Сінокіс

Благодатна пора – літо. Скільки радості отримує людина від того, що проростає на землі. Коли воно пускає перші бруньки, цвіте, зеленіє, червоніє, стигне, наповнюється соком, солодкістю.

Літо – тепло, сонце і трави.

Для сільської людини мого дитинства та юності літо, крім всіляких задоволень, це ще й багато клопоту і роботи. Картопля, буряки, різна городина, льон, пшениця потребують рук і рук. Немає коли й вгору глянути.

Літо – це завжди заготівля сіна.

На косовицю батько будить рано. Ще затемна.

Коси поклепані звечора. Поклепана коса ріже, наче бритва. Я чув, як батько більше години сидів коло кіс – вицокував леза, аби були тонші, легше гострилися бруском, краще косили. Його молоток ходив по косі, що лежала на залізній бабці в ритмі якогось танцю. Чулося: "цок-цок, цок-цок, цок-цок-цок".

Добрий кусок хліба, з літру молока закидаю в себе сонного і йду до коси.

Сінокіс завжди подалі від села. Кілометрів зо три, або й більше. Поки дійдеш, сон проходить, мовби й не було.

Перші покоси та перші години коситься легко... Тільки дзвенить скошена трава під косою. "Вжик, вжик, жик", – вчувається мені. Радію, оглядаючись назад, на рівні рядки мокрої трави.

Батько косить плавно, рівно, ніби грається чи танцює. А я махаю-хизуюся силою. Беру покоси в два рази більші.

Поки роса – трава м'яка і коситься наче співається. Але сонце скоро піднімається вгору, стає припікати й роса невидимо сходить.

Трава стає твердішою. Мої м'язи втомлюються. Косу гострю все частіше й частіше. А покоси мої стають все вужчі й вужчі, незабаром рівняються з батьковими, а згодом стають ще й меншими ніж у нього.

Високо в небі, прямо над нами висить, не стихає жайворонок. Свіжоскошена трава пахне тисячами запахів. Але втома пересилює всі ранішні втіхи й сприйняття. Хочеться пити.

Вже нічого не бачу та не чую. Думка одна – скоріше б дійти до кінця.

Але до нього ще косити й косити.

Не витримую і на якусь хвилю присідаю на вже теплу землю. А батько собі, як косив, так і косить. Справді, ніби танцює... Селянська виправка й великий досвід беруть своє.

Коли руки стають неначе залізними, натираються в нові мозолі, які не сходять у мене щоліта, достаємось нарешті з полегшенням і вдоволенням до межі.

– Ххуг! – каже щось всередині мене.

Витираємо коси від наліпленої трави, закидаємо їх на плечі, та гайда додому, відчуваючи одночасно і втому, і задоволення від зробленої ще одної літньої роботи.

Як добре прийти з косовиці, припасти до відра з водою, набраної з нашого колодязя. Холодної і смачної, аби проливалося, обдавало свіжістю по грудях, руках, обличчю.

П'ю, мов той кінь, і довго не можу напоїти спрагу.

Проте, напившись, відчуваю, як вода відразу додала й повернула міць. Хочеться їсти… А там знову до роботи.

На другий день, після обіду, коли сонце добре висушить наші покоси, треба йти їх перевертати, щоб сіно було сухим з обох сторін.

Немилостиве обіднє сонце не спонукає до роботи. Проникає в мене лінню. Йти не хочеться, але треба… Мені здається, що на цьому "треба" стоїть та стояло село.

– Вставай до роботи, а то взимку не будемо мати що їсти, – часто каже мені мати, застаючи мене влітку лежачим за читанням книжок. – Книжка ж твоя не накормить… Зимою читати будеш.

Підвечір йдемо всією сім'єю збирати сіно в копиці. З нами мати. Завжди в чистому й світлому.

