Прохід туди був досить високий — навіть Роман Чорногора міг іти, не згинаючись — але дуже вузький і звивистий. В окремих місцях ми ледве протискувалися боком між рапатим камінням.
Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долівка нагадувала манеж, тільки що завалений дрібним камінням. А підпирало склепіння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпів", що стояли попід стінами і між якими було безліч усіляких ходів. Одні закінчувалися тупиками, утворюючи невеличкі печерки, інші вели кудись у незвідь гірського хребта, й невідомо куди мали б привести нас.
— І цю печеру вважали мало не святою? — розчаровано запитав Роман, закінчивши огляд підземелля.
— Так, цю, — незворушно підтвердив Вічний Мисливець, розводячи на майданчику між кам'яними брилами невеличке вогнище. Кілька сухих гілок він прихопив із собою. — Називали її стійбищем шамана. І допускалися сюди тільки старійшини племені та найсмі— ливіші й наймудріші мисливці. Сидячи на цьому камені, можна було побачити і танок шамана. Він танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тінь.
— Як це? — не зрозумів я.
Чингіс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пізно.
— На тінь, — повторив старий. Тепер, коли у печері спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничішою.
Я сторожко роззирнувся. У мороці печери Роман, Орест і Чингіс теж зникли. Від них лишилися тільки тіні. Уся печера здавалася заполоненою безліччю тіней. Чесно зізнаюся: мені стало моторошно.
Тим часом Орест та Роман переходили від одного заглиблення у стіні до другого, намагаючись виявити перехід до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нічого не знаходили.
— Не треба нічого шукати, — мовив їм Вічний Мисливець. — Я знаю хід до головної печери шаманів, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбільшою таємницею місцевих шаманів, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокі вороги з півдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племені, привів його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив із печери в печеру, понадівавши на голови шкіряні мішки, щоб ніхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, ішли за шаманом, наче сліпці за поводирем. Потім так само виводив їх звідси.
— І більше ніхто не знав ходу? — здивувався Роман.
— Старші люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тільки один.
— І не пробували відшукати два інші?
— Я не мав для цього часу, — стенув плечима старий. — Аян Ку— рун завжди був на полюванні. Білку стріляв. Оленя стріляв. Усе життя — полювання.
— Невже їх справді так важко відшукати? — мовив я, підсідаючи до вогню.
— Не важко, — стиха мовив старий. — Є давній мудрий спосіб. Ось гляньте.
Він вийняв з багаття дві палаючі гілки, і підійшов до найближчого отвору.
— Бачите: полум'я рівне. А тепер підійдіть сюди.
Слідом за старим ми зайшли за найдальші стовпи. У виямку, що відкривався за ним, виднілося чотири вузенькі проходи. Старий підніс свій смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад і почало мерехтіти й гаснути.
— Де протяг — там і наскрізний прохід. У тому кінці його має бути печера. Це той хід, який я знаю.
— Але ви казали, що є три входи до неї, — нагадав Роман.
— В цьому запевняли старі мисливці, духи яких уже давно полюють разом із духами древніх предків. Я знайшов ще один прохід, у якому відчувається такий же протяг. І пройшов ним. Виявилося, що він веде сюди з печери, у якій ми щойно побували. Та хтось колись знайде і ті два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тільки спочатку слід повідкидати каміння, яким закладено вхід.
17
Поки Вічний Мисливець курив люльку, сидячи біля вогнища, ми швидко повідкидали каміння і побачили вузький коридор, що уступами вів униз, в глиб гори.
— Ось це вже щось! — вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна річ, йому хотілося пошвидше розгадати таємницю цієї головної шаманської печери. Та й мені — теж. Тільки й того, що я не наважувався кинутися у прохід поперед дорослих.
— Ну що, прохід вільний? — запитав Аян Курун від вогнища.
— Вільний, — відповів я.
— Тут справжні катакомби, — додав Чорногора.
— От і добре. Але я не раджу вам іти туди, — мовив старий.
— Чому? — здивувався Роман. — Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?
— Ні, я так не вважаю. Навпаки, мені здається, що там буде звичайнісінька печера.
— То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасі ще три години.
— Як хочете, — похитав головою старий. — Аян Курун не радить ходити туди.
Ми здивовано мовчали.
— Можемо сходити туди й удвох, — шепнув я Чингісові. — Не сьогодні, то через кілька днів.
— Звичайно, можемо. Ти мені друг. І якщо попросиш...
— Тільки не треба таємних змов, — викрив нас Роман. — Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом підемо в розвідку. Коли досягнемо печери — покличемо.
— Чому ви? — спробував заперечити я. — Хіба ми не такі ж?..
— Не такі, — увірвав мене Роман. — Мало що може трапитися нам на шляху.
