Куля

По двору військової частини номер 05448 біжить кудлата собака-дворняга. Шерсть на ній збилася клубками, хвіст обідраний, вуха теліпаються, мов зів'ялі лопухи під сонцем. Скавучить, аж у кожному кутку казарми чути. Безпорядок наводить – страшенний. Це ж тобі не якесь задрипане неметене міське подвір'я – це ж територія радянської армії. Тут навіть траву зеленим фарбують, коли жовтіє, аби начальству око не дражнила – "нєполним соотвєтствієм".

Бездомна приблудна собака – що з неї візьмеш? Такі тільки по смітникам бігають. Переполоху наробила – менше було б, якби шпигун пробрався. Того хоча зловити легше. А цю – спробуй спіймай. В такі місця-шпарини забивається – не залізеш, не витягнеш. Якби ж хоч уже гавкотіти перестала. Цілу команду вирядив комбат – головний камандір частини, щоб дворнягу зловити: прапорщика й трьох солдатів. Ловлять-ловлять і ніяк не зловлять. Прапорщик синіє від злості, а солдати червоніють мов буряки, ледь не лопаються од сміху. До обіду ганялися і не спіймали. Потіха! Весело – і кіно такого не замінить! Змушені перерву зробити. Обід же в армії – це святе. Хай земля провалиться, а обід пропустити не можна. Пообідавши, отримали нове завдання, таке частенько в армії. Про собаку забули.

Дворнягу хтось підібрав неподалік військової частини. Її накормили й пустили гуляти величезною армійською територією, з такою огорожею, через яку й миша не пролізе, не те, що собака. Солдати навіть пролізти не можуть, а до них мишам і собакам – далеко братися. Розуму-видумки не хватить. І досвіду колективного, що накопичується у військовій частині багатьма роками неначе гора невидима, яку б розібрати-розкопати – вічний двигун можна було б змайструвати. Стільки ідей нечуваних-небачених у тій горі зібралося.

Собаку так і не зловили. Як її зловиш, коли ловці-солдати не стараються по-справжньому, а тільки дурня клеять? Не будуть же за нею ганятися самі камандіри, не їхнє це діло – за собаками ганятися. Їм про нові зірочки на пагонах треба думати.

Прозвали солдати бездомного пса – Куля. Від прізвища замполіта Кулікова – доставучого служаки, який вміє всім сала за шкуру залити, попсувати життя армійське, яке й так несолодке. Замполіт добре знає, що Куля – це про нього. Поза очі його так і обзивають.

Цілими днями чується у дворі частини:

– Куля! Куля! Куля! Нах-нах-нах! Ка мнє! Сюда-сюда!

– Гав-гав-гав! – у відповідь. І хвостом-хвостом – привітно-радісно до всіх.

– На, Куля! Їж-їж! От гарна собака! Кулька! Кульок! Ах ти ж наша собака! Ах ти ж Куля кудлатий! Ку-у-у-лька!

На якийсь час начальство змирилося із псом. Головне, щоб на очі не попадався. Солдати все робили для цього. Між ними і камандірами – наче таємна угода. Перші все роблять, аби сховати Кулю, а другі, мовби забули про його існування. Хай, мовляв, живе, поки великої шкоди не зробить. Правда, замполіту, хоч бери й не виходь на подвір'я – зараз же й почує, як над його прізвищем збиткуються.

Пес став улюбленцем солдат. Годують, пестять, вчать команди виконувати. Навчили відрізняти солдат од начальства. Коли офіцер чи прапорщик – звучить команда "Чужой!" і собака стрімголов мчить у закамарок. З часом Куля на нюх умів вчувати начальство, мабуть за запахом небезпеки й ворожості.

Вночі вартовим-караульним одиноко – Куля розрадить. Прибіжить, хвостом помахає, руки полиже, до ноги прилипне, теплом обдасть, до ранку товариство створить. Поговорити є з ким. Що ще треба солдату, особливо у негоду – коли холод, мряка, або мороз великий?

