рідної сцени
Миколі Садовському
Трагедія
Читача котрий захотів би знайти в цій п'єсі історичну достотність, повинен упередити що він розчарується. Історичні і взагалі живі особи в п'єсі взято автором не для популяризації їх зо сцени, а — як живі символи до втілення певних ідей (Сірко — боротьба в людині двох початків — звірячого й духового; в образах Оксани й Килини — вираз тих початків; Сірчиха — клопітна буденщина, нездатна піднестись над життям, і т. д); епоха і історичні події для драматурга тільки тло, на якому оживають його власні образи. Отже, тим, хто хотів би бачити в п'єсі якусь драматичну монографію, раю зовсім не читати сієї п'єси, а звернутись до наукових розправ.П'єсу виставлено було вперше в листопаді 1916 року в театрі М. Садовського.
Автор.
ДІЄВІ ОСОБИ:
Іван Сірко, отаман кошовий.
Софія, його жінка.
Роман, син.
Пеньок, старий запорожець, сторож на пасіці.
Лесь, свинар.
Оксана, Килина — Орлівни
Перша, друга і третя жінки.
Парубки, дівчата.
Кудлай, військовий суддя.
Шило, військовий осавула.
Перепилиця, військовий писар.
Ґедзь, Запридух, Крижаний — старі діди-січовики.
Ярема, коза.
Ясько, Сірків джура
Запорожці, татарин, турчин.
ДІЯ ПЕРША
Полудень. Над річкою. В перспективі — низький протилежний берег з сивою степовою далиною. Білий килим тирси помережано червоними плямами воронщв. По цей бік. праворуч, видно частину Сіркової пасіки, розкиданої на зеленім, зарослім травою і квітами, пригорку: ліворуч — узлісся, що яром спускається в галявину. Кущі глоду, калини, гордини, поодинокі дерева на галявині в глибині сцени.
Дивіться також
- Спиридон Черкасенко — Заклик
- Спиридон Черкасенко — Під землею
- Спиридон Черкасенко — Казка старого млина
- Ще 91 твір →
Килина (тихо наспівує).
Заплету віночок,
Заплету шовковий
На щастя, на долю,
На чорнії брови.
Гей, пущу віночок
На биструю воду
На щастя, на долю,
На милого вроду.
(Знов замислюється й посміхається).
З правого боку вискакує на палиці Лесь;
угледівши Килину, ховається за кущ і підслухає.
Ой поплинь, віночку,
Прудко за водою
На щастя, на долю
Милому зо мною…
Лесь, регочучи, вискакує з-за куща.
Ти ж де сієї вивчилася пісні?
Килина
(не встигши схопитись, злякано
нахиляється покриваючи й захищаючи
собою й руками вінок).
Не бий мене!..
Лесь
Не буду ж, ні. Скажи лиш,
Де пісню сю взяла ти? Щось не чув,
Щоб хто співав її.
Килина (неймовірно).
Лесь
Та, ні ж, кажу!..
Килина
Хіба ж то я співала?
Лесь (здивовано).
А хто ж? Яка! Я ж чув те сам…
Килина
То серце.
Кажу йому: мовчи і занімій!
Воно ж не слуха…
Лесь
Ги-ги-ги!.. Чудна!
Яке верзе! Причинна й справді ти.
Виходить, пісню сю сама ти склала?
Я теж складати вмію. Часом свині
На березі од спеки у барліг
Як позалазять, то нема роботи,
І я сідаю під кущем спочити
Й знічев'я так співаю, що аж-аж.
Ось послухай, яку гарну склав…
(Співає, підстрибуючи).
Гірчак-молочак
Свині пас, не допас,
Свиня — рох! — кабан здох!
Або на руку сонечко візьму
Й йому приказую такої… Слухай…
Сонечко, сонечко.
Одчини віконечко:
Он татари їдуть
І тебе заріжуть..
Килина
Татари!.. Де?..
Лесь
Не знаєш ти хіба?
Вже третій день, як бачу часом їх!
Або ховаються в ярах глибоких,
Або зникають у степах. Казав
Я пані-господині, а вона
Відказує: тю-тю на тебе, дурню!
Свиней не доглядав ти, певне, й спав,
То й приверзлось тобі… Ги-ги! А може…
Килино! заспівай іще тієї…
Килина
Якої?
Лесь
Що допіру ти співала.
Килина (пригадуючи).
Забула я.
Лесь
Ба, брешеш! А я знаю,
Якого милого згадала ти
У пісні.
Килина
Я? якого?
Лесь
А Петра!
А що! Та він кохав же не тебе…
Килина
Кого ж?
Лесь
Оксану! Всі про теє знають.
А ти ж і збожеволіла того,
Що він тебе любити не схотів.
Дурна! ти покохай мене: хіба
Я не вродливий?..
(Почувши гомін ближче).
Хтось іде… Втічу
В курінь я до Пенька. Прощай, Килино!
(Тікає, стрибаючи на палиці;
ховається праворуч).
Килина
Прощай…
Дослухається і, почувши голос Оксани й Романа,
хапає у фартух те, з чого плела вінок,
і тікає в кущі. З пагорка узлісся хутко
спускається в галявину Оксана, за нею Роман.
Роман (ще на узліссі).
Хоч слово ж дай сказать, Оксано
Оксана(тримає в руці гілку, з якої обриває листя).
Не хочу слухати: тобі дозволь,
То вже й не переслухаєш. Почнеш
Поважно так, мов піп казання в церкві
Та й нащо слухати, коли про те,
Що скажеш ти, я наперед все знаю
До слова достеметно.
Роман (спускається до неї).
Ех, Оксано,
Не любиш ти мене — в тім лихо все!