— Це нечесно, — знову кажу я. Але Чингіс сіпає мене за рукав:
— Не можна так нечемно говорити зі старшими, — шепоче він.
— До чого тут нечемність? — не розумію. — Може, вони нас і не покличуть. Скільки пройти до цієї печери і не побачити найцікавішого. А він: "Чемність, старші..." Хіба ми з тобою діти?
— Якщо вже зібралися йти, то кінець мотузки залишіть мені, — сказав старий, так і не підвівшись від вогнища.
— Розумно, — погодився Орест. І подав старому кінець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменів і знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман і Орест рушили, крикнув:
— Якщо мотузка закінчиться, краще повертайтеся!
— А ми підемо слідом, — прошепотів я Чингісові. — Тримаючись за мотузку.
— Це ідея, — погодився Чингіс. — Так і зробимо.
Першим ішов Роман Чорногора. За ним — Орест... Якийсь час ми бачили їх постаті, потім — лише рухливий промінь ліхтарика. А згодом зник і він.
Час і нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повітря. І теж потираю руки. Як Роман, якого останнім часом усі— ляко намагаюся наслідувати.
— То що, пішли? — запитує Чингіс. — Давай мені ліхтарик. Я піду попереду.
Дід Курун розуміє, про що ми шепочемося, зацікавлено озирається, але мовчить. І ми рушаємо.
Вічний Мисливець щось гукає нам услід. Але я вже не можу зрозуміти його слів. Мене зачаклували темрява підземелля, якийсь таємничий шерхіт, що долинає невідомо звідки. Дивно, але у проході нема жодного каменя. І стіни такі гладенькі, наче хтось обтесував їх. Невже й справді обтесували?
В кількох місцях ми бачимо відгалужені ходи. Вони значно вужчі й нижчі. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслід за мотузкою. Подумки я хвалю обачність Вічного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нікуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнів: а раптом Роман і Орест самі заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь із тих проходиків? А раптом святилище шаманів лишилося десь обіч нашого шляху?
— Чингісе! — неголосно кличу я.
— Що? — озирається він, спрямовуючи промінь ліхтарика мені під ноги.
— А тобі не здається, що цьому підземеллю не буде кінця?
Чингіс якусь хвильку мовчить.
— Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
— Хтозна, може, й тягнеться, — бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохід, що з'явився ліворуч мене. Не знаю чому, але мені здається, що там хтось стоїть. І дивиться на мене. І я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингіса.
— А чому не чути Романа? Давай покличемо.
— Не треба. Сам знаєш, що вони тоді подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".
— Нічого. Зате знатимемо, де вони. І взагалі... Так буде веселіше.
— Не треба нам таких веселощів. Ми з тобою — мужчини. Ніхто не повинен подумати щось негідне про справжнього мисливця.
Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що він жартує. Але я вже знаю, як Чингіс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухості.
Я послухався його. І ми мовчки рушили далі. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сіру пляму.
— Там вихід, — озирнувся Чингіс. — Це не світло ліхтарика, — додав він, пройшовши ще кілька кроків.
І в цю мить пролунав постріл.
Ми завмерли від несподіванки. Ліхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингіс зняв палець з кнопки.
— Романе! — закричав я. — Романе, це ми! Не стріляйте! Що там сталося?!
— Нічого не сталося, — почувся спокійний голос Романа. — Нічого особливого. Ідіть сюди, бісові діти. Хто вам дозволив стежити за нами?
Чингіс знову увімкнув ліхтарик, і ми побігли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все світліше. Я вже був певен, що то вихід, що нарешті ми видобуваємося на поверхню. І дуже зрадів. Ці блукання попід землею мені обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихід справді був. От тільки скористатися ним не могли.
Ми потрапили у величезне підземелля, до якого, з поверхні, через усю товщу скелі, було пробито досить широкий отвір. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сіна, і крону сосни, яка неначе зазирала, цікавлячись, що там робиться у висохлій кам'яній криниці.
Я думав, що, побачивши нас, Роман і Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова і пішли слідом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушниці напоготові, вони дивилися вгору.
— Що там? — запитав я, проштовхуючись між ними. Ніби бракувало місця.
— Щось ворушилося. Он на тому виступі. Якраз під сосною, — мовив Орест. Це стріляв він.
— А я кажу, що привиділося, — продовжував їхню суперечку Роман. — Нічого там нема. Давай краще оглянемо "святилище". Цікаво, чим шамани залякували тут своїх темних співплемінників.
— Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудрості. Не книжної, правда... Але це треба розуміти.
Під отвором долівка печери була увігнута, наче туди упав метеорит, і навколо цього виямку лежали великі кам'яні брили. Так само, як і в тій, другій, печері. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалік був ще один майданчик, і там ми теж побачили купу зчорнілих кісток. Першим їх помітив Чингіс.