Сіно робота не марка… А ще весела... Ми, а поряд сусіди та все село. Перегукуються, жартують не віднімаючи з рук грабель і вил:

– Чого це ви свого діда не взяли до сіна? Швидше позагрібали б. А нам би якусь його байку послухати.

– Нехай хату стереже… Нездужає… За байками приходьте на Покрову – тільки свого первачку не забудьте взяти, бо наш дід задарма правити більше не буде. І Галю візьміть, хай до нашої хати звикає, бо в нас і женихи є, і не холодно, як у вашій.

– Галя до вас не піде… Вона собі городського найде... В штанах напрасованих, не те, шо у вашого Сірожі.

– Якшо будете так перебирати, ше й на діда нашого зглянетесь. Бо де то тиї городські? Ніби вони кожен день поза городами у нас ходять.

– Тримай! Тримай! Держи його! Заїць! Заїць! Гляньте-но – поскакав! От би знаття – взяли б Муху, була б вечеря з зайчатиною.

– Муха такого зайця не візьме. Ви ж її лушпайками кормите, вона й корів не здатна вже завертати. Зайця захотіли! Їх зараз не можна ловити, оштрафують… Хай собі бігають, поки літо.

– Гадюка! Гадюка! Мам, гляньте скоріш – он гадюка шмигнула в сіно. Я туда не полізу... Ше вкусить... Я боюся, ма...

– І чого ти боїся, дурненький? То ж вужик. Шо не бачиш – жовті цяточки над очима. Нема чого боятися – не кусається. Вкладай сіно, бо вечір скоро.

– Пєтя, ти шо вужів боїся? От тобі й герой! А на восинь же в школу збираїся.

– Ну той шо?

– Як то шо? А двояку получиш і встанешся після вроків – додому темно, буде тоді: "той шо".

– Не лякайте мені хлопця… Він буде добре вчитися. Нашо йому після тих уроків залишатися?

Мій ровесник, Коля, кидає вгору, на копицю, такі оберемки сіна – двом не підняти. Хизується перед Нінкою. Вона з матір'ю теж кладе копицю. Коли тягнеться з сіном вгору, на вже складену кучу, то показує нам з Колею незагорілу, білу полоску своїх "чоколадних" ніг. Після кожного такого руху дівчина обсмикує сукенку – соромливо оглядається. Ми ледь встигаємо відвернутися.

Проте Коліна мати все те бачить:

– Хлопці, ви до сіна прийшли чи на Нінку дивитися? Трясця вашій матері, гляньте яка хмара насуває, а вони, мов на танцях.

Переглядаємось із Колькою й сміємося. Нінка ще більше соромиться. Її мати свариться, що вділа коротке. Це ще дужче нас веселить.

Після жаркого дня робиться легко і жваво. Якби тільки з тої темносиньочорної хмари, що суне з-за Казенного лісу не вдарив густий літній дощ. Он вже десь далеко чути грім.

Всі підганяють одне одного… Робота почала кипіти... Навіть ми з Колькою не відволікаємось на сусідську шоколадку. Якщо дощ промочить сіно, вся наша праця пропаде даремно. Заново треба буде сушити. Добре, коли не задощить на декілька днів.

Мати зграбує сіно граблями, а ми з батьком носимо на вилах. Копиця росте на очах. Хмара підганяє.

Встигаємо до дощу… А він раптово полив так, наче хотів нас змити в канаву, яка проходила поруч. За хвилину виправ краще будь-якої пралі. Весь денний піт та пил пішов у землю. Стали, немов святі.

По добре складеній копиці дощ всередину не затікає, а збігає донизу, ніби по даху. Сіно залишається сухим – батько вміє складати… Радуємось... Встигли до дощу.

Літній дощ, як вискочив раптово з-за лісу, так і сховався й перестав нас відмивати од гріхів. Через все небо показується веселка. Небо мовби радіє разом з нами. За те, що ми так старалися, що не злякалися дощу, що вміємо жити в єднанні з травою, жайворонком, блискавкою й громом.

Олександр Мінович