Оксана (посміхаючись).
Тебе я не люблю?.. А що то є
Любити?..
Роман
І сама гаразд ти тямиш,
Глузуєш тільки і смієшся з мене.
Оксана
Не знаю ж, серденько, я, далебі!
Всі парубки одно товчуть мені:
Люблю, кохаю, що ж то є — не знаю.
Проте — стривай… коли була малою,
любила я над все медяники,
Що батько наш покійний нам привозив,
Коли вертав навідатись додому
Із Запорожжя… говорив — од зайця.
Смашні такі!., любила справді їх
І коли з'їм, було, свої хутчій,
Аніж сестра моя, мала Килинка,
То начувається нехай тоді,
Бо конче видеру і в неї їх.
Не дасть, то битиму…
Роман (прикро вражений).
Що чую я?
Оксана
А ти ж, голубчику, не медяник,
То за що і любить тебе?..
Роман (гнівно).
Оксано!
За речі за такі, — ти знаєш, — б'ють!
(Охаменувшись).
Не те, не те… Нехай рука усохне,
Коли хоч злегка здійметься на тебе!
Оксана (любуючи з нього).
Дарма, дарма: коли у гніві ти,
Коли чоло нахмариться, як ніч —
Як туча-ніч, а очі із-під брів
Засяють рясно блискавками, голос,
Мов грім, гуркоче, то тоді, Романе,
Цікавий ти і, дивлячись на тебе
Такого, в серці я якусь тривогу
Непевну і солодку відчуваю.
І хочеться, побравшися за руки
З тобою, злинуть раптом аж туди,
Де грім гуркоче й хмар потужний гурт
Відважно й дужо креше блискавками.
(Сміється).
Чого так дивишся химерно ти?
Не пізнаєш, чи що?
Роман (завите плечима).
Не розумію.
Оксана (сміється).
Невже? Але стривай… Про щось не те
Ми почали з тобою розмовляти.
Ага… Так що то є — любити?..
(Сміється).
Роман (в задумі).
Так,
Не розумію я… Але… кохаю
За те, що ти така…
Оксана
Яка? Се дивно…
Роман
В бурхливих молодечих снах мені
З'являлась ти весняними ночами,
Вся — пристрасть і відвага. І спокій мій,
І радощі прозорі юних літ,
Сей тихий рай, твоя незнана сила
Чарівно обертала в буревій…
Оксана (слухає, як зачарована).
Так, так…
Роман
Немов отрутою якою
Юнацьке серце напоїла ти.
До тебе й думка вільная і серце
Завжди нестримно линуть мимохіть.
Тебе люблю, кохаю, раю мій…
Оксана
І знов "люблю", "кохаю": що ж то є?..
Роман (тупнувши ногою).
Облиш, Оксано!
Оксана
Чом?
Роман
Коли душа
Болить і серце крається од муки,
Коли в безсонні ночі весняні
Палає голова, коли ні сон,
Ні їжа вже не йдуть на думку більш
І навіть…
Оксана
Ха-ха-ха! то в сім кохання?
О ні! з пристріту то. Ти, певне, хочеш,
Щоб я розмовою і поцілунком
Його тобі відшіптувала. Так?
Роман
А хоч би й так! Од ліків я таких
Одужаю одразу.
Оксана (глузливо).
От-от-от!
А я ж про що кажу?.. І одружившись
З тобою, я смашненького борщу
Тобі варитиму. Тоді вже зовсім
Одужаєш. Ми будем їсти й спать,
Про діток дбать, розводити свиней,
Курей і гречку сіяти…
Роман (образившись).
Прощай!
Оксана
Куди ж се ти так хутко поспішаєш?
Роман
Світ за очі!.. Подамсь на Запорожжя.
Оксана
Чого?
Роман
Щоб згинути в боях кривавих,
Щоб захлинутися в крові й хоч тим
Залить, згасить пекельний пал кохання,
Бо далі вже носить його несила.
Оксана (в задумі).
Щоб згинути в боях… щоб у крові
Там захлинутися —
Роман (зрадівши).
Оксано! бачу!
Що шкода і тобі, як я поїду…
Оксана (так само).
Що кажеш? шкода?., так…
Роман
Ти справді?
Оксана
…шкода,
Що я дівча, не парубок… Чому,
Як ти, не можу я завзяте серце
Потішити в степу лицарським боєм?..
Роман обурено махає рукою й зникає ліворуч у лісі.
Слідкуючи за ними, з пасіки, од куща до куща,
перебігає Лесь. Коли Роман зникає, Лесь підбігає
до замисленої Оксани і, пританцьовуючи, дражнить
її, махаючи довгою палицею.
Лесь
Я чув… усе я чув!., а що, а що!..
Оксана (зневажливо).
То що, як чув?., і що почути міг?
Лесь
А те, як ви тут женихались!
Оксана
(ввесь час зосереджено думає про щось,
зовсім стороннє, й питає Леся,
сама не знаючи, про що і нащо).
Ну,
То що?
Лесь
Хай не чіпляється до тебе!
Оксана
Чому?
Лесь
Бо я тебе… ги-ги… кохаю.
Оксана (немов прокинувшись).
Кохаєш? ти?.. (Регоче).
І дуже?
Лесь (кидається до неї й обіймає).
А оттак!
Оксана (обурено дає йому ляпаса).
Ось маєш, йолопе!..
Лесь (одскакує й підіймає палицю).
Ти так? Так на ж!
Хоче вдарити, але Оксана кидається на нього,
вириває в нього палицю й гониться за ним.
Коли Лесь зникає за кущами, вона кидає йому
навздогін бича й повертає назад.