Пригоди молодого лицаря (уривок)

Розділ XIV

- У Бога віруєш?

- Вірую, батьку.

- Ану, перехрестись!

Павло здійняв шапку й широко перехрестився.

Кошовий пильно оглядав парубка своїми гострими живими очима, немовби ціну йому складав або звіряв, оскільки можна пойняти віри тому, що про молодика оповів йому старий козацький полковник Омелян Граб.

- Тебе, либонь, Павлом звуть?

- Павлом, шановний батьку.

- Похиленком?

- Еге ж.

- Хм... Гаразд. Павлом ти, хлопче, й зостанешся: так свята церква тебе найменувала, тож не нам, грішним, її приписи ламати. Похиленко ж — це вже від людей... Звичай в нас такий на Січі, щоб, хто вступає до нас у товариство, лишав поза валом січовим своє старе прізвище, а приймав від братчиків те, що йому накинуть, і вже ти відхрещуйся не відхрещуйся від нього, а воно так тобі й прилипне, хоч би тебе й собачим сином продражнили, а не тільки чимсь пристойним.

- Воля товариства, мій батьку, — мовив Павло, вклонившись.

- Так, сину, без волі товариства тут нічого не починається й не робиться.

Дивувалася січова старшина, присутня при розмові, що звичайно суворий в січових справах і скупий на мову, завжди такий короткомовний кошовий понад звичай так багато говорить із новаком. "Десь дуже до мислі припав йому цей молодий подобень", — думав про себе кожен, а старий Омелян аж не тямився з утіхи, що досвідчене око й розум січового голови зуміли відразу оцінити його улюбленця.

- Оповідав мені батько Граб дещо про тебе, — посміхнувся самими очима кошовий і розгладив бороду. — Жбурляєш, казав, не тільки звичайними собі людьми, а й такими, як отой ногайський велет, що зборов його. — Жбурляєш ними, як снопами вівсяними. Тож будеш ти в нас не Похиленко, а Жбурляні. Як ви на це, панове-браття? — звернувся до старшини. — Добре буде молодцеві, коли його так продражнимо?

- Добре, батьку, добре!

- Краще й не треба!

- Лепсько! — гукнув старий Граб. — І нехай мені дідько в пику начхає, коли брешу!

- От і гаразд, — задоволено промовив кошовий. — А ти як?

- Спасибі вам, батьку, — знову уклонився Павло. — Ваше й товариства слово для мене закон. Як сказали, так і буде.

Гаразд... Маєш, козаче, силу надлюдську, але не розкидай її по-дурному, не хизуйся нею, не чванься перед братчиками, бо Господь дає силу козакові на те, щоб нею бити ворога-бусурменина й усякого супостата, а не на чорт батька знає що. Ти придивляйся до наших звичаїв січових, а у вільний від роботи час навчись від братчиків орудувати тим, що красить лицаря, цебто козацькою зброєю. Багацько, мій друже молодий, дав тобі Господь із щедрої своєї руки, тож шануйся, пам'ятай завжди про Бога, про рідний край і чесне товариство запорозьке, а старших шануй, старшини слухай, а надто в боях із ворогом, і заживеш великої слави, як і наші діди та батьки. А тепер ходи собі здоров, вибирай курінь, який хочеш, і розташовуйся в нім.

Вклонився низенько Павло кошовому отаманові й славній старшині січовій і вийшов із паланки, як у тумані. Перед очима все стояв образ величного, з довгою бородою й вусами, лицаря із зсунутими над переніссям соболевими бровами, а під ними — гострими, як сверла, мудрими, допитливими очима, що зазирали — хотів ти того, чи ні — в самісіньку душу. Не визначався постаттю (були там постаті й далеко показніші), але саме тим своїм проникливим мудрим поглядом. Немовби той погляд промовляв: не блуди словами, бо я бачу наскрізь усю твою душу, бо я все знав, знаю й буду знати, — отже, від мене й не важся сховатися!..

