Дємбельський детектив

В радянській армійській частині номер 05448 сталася надзвичайна подія – ЧеПе. З казарми на ранішню зарядку-пробіжку солдат не випустили, в'їзні зелені залізні ворота з червоною зіркою посередині не відкрили, караули-наряди ніхто не змінив, офіцери та прапорщики зібралися біля штабу і щось похмуро й тривожно обговорювали. З вікон казарми солдатам було видно, як до приміщення штабу зайшли троє незнайомих військових, суворих з вигляду, з портфелями, із багатьма зірочками на погонах. Черговий по роті сержант Гаврилік, який вернувся з КПП (контрольно-пропускний пункт на в'їзді у частину), повідомив: "Військова прокуратура приїхала! Злочин у нас!"

Через якусь годину приголомшлива звістка облетіла найдальші закутки частини: цієї ночі застрелили прапорщика Гусакова.

Такого ще не було. Навіть ті, що давно прижилися на службі, навіть ті, що залишились служити після обов'язкового дворічного строку, такого не пам'ятали. Всяке траплялося, але, щоб таке, щоб убили когось... В частині навіть на військових навчаннях ніхто не гинув.

Не встигли оговтатися – нова звістка. Ще більш вражаюча. Ця вже прямо з ніг валила, мовби вибухом обдала: Гусакова ніби-то застрелив командир першого взводу першої роти лейтенант Урлан.

Вбивство скоїлося вночі на КПП, у діжурці, яка знаходилася оддалік від інших приміщень військової частини. Пострілу ніхто не чув. Першим на місце події прибув сержант Гаврилік, який мав здати звітність про своє чергування лейтенанту Урлану. Побачивши що відбулося, Гаврилік підняв тривогу й сповістив начальство частини. Комбат невідкладно повідомив про вбивство військову прокуратуру.

На кого, на кого, а на Урлана ніхто подумати про таке не міг. Лейтенант – свій в дошку. Улюбленець солдат. Чоловік доброї душі, в компанії незамінний, з усіма дружній, з рядовими по-людяному, без всякого чванства й гонору офіцерського, яким так грішили деякі його колеги. З Урланом і поговорити можна було і послухати, пораду міг дати, допомогти, коли треба. Хіба така людина може вбити?

Однак лейтенанта арештували. Приїжджі військові вивели його до свого автомобіля, заставивши тримати руки за спиною, без кашкета, портупеї, в тісному супроводі двох вартових. Здавалося, що Урлан ледь тримається землі, немовби сильно п'яний. При посадці у машину конвойні силоміць пригнули арештованому голову, немовби боялися, що він не втрапить у двері автомобіля, посадили посередині між себе. Машина різко зірвалася з місця і рвонула за межі частини, в якусь невідомість, яка страхала очевидців, що вболівали тихцем за Урлана. Так вона, ця невідомість, напевне, тепер сильно страхала і самого лейтенанта.

Коли першу роту повели у їдальню, йшли понуро, похнюплено, без звичного співу. Настрій у всіх був геть нікудишній. Не рота – похоронна процесія. І їжа не йшла – рідко таке бачили стіни солдатської їдальні. Тут на апетит ще ніхто не жалівся. Ще й наче спеціальну страву для такого випадку подали – недоварений твердий горох. І виплюнути жаль, бо щось треба з'їсти, аби сили були, і розгризти не можна швидко. Довго треба жувати, щоб проковтнути. Але ж на таке потрібно час. Де його взяти? Не встигнеш сісти за стіл, як уже й підіймають, все за строгим розпорядком, за визначеними нормативами. В армії ж і для їжі правила встановлюють.

Вернувшись до казарми, солдати стали розпитувати прапорщика Пшонку. Той вже встиг дізнатися про всі обставини справи, але намагався копирзитися, набивати собі ціну, показувати свою значимість.

