорт-ма з нього. Звичайно, ви помиляєтесь, та це й природно, бо людина ви, тату, стара, консервативна, тому і я не казав нічого до цього часу, щоб відносин наших не загострювати, мовчав, мовляв, що ж із вас далі буде. І що ж я побачив? Надійшла весна, думаю, будете зерно очищати, коли ні, ви й словом не обмовились. Ви знаєте, думав я, що землю краще обробите – ви не обробили, думав – сіялкою засіяти, а ви руками засіяли. Тату, як тяжко було мені дивитися, як ото ви зерно кидали. Дивлюся, а серце кров'ю обливається, бо пропало зерно, пропала праця, хліб пропав, голодні будемо на ту зиму сидіти, бо й того не зберемо, що висіяли.
Батько глянув на Сашка, покрутив нетерпляче батогом і мугукнув, та так, що в Сашка і серце тьохнуло:
– Я тебе не зберу!
– Звичайно, не зберете, даю голову на одсіч, що не зберете! – запалився Сашко. – Бо куди ви зерно кинули? В землю суху, необроблену: впало те зернятко бідне, пити хоче, вогкости йому дай, а її немає, бо посуха, можливо, буде, та не тиждень, та немає й два – і зійде воно немічне, – факт, що половина вигорить!
– Я тебе вигорю! – знову озвався батько.
– Даю чесне комсомольське слово, що вигорить! – образився Сашко. – Не вірите, ось побачите. Та мало того, що вигорить, – зерно нікуди не годитиметься, бо ви його не очистили; з куколем посіяли, а ви знаєте, який ото кукіль, його тільки в землю кинь, тоді пропадай, хлібець – заб'є.
Сашко промовчав трохи і вже тихше казав далі:
– Отоді і наслідки побачите. Сумні, тату, наслідки будуть, хліба до Різдва не хватить, корму худобі не вистачить, організм у неї послабне, а там хвороба, можливо, яка прикинеться, не витримає тую хворобу організм слабий худоб'ячий – дриґ-дриґ, припустімо, корова ногами, і немає корови – немає молока. А там, гляди, і кінь дриґ-дриґ – немає коня, нічим хазяйнувати – розорилось хазяйство. Та й нам не краще – ви, думаєте, хліб із куколем дуже пользовита штука, – зовсім ні, тату, я це все в гурткові проходив і знаю, попоїсте ви ото тиждень такий хлібець із куколем – нічого, а далі щось у вас у животі колоти почне, а далі корчити стане вас, місця ви собі не знайдете – болі неймовірні, а потім здриґнете, раз, раз, у крайньому разі, три, ікнете – й нема.
Батько одсунувся, глянув злякано на Сашка, потім:
– А так, ти, сучий сину, смерти моєї хочеш, так, значить, помирай, батько?
Сашко аж руками плеснув:
– Ну, хто ж каже: помирай. Ви ж думки моєї, тату, не перекручуйте, хіба я кажу, що обов'язково помрете, – можливо. Запевняти не можна, але... все може бути, ви не дивіться на це радісно, бо це таке діло – тріп-тріп – і немає вас.
– А, так, значить, мене немає, – підвівся батько.
– От ви знову, тату, хто ж каже, що немає? Можливо, що не буде.
– А, не буде... Злазь із воза, падло!
Батіг батьків пройшовся по спині, і Сашко миттю опинився долі.
Через півгодини батько в'їжджав у село, а позаду віддаля йшов Сашко, похнюпивши голову, і бубонів незадоволено:
– От і побалакай з таким – ти йому слово, а він тебе пужалном. Ех!