"Дак оце він, той необачний Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку, — крутилися Павлові в голові слова славної пісні про завзятого гетьмана запорозького. — Але то, мабуть, тільки в жарт складено пісню, бо на необачного він анітрохи не скидається, — навпаки, швидше на дуже обачного, а ще й мудрого, та ще й з сильною, залізною рукою. Гляне, то аж мороз поза шкурою...".

Так із канівського гультяя Похиленка Павла зробився братчик січовий Павло Жбурляй. Потрапив до славетного запорозького гнізда лицарського саме в найгарячіший час. З наказу королівського Січ готувалася до війн, з турками, але поки запорожці споруджали чайки й запасалися всім, що треба було для морського походу, Річ Посполита польська раптом прийшла до згоди з султаном, щось йому заплативши, — мовляв, на тобі, чорте, груш, та мене не руш! — але запорожці на це не вважали: зібравшись на нараду січову, постановили одностайно розпочате діло довести до належного кінця: нехай собі, мовляв, король мириться або воює — на це його королівська воля, а воля товариства — й цим разом іти боєм на бусурменів, а не сидіти та нудитись без лицарського діла по куренях. Та й шкода тієї велетенської праці, що пішла на лаштування походу: самих чайок споруджено було півдругаста, в повному риштунку, та козацтва для них рихтовано піввосьма тисяч — що з ними робити? Розпустити? Але не тим духом від нього тхне. А до того ще одержано певні звістки, що під Очаковом стало кількадесяти турецьких галер, що вони не прийшли, звичайно, з хлібом-сіллю до січового товариства — і незчуєшся, як турки висадять військо та підпливуть на човнах та сандалах Дніпром під самісіньку Січ Запорозьку.

Отже, на Січі кипіло, як у казані: братчики готувалися до походу, латалися, запасалися кожен усякими потрібними в поході дрібницями, чистили й гострили зброю тощо. П'яних ніде ані однісенького, грізне око "необачного" сягало всюди, й горе тому жидові, вірменинові чи грекові на "шамбаші", на тому базарі за січовим валом, коли він, жаденний шинкар, не вдержиться й продасть нерозважному, нездержливому братчикові кухоль горілки, — годувати йому раків у Дніпрі білим тілом своїм: та й братчикові тому не з медом буде: погодує він комарів та різну іншу комаху своєю крівцею, коли його, голісінького, прикують до гармати. Бородатий кошовий не любить жартувати й за військового стану вмів тримати своїх буйних лицарів рукою залізною.

Павло брав у всій цій метушні найближчу участь, дивуючи всіх своєю запопадливістю, своєю відданістю новому для себе ділу, але ніколи не висувався наперед: мовчазний, сміливий, поважний у роботі, він соромився й ніяковів, коли хтось із старших звертав на це свою увагу, навіть сердився й від ухвального слова ховався за спини братчиків, ніби хотів тим зазначити, що сам він ніщо, що діла довершує вся громада. Робив так, наче роботою бажав розбити свою глибоку затаєну тугу. Братчики, що оце свіжо побували на Україні, в Каневі, й вернулися на Січ із Павлом, догадувалися, яку тугу розбивав молодий козак у роботі, а іншим здавалося, що новак своєю запопадливістю хоче прискорити вихід у море, що його ще ніколи не бачив, і горить поривом швидше зчепитися з турком; вони посміхалися ласкаво у вуса, але не зачіпали словами, щоб не бентежити соромливого молодика: з часом, мовляв, уговкається, вгамується молода потуга, стане твердішою, але й рівнішою, а на юнацьке завзяття накинеться вуздечку розважності; а поки що — нехай потішиться, адже ж йому вдивовижу!..

