Дитинство без олівців (дитинство Уолта Диснея)

БАР'ЄР

— Затям, Поркере: ти — мій кінь і тому мусиш поводитися, як справжній дорослий кінь. Чув? Ми з тобою — команда. Зараз я тебе навчу, як тримаються справжні мустанги, — і ми втремо носа тим хвалькам, Поркере. Щоб більше не сміли говорити: "Уолте, ти ще замалий, щоб кататися верхи. Йди-но краще свиням хвости покрути..."

Уолт, жвавий хлопчик років п'яти, спідлоба зиркнув на просторе подвір'я батькової ферми: там, хизуючись один перед одним, хвацько вигарцьовували на конях два його старші брати — Рой і Рей.

— Ти чув, Поркере, вони з нас насміхалися! Ну, заждіть у мене! — гукнув малий вершникам. — Я ще й як зможу кататися верхи, з мене буде вершник на всі сто. Ось лишень трохи навчу Поркера, що й до чого... правда, Поркере? Отже, розпочинаймо. Правило перше, мусиш його затямити: я, Уолт Еліас Дисней — твій вершник. Ти, Поркере, — мій вірний баский мустанг. Ми разом — команда. Правило друге, Поркере. Ти повинен беззаперечно слухатися мене. Ми ж хочемо втерти носа моїм старшим братам? То ж бо й воно, Поркере. Тому слухай уважно третє правило. Я керуватиму тобою за допомогою трьох простих команд: "но", "соб" і "гаття". "Но", Поркере, означає — йди прямо, "соб" — завертай ліворуч, а "гаття" — праворуч. Усе дуже просто, ге?

Поркер на мить підвів голову від землі й пильно подивився в хлопчикові очі, наче хотів сказати: "Жодних проблем, Уолте, я ж не віслюк якийсь, щоб не зрозуміти, я ж вірний мустанг. Нічого простішого я зроду не чув. З цим усе ясно, давай швидше своє наступне правило, жодних проблем". Цей велемовний погляд тривав якусь мить, після чого Поркер заходився нетерпляче копирсати носом землю в себе під ногами.

— От і добре, мій вірний коню, — Уолт сяяв від задоволення, бо ж урок, як йому здалося, проходив напрочуд вдало. — Бачу, ти просто рвешся в бій! Не думав, що ти такий гарячий, Поркере. Але запам'ятай ще одне правило: баскі коні риють землю копитом, а не носом. Просто б'ють у землю передньою ногою. Ось так, дивися.

Хлопчик став з силою бити в землю ногою.

Поркер і не збирався наслідувати свого вчителя й вершника, а, голосно і вдоволено пирхаючи, знай щось винюхував долі.

— Ну гаразд, всякі такі тонкощі ми з тобою вивчимо наступного разу, — поблажливо кинув Уолт, — а тепер слухай останнє, найважливіше правило. Якщо я тебе легенько пришпорю п'ятами, — малий підсунув під ніс Поркерові замурзану босу п'яту своєї правої ноги, — то ти, Поркере, мусиш мчати, як вітер, або навіть швидше. А коли я пришпорю тебе сильно, — на цей раз хлопчик тицьнув своєму учневі ліву, не менш замурзану п'яту, — то мусиш брати бар'єр, котрий побачиш перед собою. Брати бар'єр, Поркере, означає перестрибувати через якусь перешкоду. Ну, наприклад... через відро або через загорожу, чи через квітничок. Ясно?

Поркер нічого не відповів, і це могло означати лише одне: йому все ясно, як удень, і він готовий брати хоч які бар'єри. Уолт відчинив хвіртку загорожі й випустив свого мустанга. Той несміливо вийшов.

— Стій спокійно, не крутися, зараз я на тебе сяду, — вкрадливим тоном заговорив хлопчик, кладучи руку на Поркерову спину.

Перш ніж Поркер устиг що-небудь зрозуміти, Уолт вмостився на ньому верхи.