Собака став провідувати арештантів на гауптвахті, хворих у санчастині. Підбіжить під вікно, погавкає, і неначе листа з дому принесе.

– Молодець, Кулька! Провідав! Дякуєм, що не забуваєш! – чується з вікон у відповідь на собачі відвідини.

Солдати навчили пса подавати лапу, крокувати по-армійськи на задніх лапах і тримати високо голову по команді "Смірно!". Куля відповідав одним "Гав!" на звернення: "Рядовой Куля!", лягав по команді "Ложись!", прикидався сплячим по команді "Отбой!", падав на спину й задирав у верх лапи по команді "Вольно!". Завжди збирав коло себе чисельних і вдячних глядачів. Не всякий артист таке зміг би.

Пес став розвагою, забавкою, втіхою, віддушиною і невід'ємною частиною солдатського колективу. Без нього військове життя було б набагато важчим і безбарвним.

Настало сьоме листопада – головне свято радянське. До й так усього червоного додали ще червонішого. Прапори, плакати, великий вітальний транспарант над воротами. Одягли форму парадну, незношену, офіцери в білих рукавичках, у їдальні по два цукерки на брата. Празником-празник!

Батальйон вишикувався на плацу і застиг одним непорушним цілим. Внесли урочисто прапор. Посипалися крики-команди:

– Батальйон рав-ня-я-йсь! Смірна-а! Равнєніє на-а знамя! К таржєствєнному-у-у маршу! Знамєноносци пряма-а шага-ам марш!

Прапороносці дзвінко вдарили хромовими чоботами об асфальт, оркестр підтримав їх мідними трубами й чітким боєм барабана. Ух-ех! Красота! Млій душа армійська! Млійте "атці камандіри" – такий спектакль закатали, таку масу людей підкорили, заставили стояти "по струнці", марширувати-летіти! Ото свято, так свято!

Кульмінацією має бути рапорт командіра першої роти – головному камандіру. Що всі люди, бачите, "пастроєни", що всі "на ліцо", і що всі для того, аби, значить, кричать-марширувать на честь празников-празника. Головний камандір повинен рапорт прийняти, рукою "честь" віддати, а потім привітатися з лічним составом і поздоровити цей самий состав із великим празником. На що состав повинен голосно й протяжно тричі кричати "Урра-а-а!".

Де не візьмись – Куля! Вирвався зі своєї схованки і полетів на звуки маршу. Його теж взяло, теж відчув всю урочистість того, що відбувається. Як же – щоб таке, щоб стільки галасу і без нього! Як міг він таке пропустити?

Комбат тільки-но руку в білій рукавичці приклав до козирка, тільки зібрався вислухати рапорт, без якого ніякого параду й бути не може, а тут Куля – між ним та прапороносцями, між ним та камандіром першої роти, з таким дзвінким, таким сильним гавкотом, мовби хтів доказати – якщо вже треба дуже голосно, то він не поступиться. Перекричить-перегавкає всіх. І оркестр теж.

Батальйон гахнув сміхом, мовби з гармати, суворий стрій розвалився й став корчитися-реготіти, в оркестрі від несподіванки хтось опустив на землю трубу, вона впала-брязнула й злякала собаку. Той ще дужче заволав на весь плац.

Всю урочистість немовби коняка язиком злизала.

– Малчать! Я сказал – всем малча-а-ть! Смірн-а-а! Малчать! Прєкратіть ето бєзобразіє! Нємєдлєнно прєкратіть! Смірна-а-а!

Це комбат-камандір. Таким голосом, якого ще чути ніколи не доводилось. Жили в нього натягнулися по лицю й шиї, неначе тятива на луці, побагровів-посинів, обличчям змінився, мов перед смертю, ніби в нього гранату кинули:

– Прапорщік Пшонка! Прапорщік Марковіч!