Ціла ж правда була в тих і других разом. У роботі Павло топив свою тугу за тим, що блискучим сном промайнуло ще недавно в його зеленому житті, й водночас квапився винести тую тугу свою на буйні хвилі в море і пустити нагонцем за вітром у безкраї простори. Тісно і було за валами січовими в людних куріннях громадських. А що туга тая не кидала юнака й у роботі, це не тяжко було покмітити по його задумі, що вряди-годи опановувала козака просто серед роботи. Траплялося, наприклад, при риштуванні чайок гарматами, звалить Павло на себе сам цілу гармату, як мішок полови, сходах із берега на чайку й раптом зупиниться в задумі на хвильку, поки хто не погукне, щоб ішов далі, оступився й дав дорогу. Тоді, очутившись, із подвійною запопадливістю робив, що треба було.

У товариських взаєминах з усіма був однаковим. Їм розрізняв у велелюдному товаристві кращих, гірших. По ще не встиг як слід розібратися в тому, що діялося довкола; був рівний у приязні до всіх і до кожного зокрема; на поглумки й жарти неуразливі сміявся або відповідав тим самим, а на зачіпки уразливі здивовано дивився на напасника й відмовчувався, тим паче, що хтось інший нагукає, було, на напасника. Але останнє траплялося дуже рідко, бо сливе ніхто з братчиків не почував до безхитрого, лагідного юного велетня ворожнечі й неприязні; тай те ще, що знали вже, за що його сам кошовий продражнив Жбурляєм. "Цур і пек йому, жовтодзьобому! — думав усяк, хто любив заїдатися з товаришами, — цього зачепи тільки: дошкулиш — відіб'є...".

У неділю та у свято Павло розважався з молоддю січовою за валом, вправляючись у двобоях на шаблях, у в орудуванні списом, у стрілянні з мушкета, з пістоля й навіть із лука. Або брав уздечку і йшов на луки, де випасувалися січові табуни, розшукував свого коня, сідав на нього охляп, забивався геть-геть від Січі аж у степ і вертався лише до вечері. Чекав нетерпляче походу.

І він нарешті прийшов.

Не у звичаю було в Сагайдачного зволікатися: як тільки все до найменшої дрібниці було готове, гетьман розподілив товариство по чайках, у чільній осівся сам, і козацтво рушило уплинь за Дніпровими хвилями в море, і нашивши в Січі тільки невелику, із кількасот козаків, залогу для господарювання й охорони. Перед походом підправив січовий панотець молебінь і посвятив чайки. Навдивовижу всьому товариству й старшині, гетьман, розподіляючи козацтво по чайках, звелів покликати до себе Павла.

- Слухай, Жбурляю, — звернувся до збентеженого несподіванкою Павла, — навчився битися на шаблях чи промарнував час на казна-що?

- Трохи навчився, мій батьку, — відповів молодик,

І попившись.

- Ну, нічого, на ділі навчишся краще. А з мушкета палити?

- Навчився, батьку.

- От і гаразд. Сядеш у моїй чайці, — може, потрібна буде твоя потуга.

- Спасибі, батьку! — аж вигукнув радісно Павло, зрозумівши, що гетьман відзначає його перед усім товариством. — І силу свою і здоров'я віддам товариству, а битимусь до загину.

Сагайдачний здивовано й разом задоволено глянув на нього й промовив, ні до кого, власне, не звертаючись:

- Гей, мати Січ Запорозька! Не одного героя-лицаря виховала ти в своїм курені, відколи побралася з козацьким батьком — з Дніпром-Славутою, й ще не одного виховаєш! Саме повітря твоє з телят творить відважних турів...Ну, дай Боже, Жбурляю, щоб моє око та не зрадило мене.

Далі звернувся до всіх:

- Отже, дітки, завтра вдосвіта рушаймо, а сьогодні спите на чайках.

Лишивши в курені саме сідло з уздечкою, Павло пороздаровував свої шаблі тим, хто не мав, а собі зоставив тільки ту, що виборов у татарського лицаря, засунув за пояса пістолі, взяв ще деякі дрібниці, накинув кирею й, перехрестившись, вийшов із братчиками з куреня.