рідної сцени
Миколі Садовському
Трагедія
Читача котрий захотів би знайти в цій п'єсі історичну достотність, повинен упередити що він розчарується. Історичні і взагалі живі особи в п'єсі взято автором не для популяризації їх зо сцени, а — як живі символи до втілення певних ідей (Сірко — боротьба в людині двох початків — звірячого й духового; в образах Оксани й Килини — вираз тих початків; Сірчиха — клопітна буденщина, нездатна піднестись над життям, і т. д); епоха і історичні події для драматурга тільки тло, на якому оживають його власні образи. Отже, тим, хто хотів би бачити в п'єсі якусь драматичну монографію, раю зовсім не читати сієї п'єси, а звернутись до наукових розправ.П'єсу виставлено було вперше в листопаді 1916 року в театрі М. Садовського.
Автор.
ДІЄВІ ОСОБИ:
Іван Сірко, отаман кошовий.
Софія, його жінка.
Роман, син.
Пеньок, старий запорожець, сторож на пасіці.
Лесь, свинар.
Оксана, Килина — Орлівни
Перша, друга і третя жінки.
Парубки, дівчата.
Кудлай, військовий суддя.
Шило, військовий осавула.
Перепилиця, військовий писар.
Ґедзь, Запридух, Крижаний — старі діди-січовики.
Ярема, коза.
Ясько, Сірків джура
Запорожці, татарин, турчин.
ДІЯ ПЕРША
Полудень. Над річкою. В перспективі — низький протилежний берег з сивою степовою далиною. Білий килим тирси помережано червоними плямами воронщв. По цей бік. праворуч, видно частину Сіркової пасіки, розкиданої на зеленім, зарослім травою і квітами, пригорку: ліворуч — узлісся, що яром спускається в галявину. Кущі глоду, калини, гордини, поодинокі дерева на галявині в глибині сцени.
Дивіться також
Килина (тихо наспівує).
Заплету віночок,
Заплету шовковий
На щастя, на долю,
На чорнії брови.
(Замислюється й сама собі посміхається).
Гей, пущу віночок
На биструю воду
На щастя, на долю,
На милого вроду.
(Знов замислюється й посміхається).
З правого боку вискакує на палиці Лесь;
угледівши Килину, ховається за кущ і підслухає.
Ой поплинь, віночку,
Прудко за водою
На щастя, на долю
Милому зо мною…
Лесь, регочучи, вискакує з-за куща.
Ти ж де сієї вивчилася пісні?
Килина
(не встигши схопитись, злякано
нахиляється покриваючи й захищаючи
собою й руками вінок).
Не бий мене!..
Лесь
Де пісню сю взяла ти? Щось не чув,
Щоб хто співав її.
Килина (неймовірно).
А бить не будеш?
Лесь
Та, ні ж, кажу!..
Килина
Хіба ж то я співала?
Лесь (здивовано).
А хто ж? Яка! Я ж чув те сам…
Килина
То серце.
Кажу йому: мовчи і занімій!
Воно ж не слуха…
Лесь
Ги-ги-ги!.. Чудна!
Яке верзе! Причинна й справді ти.
Виходить, пісню сю сама ти склала?
Я теж складати вмію. Часом свині
На березі од спеки у барліг
Як позалазять, то нема роботи,
І я сідаю під кущем спочити
Й знічев'я так співаю, що аж-аж.
Ось послухай, яку гарну склав…
(Співає, підстрибуючи).
Гірчак-молочак
Свині пас, не допас,
Свиня — рох! — кабан здох!
Або на руку сонечко візьму
Й йому приказую такої… Слухай…
Сонечко, сонечко.
Одчини віконечко:
Он татари їдуть
І тебе заріжуть..
Килина
Татари!.. Де?..
Лесь
Не знаєш ти хіба?
Вже третій день, як бачу часом їх!
Або ховаються в ярах глибоких,
Або зникають у степах. Казав
Я пані-господині, а вона
Відказує: тю-тю на тебе, дурню!
Свиней не доглядав ти, певне, й спав,
То й приверзлось тобі… Ги-ги! А може…
Килино! заспівай іще тієї…
Килина
Якої?
Лесь
Що допіру ти співала.
Килина (пригадуючи).
Забула я.
Лесь
Ба, брешеш! А я знаю,
Якого милого згадала ти
У пісні.
Килина
Я? якого?
Лесь
А Петра!
А що! Та він кохав же не тебе…
Килина
Кого ж?
Лесь
Оксану! Всі про теє знають.
А ти ж і збожеволіла того,
Що він тебе любити не схотів.
Дурна! ти покохай мене: хіба
Я не вродливий?..
(Почувши гомін ближче).
Хтось іде… Втічу
В курінь я до Пенька. Прощай, Килино!
(Тікає, стрибаючи на палиці;
ховається праворуч).
Килина
Прощай…
Дослухається і, почувши голос Оксани й Романа,
хапає у фартух те, з чого плела вінок,
і тікає в кущі. З пагорка узлісся хутко
спускається в галявину Оксана, за нею Роман.
Роман (ще на узліссі).
Хоч слово ж дай сказать, Оксано
Оксана(тримає в руці гілку, з якої обриває листя).
Не хочу слухати: тобі дозволь,
То вже й не переслухаєш. Почнеш
Поважно так, мов піп казання в церкві
Та й нащо слухати, коли про те,
Що скажеш ти, я наперед все знаю
До слова достеметно.
Роман (спускається до неї).
Ех, Оксано,
Не любиш ти мене — в тім лихо все!
Оксана (посміхаючись).
