Щирий українець

Як?! Ви не знаєте Ничипора Мартиновича Голопупенка? Не знаєте Ничипора Мартиновича, того, що має довгі козацькі вуса, того, що принципово носить українську сорочку, гаптовану в "Кустарспілці", того, що взимку носить сіру смушеву українську шапку, того, що має двох синів – Тараса й Остапа, того, що знає напам'ять "Івана Підкову", "Б'ють пороги" й "Перебендю", того, що має в хаті заквітчаний рушниками портрет батька Тараса, того, що в п'єсі "Ковбаса та чарка" грає Шпоньку, а в "Сватанні на Гончарівці" – старшого свата, того, що лається виключно російською мовою, того, що всі звуть "щирим українцем". Та хіба ж ви його не знаєте?

●●●

Уперше я зустрів Ничипора Мартиновича торік у Тарасів день за Основ'яненським мостом. Лежав, бідолаха, на снігу п'яненький, нівроку йому, лежав, плакав і деклямував:

Було колись в Україні –

Вмі-і-і-ли па-а-а-нувати!

І потім ще дужче заплакав і схлипуючи казав далі:

Спи, Тарасе, тихо, тихо,

Повік не забудуть.

Та так зайшовся слізьми, що аж жалко стало бідолаху.

Підвів я його й повів додому.

– З панахиди йду-у, по батькові Тарасові правили панахиду, – розповідав схлипуючи Ничипір Мартинович, а потім хитнув головою, заплакав ще дужче, приказуючи крізь плач:

Гине слава, батьківщина;

Без попа ховають...

– Випив, з горя випив, – вгамувався, нарешті, Ничипір Мартинович, а далі скрикнув і знову заплакав:

– Та хіба ж тепер п'ють! Колись пили, боже мій, як пили, голубе мій, як пили! – Послухай, голубе:

У Києві на Подолі

Та й п'ють коряками...

– Голубе сизий мій, – коряками пили! – гукав захоплено Ничипір Мартинович, – а хіба в нас п'ють?! А люди були, що то за люди були!

В червоних штанях оксамитних

Повис за плечима.

– Голубе сизий, – обняв мене Ничипір Мартинович, – пойми, шаблюка, як гадюка!

Ничипір Мартинович не плакав, а бугаєм ревів:

Світе тихий, краю милий,

За що, мамо, гинеш?

– Боже мій праведний, а дійсно, за що, мамо, гинеш?

Насилу довів додому його. Біля хвіртки він обняв мене й цілуючи проказав:

Свою Україну любіть,

За неї господа моліть...

Так у сльозах і пішов до хати...

●●●

Другим разом я зустрів Ничипора Мартиновича в трамваї.

– Здоров, голубе сизий! – привітався він до мене. – Газетку читаєш? А я, по правді, не люблю наших газеток читати. По-галиційському більш пишуть – непонятно!.. Немає рідної мови й не кажи, голубе, – немає! Не так пишуть, як батько Тарас писав – не так, і не говори – не так. Та й людей щирих українців тепер немає: перевертні та євреї самі.

Ничипір Мартинович нахилився до мого вуха й зашепотів:

– Скажу я тобі по правді, не торкаючись національного питання, – не люблю я жидів, як хочеш, не люблю.

Коли злазили з трамваю, хтось ненароком штовхнув Ничипора Мартиновича у спину, він обернувся й гукнув обурено, товстим, щирим, українським голосом:

– Какая это сволочь меня в лопатки садыкнула!?

●●●

Ї вже більше не довелося побачити мені Ничипора Мартиновича, громадянина Голопупенка – умер він, але вмер не простою, а козацькою смертю. Розповідала Оксана Орхимівна – дружина його, як на масляній у гостях розійшовся бідолаха, згадав козацтво й захотів по-козацькому пити, налив у цеберку горілки й почав ополоником сьорбати. Не витримало щире українське нутро – загорілося, і помер на другий день "щирий українець" – Ничипір Мартинович Голопупенко.

І ще розповідала, що перед смертю заповідав він укрити його труну китайкою. Три дні стояли Остапко й Тарасик у черзі біля церобкоопу, та так і не достоялися, бо дух од покійника нехороший пішов, довелося ховати без китайки.