– Та кажіть вже, не тягніть резини, – просили солдати, – не ради ж празної цікавості питаєм – про Урлана хочем знати. Що він? Як він? Де він? Що тепер з ним буде? Випустять, чи посадять? Він, що дійсно застрелив Гусакова?

Зрешту Пшонка піддався умовлянням:

– Виходить – він. Більше не було кому. У приміщенні КПП крім нього і Гусакова нікого не було. Пістолет, з якого стріляли, належить Урлану, Гусаков зброї не мав. Урлан п'яний був у димину, не то, що на ногах не тримався – на очі не міг бачити. Ще й зараз нічого не пам'ятає й не усвідомлює. В такому стані багато чого можна натворити.

– Що аж такий, що геть нічого не розумів? Бути такого не може. Ще й на чергуванні – де він там випивку міг дістати? І скільки-то випити треба, аби нічого не розуміти? Якась єрунда.

– Єрунда, не єрунда, а військова прокуратура його арештувала, самі бачили. Що, думаєте, там повністю безголові? Та ж, мабуть, знають, що роблять, їм не вперше, хто-хто, а вони спеціалізуються на цьому, не ми з вами.

– Могли й помилитись, мало що… Он навіть у газетах часом пишуть про таке. Буває ж: спочатку засудять когось, а потім відміняють.

– Не нашого ума діло. Розберуться…

Назар Грінчук перекручував у своїй голові почуте. Складав, аналізував, наче грав у шахи з собою. На його думку, ніяк не виходило, щоб Гусакова застрелив саме Урлан. Щось тут було не так. Але що? Поки чітка картинка не виходила.

Служити Грінчуку залишилось близько півроку. Він вже носить горде й завидне звання солдата-дємбеля. Довгожданий наказ про звільнення зі служби скоро дасть йому змогу зняти надоїдливу армійську форму. Надворі рання весна, на деревах та кущах ще тримаються тугі пуп'янки, які от-от стануть розкриватися і заполонять світ живим – зелено-зеленим. Потім зацвіте-замайоріє… і навіть в армії стане веселіше. За весною – літо, а там осінь – і додому. Зовсім небагато осталось. Дехто кожен день рахує дні. Єфрейтор Савоцький не забуває щовечора питати-муштрувати молодих:

– Скоко дєдушкє до дємбєля на сьогоднішнє число?

– Сто вісімдесят днів, вельмишановний наш товариш дєдушка! – кричить-доповідає першорічник Малєр.

– Дивись мені, не здумай збитися, хоча б один день пропустити – будеш спати в туалеті й онучі мої прати щоночі!

Назар Грінчук в таке не бавиться. Зовсім не цікаво йому молодих дресирувати. Він набрав у бібліотеці книжок і готується до вступних екзаменів – в університет. На юридичний факультет збирається поступати. Коли надоїдає зубрити, читає детективи. Йому тепер можна – старослужащий, сержант. Заб'ється десь у куток – не відривається од книжки.

Після того, як повернулися з їдальні, Грінчук ходив розпитувати всіх, хто, щось знав про нічну пригоду. Слухав уважно, запитував, занотовував у думці. Потроху, здається, зібрав те, про що відали, бачили, підслухали. Згодом підізвав до себе земляка – Васю Борисенка:

– Йдем перетрем! Здається начальству зараз буде не до нас, можем покурити.

Йдуть на спортмайданчик. Палити, не палять – не мають такої звички. То тільки так кажуть: "покурити". Аби означити якось свою розмову. Василь раз по раз підходить до турніка – підтягнутися, а то лягає на широку дошку – качає м'язи живота. Назар стоїть коло нього, весь у глибокій задумі. Йому треба перед кимось виговоритися. Так краще думки формуються. Борисенко – ідеальний слухач. Лишній раз не переб'є, а коли щось вставить од себе, то по суті, в тему, а не просто так.

– Чуєш, Вася? Не вірю я, що Урлан... Не сходиться.