Тебе я не люблю?.. А що то є
Любити?..
Роман
І сама гаразд ти тямиш,
Глузуєш тільки і смієшся з мене.
Оксана
Не знаю ж, серденько, я, далебі!
Всі парубки одно товчуть мені:
Люблю, кохаю, що ж то є — не знаю.
Проте — стривай… коли була малою,
любила я над все медяники,
Що батько наш покійний нам привозив,
Коли вертав навідатись додому
Із Запорожжя… говорив — од зайця.
Смашні такі!., любила справді їх
І коли з'їм, було, свої хутчій,
Аніж сестра моя, мала Килинка,
То начувається нехай тоді,
Бо конче видеру і в неї їх.
Не дасть, то битиму…
Роман (прикро вражений).
Що чую я?
Оксана
А ти ж, голубчику, не медяник,
То за що і любить тебе?..
Роман (гнівно).
Оксано!
За речі за такі, — ти знаєш, — б'ють!
(Охаменувшись).
Не те, не те… Нехай рука усохне,
Коли хоч злегка здійметься на тебе!
Оксана (любуючи з нього).
Дарма, дарма: коли у гніві ти,
Коли чоло нахмариться, як ніч —
Як туча-ніч, а очі із-під брів
Засяють рясно блискавками, голос,
Мов грім, гуркоче, то тоді, Романе,
Цікавий ти і, дивлячись на тебе
Такого, в серці я якусь тривогу
Непевну і солодку відчуваю.
І хочеться, побравшися за руки
З тобою, злинуть раптом аж туди,
Де грім гуркоче й хмар потужний гурт
Відважно й дужо креше блискавками.
(Сміється).
Чого так дивишся химерно ти?
Не пізнаєш, чи що?
Роман (завите плечима).
Не розумію.
Оксана (сміється).
Невже? Але стривай… Про щось не те
Ми почали з тобою розмовляти.
Ага… Так що то є — любити?..
(Сміється).
Роман (в задумі).
Так,
Не розумію я… Але… кохаю
За те, що ти така…
Оксана
Яка? Се дивно…
Роман
В бурхливих молодечих снах мені
З'являлась ти весняними ночами,
Вся — пристрасть і відвага. І спокій мій,
І радощі прозорі юних літ,
Сей тихий рай, твоя незнана сила
Чарівно обертала в буревій…
Оксана (слухає, як зачарована).
Так, так…
Роман
Немов отрутою якою
Юнацьке серце напоїла ти.
До тебе й думка вільная і серце
Завжди нестримно линуть мимохіть.
Тебе люблю, кохаю, раю мій…
Оксана
І знов "люблю", "кохаю": що ж то є?..
Роман (тупнувши ногою).
Облиш, Оксано!
Оксана
Чом?
Роман
Коли душа
Болить і серце крається од муки,
Коли в безсонні ночі весняні
Палає голова, коли ні сон,
Ні їжа вже не йдуть на думку більш
І навіть…
Оксана
Ха-ха-ха! то в сім кохання?
О ні! з пристріту то. Ти, певне, хочеш,
Щоб я розмовою і поцілунком
Його тобі відшіптувала. Так?
Роман
А хоч би й так! Од ліків я таких
Одужаю одразу.
Оксана (глузливо).
От-от-от!
А я ж про що кажу?.. І одружившись
З тобою, я смашненького борщу
Тобі варитиму. Тоді вже зовсім
Одужаєш. Ми будем їсти й спать,
Про діток дбать, розводити свиней,
Курей і гречку сіяти…
Роман (образившись).
Прощай!
Оксана
Куди ж се ти так хутко поспішаєш?
Роман
Світ за очі!.. Подамсь на Запорожжя.
Оксана
Чого?
Роман
Щоб згинути в боях кривавих,
Щоб захлинутися в крові й хоч тим
Залить, згасить пекельний пал кохання,
Бо далі вже носить його несила.
Оксана (в задумі).
Щоб згинути в боях… щоб у крові
Там захлинутися —
Роман (зрадівши).
Оксано! бачу!
Що шкода і тобі, як я поїду…
Оксана (так само).
Що кажеш? шкода?., так…
Роман
Ти справді?
Оксана
…шкода,
Що я дівча, не парубок… Чому,
Як ти, не можу я завзяте серце
Потішити в степу лицарським боєм?..
Роман обурено махає рукою й зникає ліворуч у лісі.
Слідкуючи за ними, з пасіки, од куща до куща,
перебігає Лесь. Коли Роман зникає, Лесь підбігає
до замисленої Оксани і, пританцьовуючи, дражнить
її, махаючи довгою палицею.
Лесь
Я чув… усе я чув!., а що, а що!..
Оксана (зневажливо).
То що, як чув?., і що почути міг?
Лесь
А те, як ви тут женихались!
Оксана
(ввесь час зосереджено думає про щось,
зовсім стороннє, й питає Леся,
сама не знаючи, про що і нащо).
Ну,
То що?
Лесь
Хай не чіпляється до тебе!
Оксана
Чому?
Лесь
Бо я тебе… ги-ги… кохаю.
Оксана (немов прокинувшись).
Кохаєш? ти?.. (Регоче).
І дуже?
Лесь (кидається до неї й обіймає).
А оттак!
Оксана (обурено дає йому ляпаса).
Ось маєш, йолопе!..
Лесь (одскакує й підіймає палицю).
Ти так? Так на ж!
Хоче вдарити, але Оксана кидається на нього,
вириває в нього палицю й гониться за ним.
Коли Лесь зникає за кущами, вона кидає йому
навздогін бича й повертає назад.