— Шкода, Поркере, що в тебе немає розкішної гриви, — натхненний таким успіхом, радісно кинув малий вершник, — мені доведеться триматися за твої вуха. Хвала Господу, вуха в тебе підходящі! Но, мій вірний мустангу, вперед! Зараз ми покажемо всім, де раки зимують!

Уолт легенько пришпорив свого скакуна замурзаними п'ятами, і... о диво! — Поркер, весело хвицьнувши задніми ногами, слухняно чкурнув простісінько в бік Уолтових братів.

Рой і Рей побачили малого не одразу. Спочатку вони почули брязкіт перекинутої виварки з водою, потім здійняла ґвалт протаранена на всьому скаку зграя курей і гусей, і тільки тоді старші брати помітили, що до них зі швидкістю вітру наближається їхній брат Уолт верхи на... Поркері! їх розділяв лише невеличкий квітничок з улюбленими материними ірисами фіолетового кольору. Поркер мчав просто на клумбу і, здавалося, не збирався звертати ні соб, ні гаття.

— Увага, Поркере! — перекрикуючи курей з гусьми, волав Уолт. — Зараз будемо брати бар'єр! Приготуйся!..

Хлопчик щосили пришпорив свого вірного мустанга і, щоб не впасти, ще дужче вчепився в його вуха.

Певно, Поркер не дуже гарно засвоїв ту частину уроку, де йшлося про сильне пришпорювання й перестрибування через квітники. Уолт тричі перекинувся через голову й заорав носом у пахучі іриси. Квіти стирчали над його головою, наче орлине пір'я в зачісці індіанця. Цікаво, що він примудрився не випустити з рук вуха свого скакуна. Поркер теж, на превелику свою радість, заорав носом у м'який вогкий ґрунт маминої клумби. Й тут-таки заходився щось зосереджено в ньому шукати.

Рой і Рей якусь мить стояли ошелешені, а потім вибухнули реготом:

— Уолте, ти справжній вождь апачів! Га-га-га! — захлинався Рой.

— Твій мустанг дуже норовистий, його слід трохи приборкати! Ги-ги-ги! — ледь не падав з коня Рей.

— Тобі треба його підкувати й загнуздати, Уолте! — не вгавав Рой.

Уолт не звертав уваги на ті кпини. Він бо знав, що ці насмішки — ніщо порівняно з широким шкіряним паском, яким суворий батько частував хлопчика раз чи два на тиждень. А судячи з того, на що перетворився квітник, березової каші Уолтові не минути.

Хлопчик засумував. А от Поркер нічим таким не переймався, він натхненно розкопував клумбу, збільшуючи шанси свого вершника скуштувати батькових духопеликів.

— Нічого, Поркере, — мовив горе-вершник, — я на тебе не серджуся: ти ж не винен, що не запам'ятав усі правила. Ось ми проведемо ще кілька уроків — отоді покажемо всім, як з нас насміхатися! Ге, Поркере?

Поркер ствердно чмихнув і знову занурив своє рожеве брудне рильце в угноєну землю улюбленого маминого квітника.

— А ти таки кумедний, кабанчику, — посміхнувся Уолт, — я обов'язково тебе намалюю.

ЇЖАКИ

Батько волав так, наче ті їжаки були справжні. Він вискочив з туалету червоний від люті.

— Де цей малий паскудник?! — верещав батько, на ходу застібаючи штани. — Уолте, щоб тебе, виходь сам, бо як знайду, то буде гірше! Виходь, лобуряко, кажу, де ти там ховаєшся?!

Уолт забився під старий автомобіль і лежав, майже не дихаючи. Він знав, що означає оте батькове "буде гірше". Звісно, що нічого гарного воно не означало.

Чи не всі мешканці невеликого американського містечка Марселайн, принаймні найближчі сусіди фермера Еліаса Диснея, знали про його улюблений і єдиний метод виховання дітей. Березова каша. Еге ж, Уолтів батько вважав, що "коли дітям бракує олії в голові, то їм треба добряче всипати березової каші".

Тією вишуканою стравою фермер частував винуватців за допомогою страхітливого ременя з цупкої шкіри. Уолтові перепадало чи не найчастіше. Троє старших братів уже не так часто робили шкоду, а до меншої сестрички в батька не доходили руки.