– Ніхто не вірить, але ж факти… Проти них не попреш. Може дійсно так напився, що клепку згубив.

– Хто – Урлан?.. Сам-один пив?.. Один-однісінький?.. Не покликав Гусакова до компанії? Та – ну-у… Він би так ніколи не зробив. Що я – нашого взводного не знаю? Без компанії нізащо пити не буде. Не його це.

– Може він кликав Гусакова – звідки ми знаємо?

– Скоріш за все, не кликав, я вже порозпитував тих, що в курсі справи. Від Гусакова – ані трохи спиртного запаху. Слідчі, ті, що приїжджали, добре обнюхували. Тоді, як від Урлана, наче з бочки. Думаю, потім і експертиза таке підтвердить. Виходить якась непонятка: взводний пив дійсно сам. Ще й на чергуванні! Про таке ніхто й ніколи не чув, не бачив. Але є ще дещо: у приміщенні для чергування, де сталося вбивство, пляшку з під горілки знайшли одну – півлітрову. Заміть! Одну! Для здоров'яка Урлана півлітри – в одне око не стрельне. Для того, щоб добре вп'янів, йому три таких треба. І то, мені здається, зумів би триматися, глузду-пам'яті не втратив би. А тут: всього лиш пляшка. І така, яка чомусь зовсім його вимкнула, затьмарила так, що він не знав, де знаходиться, і що робить. Згодись: бредні якісь, нестиковочка.

– Воно то так! Але кому це потрібно, твої оці мислі-коники? Хто тебе слухати буде? Заграбастали – і по всьому. Тільки надіятися залишилось. Може справді розберуться: що й до чого.

– А як не розберуться?.. Вліплять Урлану десяточку – і пиши пропало. А якщо на десятці не зупиняться?..

– Жалко буде… Та що поробиш?.. Наше діло маленьке, питати ніхто не буде. Як рішать – так вже і вийде.

– Не можу з цим змиритися.

Грінчук ламав собі голову – як же таке могло статися? Як спромігся на вбивство такий мирний з вигляду чоловік – Урлан? Невже він здатний на таке, хай навіть у нетверезому стані? Чому не сходяться деякі деталі нічної події?

Сам того не усвідомлюючи, Назар почав гратися у детектива. Став аналізувати зібрану інформацію і оцінювати деякі факти в своїх мислях. Сумніви у винуватості Урлана від того значно збільшились. Прочитане у книжках далося взнаки. Коли накопичене геть забрало спокій, не давало зосередитися на чомусь іншому, вирішив поговорити з ротним.

Командир першої роти, капітан Корінь – людина доступна. З ним, як і з Урланом, можна поговорити. Потрібно тільки спіймати, коли має вільний час і не біжить кудись у службових справах. Грінчук довго отирався біля кімнати офіцерів, довго чекав, коли ротний звільниться, і нарешті таки дочекався.

– Товариш капітан, можна вас?

– Що там у тебе?

– Про Урлана хочу поговорити, сумніви великі маю.

– І що?.. Хто їх не має?.. Толку з тих сумнівів… Тут, брат, проблема! Мабуть, взводному вже нічого не поможе. Так влетів, що не вибереться. Жалко! Такий чоловік – і в таку халепу!

– Але спробувати ж можна… А ну, як зуміємо зібрати такі факти, що спасуть лейтенанта. Що ми втрачаємо? Ось послухайте!.. Послухайте, що воно виходить… Перше: ніколи такого не було, щоб хтось пив на чергуванні, там, як відомо, з начальством потрібно весь час спілкуватися – почують, вважай глина, не зносити пагонів. Друге: одна пляшка горілки – ну ніяк не могла так сильно сп'янити Урлана, аби він зійшов з рейок та повністю вдурманів. Третє: як я дізнався, У Гусакова стріляли в сплячого, у лежачому положенні, куля потрапила йому в ліву частину голови, зі сторони стіни, до якої ледь не торкалася голова вбитого.