– Я! Я!

– Даю два дня сроку – штоб духу єво здєсь нє била! Панятна!

– Так точна!

Пшонка й Маркович отримали завдання не просто зловити собаку, а пристрілити, аби повністю й остаточно вирішити проблему. Однак пістолети й патрони зберігаються у прапорщиків не в кишенях, а в спеціальній кімнаті – "рушпарк" називається. Чому "руш" чи може "руж" (мабуть все-таки від "рушниця"), при чому "парк" – ніхто не знає. В армії все так: придумали назву, напевно, сотні років назад і позбавитися не можуть. В тому ж рушпарку аби зброю отримати та набої до неї, треба процедуру спеціальну пройти: зняти з дверей печатки, зареєструватися в книзі видачі зброї, перевірити, чи патрон випадково у стволі пістолета не залишився. Процес трохи затяжний. І все за участі рядових солдат. Ніяк скритно на те зле полювання не підеш.

Тільки прапорщики за двері – солдатська невидима пошта посилає по всій частині сигнал тривоги. Ховають Кулю хто куди може. В складах, у їдальні під котлом, в казармі, в кабінах або кузовах машин, навіть у штабі. Солдати носять пса під шинелями, передають один одному, риють, де можуть нору для сховку й маскують її. Іде велика не то гра, не то війна. Не на життя, а на собачу смерть. Солдатська видумка – проти зброї і влади начальства. Одні переслідують, інші втікають і ховають, одні біжать в один бік, інші у другий.

І проста солдатська більшість бере верх. Як не стараються нападники-мисливці, однак їх випереджають захисники-втікачі. На крок, а то й більше. Дві голови й четверо ніг-рук добре, але сотні ще краще.

Замполіт Куліков оголосив: тому, хто видасть собаку, дадуть десять діб відпустки додому. Велике заохочення, кого хоч могло би спокусити, проте не тепер. Старі солдати (діди) створили таємну групу спротиву. Їх мало хто наважиться не послухати, на них багато чого в радянській армії тримається. Сказали, нікому Кулі не здавати – значить ніхто не здасть.

Начальство придумало нову кару: кого побачать із собакою, отримує п'ять діб арешту.

На губу майже кожен день когось відправляють, кожен день когось водять, мов великого злочинця в супроводі озброєних автоматами й блискучими багнетами охоронців, але Куля так і залишається у сховках.

Протиборство росте. Покарання сиплються градом-шрапнеллю.

Діди порадилися і вирішили змінити тактику, аби більше не піддавати Кулю загрозі-небезпеці.

Перекинули собаку по той бік огорожі – бетонної стіни з колючим дротом, зверху ще й проводи з електричним струмом. Назад через таку не пролізеш, навіть якщо ти собака, і всіма силами хочеш до привітного армійського гурту.

Став Куля там жити. Їжу йому весь час за стіну перекидають, перемовляються з ним, вітають, теплим словом пригощають.

– Привєт, Куля! Привєт! Як ти там – наша собака? Заскучав?

– Гав! Гав! – все розуміє Куля.

Він і не йде нікуди далеко. Цілими днями коло огорожі втирається. Коли начальників армійських почує-побачить, то так дремене, що тільки вуха на вітрі теліпаються. Пробували прогнати-зловити – куди там! Зайця в лісі легше. Недарма довгу науку проходив.

Скучно стало в казармі. Таку веселуху забрали. Як за таке не помститися?

Діди натужились і придумали помсту:

– Від сьогоднішнього дня всім брити голову "налисо", щоб блистіла, як бляха на ремені! Це буде наш протест! За те, що Кулю зобіжали!

Здавалося б: подумаєш, така ще собі вигадка, кого нею злякаєш? Ну поголили кілька сотень голів, кому буде збиток-шкода від того?

Спочатку цим ніхто й не переймався.

Але ж – спрацювало! Раз в тиждень у міську баню.