Тож Уолтові зовсім не хотілося вилазити з-під автомобіля. Він вирішив лежати до останнього й тихенько дослухався, що ж там робиться на подвір'ї. А батько просто лютував.

— Сімнадцять штук! Це ж цілих три метри! Він просто знущається з мене!..

На батькові крики з будинку вибігла Уолтова мати.

— Що сталося, Еліасе? Чого ти розкричався?

— Що сталося?! Ти питаєш мене, що сталося, чорт забирай?! Сімнадцять їжаків, Флоро! Цілих сімнадцять штук — ось що сталося! І все це — витівки твого улюбленця! Де він, кажи негайно?!

— Господи, що ж ти так розкричався! — жінка намагалася заспокоїти чоловіка. — Які їжаки?

— Не прикидайся, ніби ти не знаєш, про що йдеться, Флоро, — Уолтів батько кричав так, що аж слина летіла з його рота, — не прикидайся, бо ти мене дратуєш!

— Та звідки мені знати? — зітнула плечима мати.

— Не знаєш, то знай: я щойно з туалету, Флоро! І я не збираюся більше терпіти!

— Та хто ж тебе примушує терпіти, Еліасе, — здивовано відповіла жінка, — йди собі та роби там свої справи. Навіщо ж терпіти? І до чого тут Уолт, не розумію...

— Він знову взявся за старе, ось до чого! — випалив чоловік.

Коли Уолтів батько лютував, здавалося, він ось-ось закипить. Він навіть починав свистіти носом, наче чайник.

— Він знову щось намалював? — звела брови жінка.

— Щось?! Цілих сімнадцять їжаків! З отакенними голками!

— От вигадник, — посміхнулася мати.

— Ні, Флоро, він ніякий не вигадник, — далі свистів носом Еліас Дисней, — він шкідник! Цілих три метри паперу зіпсував своїми дурними малюнками, і я йому цього не подарую, Флоро! Де він?!

— Я не знаю, Еліасе. І взагалі, з якого доброго дива ти так розсердився? Чому б тобі не скористатися розмальованим папером?

— Затям: я не буду цього робити їжаками! — шаленів батько. — А твій улюбленець просто хоче пустити мене з торбою по світу! Цілих три метри туалетного паперу пустив за вітром. А він же коштує грошей!

— Ну, не сердься. Просто Уолт дуже любить малювати, ти ж сам знаєш. Може, колись він стане художником і з нього будуть люди.

— Які люди?! Всі художники — ледарі й нероби! Я не дозволю, щоб хтось з роду Диснеїв став ледарем! Цілих три метри паперу...

— А на чому ж йому ще малювати, Еліасе, в нашому ж домі немає більше ніякого паперу?

— І не буде! — відрубав батько. — Затям, не-бу-де! Так само, як і не буде ледарів! — він спересердя сплюнув і пішов у будинок.

Мати пішла за ним. А Уолт лежав, ледь не плачучи, під старим автомобілем і думав про те, як би було добре, аби батько все-таки погодився купити йому справжній папір і коробку кольорових олівців для малювання. А ще він думав, що обов'язково колись стане художником.

СТРАШНЕ СЛОВО

Батько вже другий день марив. Він лежав у ліжку, нічого не їв і не пив. Маму охопив розпач, вона сиділа біля чоловіка й дивилася в його змарніле суворе обличчя.

В обідню пору другого дня прийшов сусід, пан Шервуд, той самий, що якось дав був Уолтові аж двадцять п'ять центів. Це було так.

Одного разу в сараїУолт знайшов серед батькового господарського причандалля відро з рідкою смолою. Це була справжня удача! Хлопчик уже давно шукав собі, чим помалювати. Олівців і паперу батько йому так і не купив, тож знахідка прийшлася саме впору. На чому творити, Уолт придумав швидко. Він тільки раз ковзнув поглядом по дерев'яній стіні їхнього будинку й тут-таки збагнув: кращого полотнища йому не знайти.

Уолт обмотав кінець палиці дрантиною й розпочав творчий процес.